Вони обтрусились і в напруженій мовчанці попрямували до штабного намету. Біля входу майор Майор зупинився.
— Дайте мені пару хвилин, я хоч припечу подряпини йодом. Потім сержант Трезор вас запросить.
— Слухаюсь, сер.
Майор Майор з високо піднятою головою прокрокував через канцелярію, не зважаючи на писарів, що посхилялись над своїми друкарськими машинками або поралися в картотеках. Зайшовши до кабінету, майор передусім перевірив, чи не задерлася за ним запона, тоді метнувся до вікна і вискочив геть, щоб якнайшвидше дати драла.
Дорогу йому заступив Йоссар’ян. Він стояв, виструнчившись, і, побачивши майора Майора, знову підніс руку в офіційному вітанні.
— Капітан Йоссар’ян просить дозволу негайно звернутись до майора у справі життєвої ваги, — твердо повторив він.
— Не дозволяю! — відрубав майор Майор.
— Не вийде.
— Гаразд, — утомлено зітхнув майор Майор і капітулював. — Я вас вислухаю. Плигайте до мого кабінету.
— Тільки після вас, сер.
Вони по черзі влізли у вікно; майор Майор сів за свій стіл, а Йоссар’ян став збуджено бігати по кабінету й доводити, що він не може більше виконувати бойові польоти. «А що я можу вдіяти?» — запитував сам у себе майор Майор. Усе, що він міг, — це дотримуватись інструкцій підполковника Порка і сподіватися, що все обійдеться.
— А чому? — запитав він уголос.
— Я боюся.
— Буває. Тут нема чого соромитися, — примирливо пояснив майор Майор. — Ми всі боїмося.
— А я й не соромлюся, — відказав Йоссар’ян. — Боюся, і все!
— Страх відчувають усі нормальні люди, — пояснив майор Майор. — Навіть найхоробріші з хоробрих. Подолати його — ось наш перший обов’язок на бойовім посту.
— Годі вам, майоре! Давайте краще без демагогії.
— А що ви хотіли від мене почути? — запитав майор Майор, зніяковіло опустивши очі, і знервовано заворушив пальцями.
— Що я відлітав свою норму і можу повертатись додому.
— Скільки ж у вас бойових вильотів?
— П’ятдесят один.
— Отже, залишилось тільки чотири!
— Аякже! Варто мені їх одлітати, і він тут же підвищить норму!
— Може, на цей раз не підвищить.
— Та він усе одно нікого не відпускає додому! Тим, хто своє відлітав, він лиш дозволює позагоряти день-другий — мовляв, поки прийде наказ про звільнення, а потім йому не вистачить людей для комплектування екіпажів, і він знов підвищує норму і включає вас до бойового складу. Скільки я його знаю, він тільки так і робить.
— Вам не слід ганити полковника Пескарта за зволікання з наказами про відправку додому, — зауважив майор Майор. — Накази робляться у штабі армії, ми лише надсилаємо подання.
— То він міг би зажадати заміни, а нас усе одно відіслати додому, коли вже ті подання повертаються назад. Мені відомо, що в штабі двадцять сьомої повітряної армії вимагають лише сорок бойових вильотів, а п’ятдесят п’ять — це власні Пескартові штучки.
— Я б не хотів цього обговорювати, — відповів майор Майор. — Полковник Пескарт — наш командир, а наказ командира — закон для підлеглих. Чому ви не хочете дотягти до п’ятдесяти п’яти — адже вам залишилось усього чотири вильоти? Тоді подивитесь, що вийде!
— Не хочу — і годі!
«Ну що ти можеш удіяти? — знову запитав у самого себе майор Майор. — Що можна вдіяти для чоловіка, який дивиться тобі просто у вічі і каже, що він скоріше вмре, ніж дасть убити себе в бою, для чоловіка, який до того ж не молодший і не дурніший за тебе самого, а тобі доводиться розмовляти з ним, немов з нерозважним хлопчиськом? Що ти можеш сказати?»
— А що, як ми поставимо вас на «молочні рейси»? — запропонував нарешті майор Майор. — Таким чином ви зможете зробити решту вильотів без жодного риску для себе.
— Не треба мені ваших «молочних рейсів»! Я виходжу з війни, я не хочу більше брати в ній участі.
— І ви готові допустити, щоб ваша батьківщина зазнала поразки? — запитав майор Майор.
— Та не зазнає вона поразки! У нас куди більше людей, більше грошей, більше матеріальних ресурсів. Десять мільйонів вояків у тилу, і кожен може стати на моє місце. А то виходить, що один гине на війні, а десятеро в цей час розкошують донесхочу і гребуть грошву. Нехай убивають когось іншого, не мене.
— Ви уявляєте, що було б, коли б кожен почав міркувати таким чином?
— Отоді я точно був би цілковитим йолопом, якби міркував інакше. Хіба ж не так?
«Ну що ти йому скажеш?» — сумно роздумував майор Майор. Не міг же він сказати, що допомогти йому не в його силах. Сказати таке означало б визнати, що підполковник Порк помиляється або творить несправедливість. Той цілком недвозначно пояснив йому, що командир не сміє говорити підлеглим, нібито сам він нічого не може вдіяти.