Офіцери оперативної служби, капітани Бобкінс та Добкінс, були нерозлийвода: однаково невисокі на зріст, незлобиві й сумирні на вдачу, вони залюбки літали на бойові завдання і не бажали собі від життя й полковника Пескарта нічого більше, як можливості літати й далі. Зробили безліч бойових вильотів і прагнули налітати ще стільки, а тому записували самі себе на кожну бойову операцію. Війна була для них суцільним святом, і єдине, чого вони боялися, це те, що вона колись скінчиться. Свої обов’язки вони виконували скромно, стримано, без зайвих балачок, дбаючи передусім про те, щоб не нажити собі ворогів. Вони не забували всміхнутися кожному стрічному, але скоріше мимрили, аніж говорили, коли доходило до розмов. Ці меткі, веселі, послужливі хлопці почувалися легко й невимушено лише сам на сам, і вони не наважувались дивитись в очі іншим людям — навіть Йоссар’янові, якого запросили на збори просто неба, щоб при всіх вичитати за те, що він примусив Малюка Семпсона повернути назад під час польоту до Болоньї.
— Хлопці, ви того… — прогугнявив із соромливою усмішкою капітан Бобкінс, трохи вже лисий брюнет, — коли ви вже вертаєте з півдороги додому, як летите на бойове завдання, то хай це буде з якоїсь поважної причини, а не… Ну, а не просто так. Згода? А коли там якась… ну, якась там дрібничка, чи що, як-от переговорний пристрій не працює, абощо, то ліпше вже, той… не треба, гаразд? От зараз скаже капітан Добкінс…ну, теж поділиться з вами.
— Капітан Бобкінс, того… він каже правду, — промимрив капітан Добкінс. — От і все, що я можу про це сказати. Сьогодні ми, значиться, злітали нарешті до Болоньї, і, виявляється, нічого страшного, злітали, як на прогулянку. Та всі ми трішечки, того, ну, словом, самі знаєте, нервували, то й не дуже їм там нашкодили. Такі діла… А полковник Пескарт, так він дістав для нас дозвіл злітати туди ще разок. І от завтра, я думаю, ми таки лупонемо по тих складах, як слід. Га, хлопці, що ви скажете?
І щоб довести Йоссар’янові, що вони йому не вороги, капітан Бобкінс із капітаном Добкінсом, формуючи екіпажі для повторного бомбардування Болоньї, призначили Йоссар’яна чільним бомбардиром головної ланки, давши йому в пілоти Макпростака. Не чекаючи біди, наступного дня Йоссар’ян попер на ціль по прямій, як сам Тупермейєр, без жодних ухильних маневрів, і попав раптом під такий шквал зенітного вогню, що мало не наробив у штани.
Такого він ще не бачив — за розривами снарядів у небі не було живого місця! Отже, його пильність приспали, він дав пошити себе в дурні й заманити у пастку, а тепер повинен сидіти тут, як ідіот, і тільки чекати, який же з тих огидних чорних клубочків-розривів укоротить йому віку. І доки не скинув бомби, йому не залишалось нічого іншого, як видивлятися у приціл, де павутинне перехрестя наводки мало-помалу суміщалося з ціллю, визначеною ним для бомбометання: дворик перед фасадом першої з будов, за якою стояло кілька інших — складські приміщення, замасковані під звичайні будинки. Літак сунув на бойовому курсі до цілі страх як повільно; Йоссар’яна всього аж тіпало, і він не міг нічого з собою вдіяти. Навколо не вгавало глухе «бум-бум-бум-бум», на тлі якого раптом із гострим пронизливим «торох» зовсім поруч вибухнув одиничний снаряд. Тисячі молоточків застукотіли в голові Йоссар’яна, а губи мимоволі зашепотіли слова молитви. Він молив бога, щоб той допоміг йому швидше скинути бомби. Йому кортіло заридати. Мотори гули одноманітно, як жирні ледачі мухи. Нарешті риски в прицілі перетнулися, і вісім п’ятсотфунтовок одна за одною пішли донизу. Розвантажену машину рвучко кинуло вгору. Йоссар’ян відірвався від прицілу і, зігнувшись, глянув на індикатор ліворуч. Коли стрілка дійшла до нуля, він зачинив дверці бомбового люку і що було голосу вереснув до переговорного пристрою:
— Праворуч — круто!
Макпростак миттю виконав наказ. Він різко поклав машину на крило й під надривний рев моторів відвернув її вбік від подвійної вогненної смуги трасуючих снарядів, вчасно помічених Йоссар’яном, які інакше врізалися б просто у черево літака. Потім Йоссар’ян звелів Макпростакові набрати висоту, і вони видиралися все вище й вище, аж поки вихопились нарешті у спокійний, сонячний і чистий простір діамантово-синього неба, облямований удалині вузенькою смужкою легкого білого пуху. Повітря заспокійливо свистіло, обтікаючи плексигласовий купол кабіни. Йоссар’ян з насолодою передихнув, та ненадовго, бо машина набрала швидкості, і він наказав Макростакові взяти ліворуч, а потім примусив його йти круто донизу. І аж здригнувся від гострого дотику радості: зловісні гриби зенітних розривів виросли раптом цілим гроном просто у них над головою і трохи позаду, праворуч, якраз на тім місці, де була б машина, якби вони не взяли ліворуч і не пішли в піке. Ще одним грубим окликом він звелів Макпростакові вийти з піке, потім крикнув: «Вліво і вгору — круто!» — знову вирівняв машину і глянув на землю, де вже вибухали їхні бомби. Перша лягла на подвір’ї точнісінько там, куди цілив Йоссар’ян. А далі одна за одною вогненним ланцюжком почали вибухати інші бомби, скинуті з решти літаків ланки. Оранжеві спалахи пробігли по дахах, і в ту ж мить будівлі повалилися, на всі боки буйно бурхнули пінисті клуби рожевого, сірого й вугільно-чорного диму, а в надрах у нього щось тряслося й здригалося під ударами червоних, білих та золотих блискавок.