— Я тебе не чую! — нахилившись до його вуха, прокричав під рівний гул моторів Йоссар’ян.
Той здивовано повернув до Йоссар’яна своє вилицювате обличчя з круто вигнутими, як у клоуна, бровами й ріденькою щіточкою білявих вусиків під веснянкуватим, ледь кирпатим носом.
— Що-що? — крикнув він через плече.
— Я тебе не чую! — відгукнувся Йоссар’ян.
— Кажи голосніше, — гукнув Малюк Семпсон. — Я тебе не чую.
— Я тебе не чую! — зойкнув Йоссар’ян.
— Так і буде! — заволав йому у відповідь Малюк Семпсон. — Я дужче не можу!
— Я не чую тебе по переговорному пристрою, — з іще більшим відчаєм заревів Йоссар’ян. — Повертай назад!
— Тільки через це? — перепитав Малюк Семпсон.
— Повертай! — зовсім озвірів Йоссар’ян. — Повертай, поки я не скрутив тобі в’язи!
Малюк Семпсон спробував був пошукати моральної підтримки в Кристі, але той демонстративно відвернувся. За званням капітан Йоссар’ян був старший. Малюк Семпсон якусь мить повагався, потім залюбки капітулював, тільки переможно хекнув.
— То це ж те, що треба! — радісно оголосив він і на всі лади засвистів у свої вусики. — Так, ваша честь, старий Малюк Семпсон зовсім не проти! — Він посвистав ще трохи у переговорний пристрій, потім крикнув: — Увага, голуб’ятка! Говорить адмірал Малюк Семпсон! До вас горлає-промовляє сам адмірал Малюк Семпсон, гордість флоту її королівської величності! Так-от, ваша честь! Ми повертаємо додому, хлоп’ята-голуб’ята, і хай живе наша поломочка!
Красунчик Кристі переможним змахом руки зірвав із себе шолом та навушники і від надміру почуттів заходився гойдатися туди й сюди, як пустотливе дитя у кріслі-гойдалці. Сержант Туз важко вивалився з кулеметного бронековпака нагорі і в несамовитому захваті почав дубасити льотчиків по спинах. Малюк Семпсон відвалив від бойового лаштунку, описав широку плавну дугу і взяв курс на П’яносу. Встромивши штекер переговорного пристрою в одне з аварійних гнізд, Йоссар’ян почув, як хвостові стрільці дуетом співають «Кукарачу».
Та коли приземлилися, їхні веселощі умить згасли. Сходячи на землю й залазячи до поданого їм джипа, Йоссар’ян ясно усвідомлював, що накоїв. Поки їхали, ніхто не промовив і слова. Гнітюче, гіпнотизуюче безгоміння огортало гори, море, придорожні чагарі. Почуття самотності стало ще гострішим, коли, звернувши з шосе, вони помчали до розташування ескадрильї. Йоссар’ян вийшов з машини останній. Все навкруги завмерло. В могильній, дурманній, як наркотик, тиші, що висіла над порожніми наметами, тільки ледь шелестів легкий теплий вітерець та лунко стукотіло Йоссар’янове серце. Ескадрилья наче вимерла, не видно було жодної живої душі, крім Дока Дайліка, який сумовито куняв біля завішеного входу до санчастини. Настовбурчившись, мов сива каня на сухій гілляці, він марно намагався відігріти на паркім осонні свого хронічно закладеного носа. Йоссар’ян знав, що купатися Дока Дайліка не заманиш. Док Дайлік тепер і близько не підходив до води: адже там людина може зомліти, або закупоряться раптом коронарні судини — і тоді їй труба, навіть якщо глибина — по кісточки. Людину може затягти в відкрите море підводна течія або підкосити поліомієліт чи менінгіт від переохолодження чи перенапруження. Та мало що могло статися! Загальний страх перед Болоньєю вселив у Дока Дайліка ще боліснішу турботу про власне життя. Тепер ночами йому постійно ввижалися грабіжники.
У фіолетовому мороці намету опервідділу Йоссар’ян угледів Вождя Зеленого Вужа, який займався пильною справою — крав віскі з казенних запасів. Акуратно підробивши підписи непитущих, він спритно переливав жадану отруту в заздалегідь заготовлені пляшки. Вождь квапився націдити собі якнайбільше алкоголю, поки не спохватиться капітан Гадд, котрий щохвилини міг ввалитися до намету і, упіймавши його на гарячому, докрасти решту.
Джип тихенько рушив далі. Малюк Семпсон, Кристі і усі інші безшумно розбрелися, непомітно розчинившись у палючій і в’язкій сонячній імлі. Йоссар’ян зостався сам-один серед важкої первісної дрімоти; пазелень здавалася чорною, все навкруги відливало гнійною жовтизною. Десь у сухій і прозорій далині шелестів листям вітрець. Йоссар’янові було неспокійно, у глибині душі ворушився страх. Запалі від утоми очі сонливо злипалися. Та коли, насилу переставляючи ноги, він зайшов до парашутного намету, де стояв довгий стіл із струганих дощок, скруха враз перестала гризти його, а черв’як сумнівів тільки ледь-ледь ворушився десь у глибині свідомості, не завдаючи особливого болю. Залишивши в наметі бронежилети й парашут, Йоссар’ян вийшов надвір і поза цистерною з водою попрямував до розвідвідділу, щоб здати планшет. Капітан Гадд, закинувши кощаві гомілки на стіл, куняв у кріслі. Він байдужим голосом поцікавився, чого це вони повернулись, але Йоссар’ян удав, що не чує, і, поклавши планшет на дерев’яний бар’єр, вийшов геть.