Якось увечері в офіцерському клубі, добре хильнувши, Йоссар’ян упіймав за рукав підполковника Порка і, дихаючи на нього перегаром, ніби по секрету, промовив:
— А ви чули про їхню новинку? Клеємет Лепажа?
— Клеємет Лепажа? — сіпнувся з несподіванки підполковник Порк. — Що за чортівня?
— Це їхній скорострільний трьохсотсорокачотирьохмілі-метровий зенітний кулемет, — гикнувши, пояснив йому Йоссар’ян. — Одним залпом склеює в повітрі докупи цілу ланку літаків.
— Одпустіть мене, ідіоте! — люто заверещав підполковник Порк у нестямі від такої нечуваної фамільярності і спробував був висмикнути свій лікоть з чіпких Йоссар’янових пальців. — Що це за псих? — із мстивою цікавістю вигукнув він, коли, підскочивши до Йоссар’яна, Кристі щосили потяг його до гурту.
— Той самий, підполковнику, якого ти порадив мені нагородити за Феррару, — весело реготнув полковник Пескарт. — І підвищити в капітани. Що, забув? Так тобі й треба.
— Ти що, здурів? — перелякано засичав тендітний Кристі, насилу тягнучи п’яного здорованя до вільного столика в другому кінці залу. — Це ж сам підполковник Порк! Ну, ти справді здурів!
Йоссар’янові кортіло хильнути ще, і він дав слово, що піде негайно спати, хай тільки Кристі принесе йому ще скляночку віскі. Потім зажадав іще дві. А коли, нарешті, вдалося заманити його до виходу, до клубу, плямкаючи мокрими черевиками, ввалився капітан Гадд. Із складок його плаща, як із ринв, струмками збігала вода.
— Ну, тепер начувайтеся, байстрятка, — бадьоро оголосив він, розплескуючи брудну калюжу, що утворилася в нього під ногами. — Щойно мені дзвонив підполковник Порк. Коли б ви тільки знали, що вони припасли для вас там, у Болоньї!! Ха-ха-ха! Новий зенітний кулемет Лепажа: одним залпом склеює докупи цілу ланку літаків!
— О боже, виходить, це правда! — зойкнув од жаху та й повалився на Кристі Йоссар’ян.
— Бога немає,— впевнено зауважив Данбар, який, похитуючись, підходив до них.
— Гей, допоможи мені, я сам не подужаю… Його треба відвезти до намету!
— Хто сказав?
— Я сказав!.. Погляньте, хлопці, оце так злива!
— Треба дістати машину.
— Давайте свиснемо Гаддів джип, — запропонував Йоссар’ян. — Коли мені треба, я завжди так роблю.
— Хрін ти свиснеш чийсь джип! Відколи ти почав їх свистіти, всі порозумнішали й забирають ключа з собою.
— Скакайте сюди! — запропонував п’яний, як чіп, Вождь Зелений Вуж, підкочуючи до них у критому джипі. Він почекав, поки вони втиснулись у машину, а тоді так рвонув з місця, що всі купою повалились назад. На їхні прокльони Вождь відповідав гучним реготом і додавав газу. Так він і гнав по прямій, аж поки не врізався в насип на повороті. Їх знову кинуло вперед, усі безпорадною купою навалились один на одного, обкладаючи водія ще лютішими лайками.
— Я забув повернути, — просто пояснив їм Вождь Зелений Вуж.
— Ти там обережніше, чуєш! — застеріг його Кристі.— І хоч би фари ввімкнув!
Вождь Зелений Вуж дав задній хід, розвернувся й піддав газу. Машина, як куля, понеслась дорогою вгору. Чути було лише, як свистить вітер та шурхотять шини по слизькому асфальту шосе.
— Не треба так швидко! — порадив Кристі.
— Давайте спершу до вас, його треба покласти в ліжко. А потім відвезеш мене.
— А це що за один?
— Лейтенант Данбар, я з сусідньої ескадрильї.
— Гей, увімкни фари! — загорлав Кристі.— І дивись на дорогу!
— Фари світять. А де Йоссар’ян? Коли б не він, то, байстрятка, мокли б ви зараз під дощем!
І Вождь Зелений Вуж обернувся, щоб краще розгледіти тих, хто сидів ззаду.
— Дивись на дорогу!
— Гей, Йоссар’яне, ти тут? Га, Йоссар’яне!
— Я тут, Вождю, тут. Шуруй додому… А чому ти такий упевнений? Ну, скажи!
— От бачиш! Я ж казав, що він тут!
— У чому впевнений?
— Я вже забув, про що ми говорили.
— Щось важливе?
— Не знаю, важливе чи ні… Їй-богу, не пригадую.
— Бога немає.
— Ага, саме про це ми й говорили, — пробелькотів Йоссар’ян. — А чому ти гадаєш, що його немає?
— Гей, а ти певний, що увімкнув фари? — знову подав голос Кристі.
— Аякже! Чого він до мене присікався? Іде дощ, а йому ззаду здається, що не світять фари!