— Боюсь, що й тут ти схопиш облизня, — під’юдив його підполковник Порк, поблажливо всміхаючись і явно смакуючи пікантність ситуації.— І не вийде це з тієї ж самої причини, з якої не вийшло його підвищення. Крім того, треба бути останнім йолопом, щоб просити розжалувати майора в лейтенанти, якщо вже тобі не дали підвищити його до підполковника, тобто зрівняти його чином зі мною.
Полковник Пескарт відчув себе так, ніби йому зв’язали руки й ноги. Незрівнянно більший успіх мало його подання на орден для Йоссар’яна після тієї феррарської катавасії. Полковник тоді добровільно визвався знищити за одну добу міст через ріку По, а той залишався цілісінький ще протягом цілого тижня. За шість днів його люди зробили дев’ять вильотів — і все марно, і лиш на сьомий день міст злетів, нарешті, в повітря, під час десятого нальоту, коли Йоссар’ян занапастив Краха разом із його екіпажем, повторно повівши на ціль всю ланку з шести літаків. Йоссар’ян холоднокровно наважився на другий захід, бо тоді ще був хоробрий. Він не відривав очей од прицілу, аж поки не випустив бомби, куди намірявся, а коли підвів голову й озирнувся, то побачив, що все навкруги залите зловісною оранжевою загравою. Спершу йому здалося, що то горить його машина. Та, збагнувши, що це загорівся літак над ними, він загорлав у переговорний пристрій Макпростакові, щоб той узяв круто ліворуч. А ще за якусь мить у машини Краха прямим попаданням одірвало крило, і вона, розвалюючись, пішла до землі: спочатку — фюзеляж, слідом за ним — крило. Воно якийсь час ще кружляло в повітрі, а по кабіні над самою головою Йоссар’яна крізь безугавне «кахи! кахи! кахи!» зенітних вибухів лунко застукотів град металевих уламків.
Коли вони приземлилися, похнюплений Йоссар’ян, ціпеніючи під десятками вбивчих поглядів, пішов доповідати про свої розвідспостереження капітанові Гадду. Той бовванів надворі, біля дощатого, пофарбованого в зелене барака інструкторської. Усередині, як виявилося, на Йоссар’яна вже чекали полковник Пескарт та підполковник Порк. На порозі барака стояв блідий, як смерть, майор Денбі і мовчки, на мигах, одганяв усіх, хто хотів підійти ближче. Навкруги залягла могильна тиша. Йоссар’ян від утоми ледве переставляв ноги і мріяв лише про те, аби швидше скинути з себе липкий від поту одяг.
Він переступив поріг інструкторської геть очманілий, не знаючи, а чи має винити себе за наглу смерть Краха і його людей: вони загинули, не встигши, мабуть, і зойкнути, а сам він тоді намагався розв’язати цю шкурну, огидну й болючу дилему — обов’язок чи спасіння душі.
Що ж до полковника Пескарта, то ця подія перевернула йому все нутро.
— Невже двічі? — запитав він.
— Я хотів не промазати, — похнюпившись, відповів ледь чутно Йоссар’ян.
Їхні голоси ледь відлунювали в довгому, вузькому бараку.
— То невже двічі? — з явною недовірою перепитав полковник Пескарт.
— Я хотів не промазати, — повторив Йоссар’ян. — З першого разу в мене б нічого не вийшло.
— Зате Крах залишився б живий.
— А міст неушкоджений.
— Вправний бомбардир мусить влучати в ціль з першого разу, — нагадав полковник Пескарт. — Інші п’ять бомбардирів одбомбилися з першого разу.
— І всі промазали, — нагадав Йоссар’ян. — Довелося б летіти туди ще раз.
— Зате, можливо, вдалося б знищити міст із першого заходу.
— Або так, або ні.
— Зате могли б обійтися без втрат.
— Або могло б і втрат бути більше, і міст залишився б стояти собі, як стояв. Я гадав, що ви дали нам завдання знищити міст.
— Припиніть зі мною сперечатися, — відказав полковник Пескарт. — Ми всі потрапили в неабияку халепу.
— Я не сперечаюся, сер.
— Неправда. Ви навіть зараз сперечаєтесь.
— Так точно, сер. Мені шкода, сер.
Полковник Пескарт зненацька люто хряснув суглобами пальців. Підполковник Порк, приземкуватий флегматичний чорнявий черевань, недбало розсівся на однім із стільців першого ряду, зручно поклавши зчеплені руки на підсмажену сонцем лисину. Його очі насмішкувато мружились за лискучими скельцями пенсне.
— Давайте оцінимо становище об’єктивно, — підказав він полковникові Пескарту.
— Давайте оцінимо становище об’єктивно! — в припливі раптового натхнення заволав до Йоссар’яна полковник Пескарт. — Справа, звичайно, не в сентиментах. Мені наплювати на той літак і на його екіпаж. Та що я про це доповім? Ви уявляєте, як паршиво виглядатиме все це в моїм рапорті?