Вождь Зелений Вуж, миттю евакуйований з Колорадо, щойно пройшла чутка про нафту, об’явився знову аж на П’яносі — навзамін лейтенантові Кумсу, котрий одного дня захотів глянути, що таке бойовий виліт, тож прилаштувався зайцем у Крахів літак і загинув разом з ним над Феррарою. Згадуючи Краха, Йоссар’ян завжди відчував свою провину — і тому, що той загинув тоді, коли він, Йоссар’ян зробив другий захід на ціль, і тому, що покійний задовго до того був безвинно втягнутий у Славний антиатабриновий бунт, який вибухнув ще в Пуерто-Ріко, на першому етапі їхнього перельоту через океан, і завершився аж через десять днів на острові П’яноса, коли, щойно приземлившись, пойнятий почуттям обов’язку, Везунбі щодуху побіг до штабу ескадрильї з рапортом про відмову Йоссар’яна приймати таблетки атабрину.
Штабний сержант чемно запропонував йому сісти.
— Дякую, сержанте, далебі, можна й сісти, — сказав Везунбі.— А скільки мені доведеться чекати? У мене, знаєте, маса справ, які я мушу звершити, щоб завтра з самого ранку бути готовим летіти в бій.
— Я вас не зрозумів, сер.
— Цебто як «не зрозуміли», сержанте?
— Я не зрозумів вашого питання, сер.
— Скільки приблизно часу мені доведеться чекати, щоб побачити командира ескадрильї?
— Поки він не піде обідати, сер, — одказав сержант Трезор. — Тоді одразу й заходьте.
— До порожнього кабінету? Чи я вас неправильно зрозумів, сержанте?
— Так точно, сер. Майор Майор повернеться тільки після обіду.
— Зрозуміло, — невпевнено промимрив Везунбі.— Тоді, либонь, я краще прийду після обіду.
Везунбі залишав штаб ескадрильї трохи спантеличений. Коли виходив, він начебто помітив, що якийсь високий чорнявий офіцер, схожий на Генрі Фонду, вискочив з вікна штабного намету і, мов заєць, шаснув за ріг. Везунбі застиг на місці й замружився, охоплений тривожними підозрами. «Невже це від малярії або ще гірше — від надміру атабрину?!» Адже він проковтнув учетверо більше таблеток, ніж було приписано, бо хотів літати вчетверо краще інших пілотів ескадрильї. Лиш коли сержант Трезор легенько поплескав його на плечу, Везунбі наважився розплющити очі й відчув себе трохи певніше.
— Ви можете зайти, сер, майор Майор уже пішов.
— Дякую, сержанте. А він скоро повернеться?
— Як тільки пообідає. Тоді вам доведеться вийти й почекати, поки настане час вечеряти. Майор Майор нікого не приймає у своєму кабінеті, коли він на місці.
— Що-що? Повторіть, що ви сказали, сержанте!
— Майор Майор нікого не приймає в своєму кабінеті, коли він там, сер, — повторив сержант Трезор.
Везунбі пильно глянув на сержанта Трезора.
— Слухайте, сержанте, — мовив він, намагаючись говорити твердим голосом, — ви часом не жартуєте з мене тому, що я новачок, а ви в Європі давно?
— Що ви, сер, — шанобливо відказав сержант Трезор. — Я лиш виконую наказ. Можете спитати в майора Майора.
— Неодмінно спитаю, сержанте, будьте певні. Тільки коли я зможу його побачити?
— Ніколи, сер.
Збуряковілий від такого приниження, Везунбі тут же взяв у сержанта простягнутий йому блокнот і, нашкрябавши рапорт про Йоссар’яна й атабринові таблетки, мерщій подався геть. Дорогою вперше йому свінуло, що, можливо, Йоссар’ян не єдиний псих, удостоєний честі носити офіцерські погони.
На той час як полковник Пескарт підвищив до п’ятдесяти п’яти обов’язкову норму бойових вильотів, сержант Трезор доходив висновку, що кожний удостоєний такої честі — псих. Це був кощавий, незграбний хлопчина з м’яким, мов кульбабин пух, і таким же світлим волоссям, запалими щоками й зубами, як пиляний рафінад. Він одноосібно вів усі справи ескадрильї, але не діставав од цього ніякої радості. Типи, подібні до Голодного Джо, завжди зирили на нього лютими, сповненими осуду очима, а мстивий Везунбі, вибившися в аси та в безпрограшні чемпіони з пінг-понгу, не пропускав жодної нагоди обкласти його лайкою. Сержант Трезор вів усі справи ескадрильї, тому що ніхто інший не хотів їх вести. Його нітрохи не цікавили ні війна, ні військова кар’єра. Цікавили його лиш черепки, знайдені в археологічних розкопках, та антикварні меблі.