До такого його вчинку не слід ставитись занадто суворо. Ситуація, відтворена Хеллером, цілком інша, ніж та, яку змальовує, наприклад, Валентин Распутін у чудовій повісті «Живи і пам’ятай», де знайшов своє вираження зовсім інший духовний, суспільний, громадянський досвід, який змушує сприйняти дезертирство саме як зраду. Йоссар’ян не з тих, хто показує чудеса хоробрості, і все ж до втечі його змусили не так небезпеки, пережиті під час вильотів, як абсурд, з яким він на кожному кроці стикається у себе на базі. Його рішення можна принаймні зрозуміти, можна знайти йому переконливі обгрунтування, хоч цілковитого виправдання не відшукати і в тому контексті, який запропонував Хеллер.
Адже мова в нього йде не тільки про війну, йдеться про позицію особистості, яка прямо зіткнулася з системою бюрократії і відчуженості, доведеної до своєї логічної межі. Втеча від неї — психологічно найприродніший імпульс. Але чи здійсненна вона реально? На останніх сторінках роману дезертир Йоссар’ян, здається, вперше зітхнув на повні груди, і все-таки це тільки ілюзія. Війна незабаром скінчиться, але система залишиться такою, як і досі. І буде так само нівечити життя, калічачи «маленьких людей», таких, як центральний хеллерівський персонаж. Люди так само не існуватимуть для неї, тому що їх цілком успішно замінюють формуляри, а сама втеча Йоссар’яна стала можливою, очевидно, лише тому, що якісь неполадки трапилися в цій безвідмовній машині, де безліч кнопок і важелів, що гарантують точність дотримання інструкцій. Як правило, неполадок не буває: Йоссар’ян не забув того лікаря з авіабази, який, через те що числився в екіпажі збитого бомбардувальника, не міг довести системі, що він живий, хоч і стояв перед нею власною персоною. Система спрацювала — повідомлення родині було надіслано, виплата одноразової допомоги відбулась, облікову картку відправили до архіву, і людина перестала існувати.
Він багато чого не забув, цей герой, тому навіть після втечі він усе та ж сама людина «…він колись закляк, замерз від жаху та так і не відігрівся». Це можна сказати про багатьох персонажів «Пастки на дурнів». Нам вони можуть здатись напівбожевільними, але для Хеллера тут немає ніякої патології, є тільки неминуча травма від постійного спілкування з організованою нелюдськістю і є закономірна невіра в те, що хоч якісь зміни на краще можливі в цьому схибнутому світі.
Дійсність викликає в цих людей лише огиду і жах, але аж ніяк не надію. Це — дійсність, яка зупинилась, заціпеніла; читачі роману, певно, помітять, що в ньому, по суті, майже нічого не відбувається, хоч інтрига розвивається досить стрімко і навіть вигадливо. Проте тут суто зовнішній рух, а насправді події повторюються, наче перед нами знов і знов прокручують один і той самий уривок фільму. Дія, власне, стоїть на місці, а час умовний і непорушний. Хеллеру необхідний цей художній ефект. Він красномовно свідчить про характер самої реальності, зображеної письменником.
Для нас у цьому романі багато що незвичне — особливо якщо згадати книжки, на яких усі ми зростали. Нас може збентежити, що війна показана не як епос трагедії й героїки, а як страхітливий фарс, що виростає із грандіозно-безглуздої претензії на «розумність», втілену в бюрократії. Нам дивно, що описана в Хеллера ескадрилья зовсім не нагадує тієї моделі прекрасного людського товариства, якою вона виступила в Екзюпері, а швидше сприймається як точний аналог всього божевільного світу, в якому відчайдушно борються за власний порятунок герої «Пастки на дурнів». Ми не пригадаємо, коли ще література про війну якщо не з пафосом, то з виразною симпатією змальовувала явного боягуза, не обділеного ні лукавством, ні кмітливістю, але зовсім не заклопотаного суттю, так само як і наслідком боїв, у яких він бере участь.