У себе в наметі він передусім звільнився від парашутної упряжі, далі й від уніформи. Вессл мав повернутись лише під вечір — він був у Римі у відпустці, яку заслужив тією вимушеною посадкою на воду поблизу Генуї, коли втопив ще одного літака. Певно, Кристі вже теж лаштується до Рима, радіючи з того, що зостався живий, і тепер, либонь, рахує хвилини, коли зможе продовжити марне й болюче залицяння до своєї ненаглядної повії. Роздягшись, Йоссар’ян сів на койку відпочити. Голий, він відчував себе краще: одяг завжди немов душив його. Потім надяг чисті труси, сунув ноги в тапочки і, перекинувши через плече сіро-зелений махровий рушник, подався на пляж.
Стежка огинала бозна для чого обладнану в лісі зенітну батарею, огороджену валом лантухів з піском, на яких спали двоє солдатів обслуги; третій ліниво гриз пурпуровий гранат, перемелюючи щелепами кусень за куснем і випльовуючи жмих якнайдалі в кущі. Щоразу, як він вгризався в плід, по його підборіддю зміїлася червона, як кров, цівка соку. Проминувши батарею, Йоссар’ян заглибився в ліс, раз у раз любовно погладжуючи своє заніміле черево, неначе хотів упевнитися, що воно, одначе, й досі на місці. Із пупа вивалився клаптик марлі. Зненацька його вразила сила-силенна грибів, що проклюнулись обабіч стежки — скільки сягало око, вони витикалися з напоєного дощами грунту блідими вузлуватими пальцями — а може, то проростала крізь дерен безліччю пагонів сама підземна мертва плоть? Гриби лізли на нього з-під кожного куща, здавалося, вони множаться, зростають і розбухають просто на очах. Йоссар’ян побіг геть, охоплений забобонним страхом, і біг доти, доки не відчув під ногами сухого піску. Гриби тепер лишились далеко позаду, але він усе ще з острахом озирався назад, немов боявся, що ці безликі, мляві білі створіння наосліп плазують за ним по землі або повзуть по деревах однією невпинною, звивистою, судомною масою.
Берег був безлюдний. У спокійній тиші приглушено дзюрчав неподалік розбухлий від злив ручай, стиха шелестіли за спиною Йоссар’яна чагарі, шурхотіла висока трава, мрійно зітхали біля берега ледачі опалові хвилі. Приплив був слабкий, вода чиста й прохолодна. Йоссар’ян залишив одяг та рушник на прибережнім піску і побрів назустріч хвилям; йому довелось довгенько йти, поки вода досягла плечей. Попереду, майже зливаючись з обрієм, бовваніла в сріблястій імлі смужка гористої землі. Йоссар’ян ліниво підплив до плоту, трохи відпочив і ліниво поплив назад, аж поки ноги не торкнулись піщаного дна. Тут він кілька разів занурився з головою в зелену воду й відчув себе свіжим і бадьорим. Потім розлігся долілиць на піску й заснув. Зненацька потужний, узгоджений гул десятків моторів, схожий на гуркіт землетрусу, розлігся просто над головою Йоссар’яна й геть розірвав його сон. Це поверталися з-над Болоньї літаки його ескадрильї.
Він прокинувся з легким болем у голові і, знехотя розплющивши очі, глянув на світ, що повнився хаосом, тільки в хаосі тому панував ідеальний лад. Від того, що він побачив, Йоссар’янові перехопило подих: всі дванадцять ланок літаків рівним бойовим строєм ішли до аеродрому. Це було так несподівано, що спочатку він просто не повірив власним очам. Неймовірне, фантастичне видовище — бездоганний стрій літаків після важкого бойового завдання, — жодної машини, що рвалася б скоріше приземлитися, щоб доставити до шпиталю поранених, жодної, що, безнадійно відставши, ледве тяглась до аеродрому через пошкодження в бою. Не чорнів у повітрі й дим від сигнальних аварійних ракет. Всі машини були на місці — крім його власної. На мить йому здалося, що він збожеволів. Та потім зрозумів і зайшовся чи то гірким плачем, чи реготом. Пояснення напрошувалось саме по собі: ціль закрили хмари, літаки не змогли скинути бомб, тож, виходить, на Болонью доведеться летіти знову.
Тільки він помилився. Ніяких хмар не було. Всі спокійно собі відбомбилися. Тобто злітали, як на прогулянку, — в Болоньї по них не стрельнула жодна зенітка.
15. Бобкінс та Добкінс