Та за весь час перебування в палаті вояк у білому не видав жодного звуку. Чорна рвана дірка в горішній частині білої шкаралупи не ховала нічого схожого на губи, зуби, ясна чи язик. Про це доповів душка Техасець, єдиний, хто наважувався підійти до білого панцира й зазирнути в ту дірку; він підходив до дірки по кілька разів на день, бо йому кортіло з цим бідолахою побалакати про те, як добре було б, якби добропристойні люди мали на виборах додаткові голоси. Він починав кожну розмову з одного й того ж бадьорого привітання:
— Ну, що скажеш, друзяко? Які новини?
Решта мешканців палати — всі, як один, у казенних брунатних плисових халатах поверх линялих облізлих піжам — уникали їх обох. Усіх пойняла похмура цікавість: що ж воно за один, отой сповитий у біле вояк, ізвідки він узявся і на що він буде схожий, якщо раптом зняти шкаралупу.
— У нього все гаразд, хлопці,— повідомляв бадьорий Техасець після кожного з тих своїх дружніх візитів. — Там, під шкаралупою, він такий же, як і ми з вами. Просто він трохи соромиться, йому ніяково, бо він нікого тут не знає, ще й говорити не може. Ви б краще по черзі підійшли до нього й познайомилися. Їй-бо, він вас не вкусить.
— Що ти мелеш, хай тобі грець! — не витримав Данбар. — Невже ти гадаєш, що він тебе розуміє?
— Авжеж, розуміє. Він не такий дурний, як вам здається. З ним усе гаразд.
— Він хоч чує, що ти там базікаєш?
— Ну, чує чи не чує, цього я вам не скажу. Але я певний, що він чудово все розуміє.
— Там, під тією діркою, хоч ворушиться що-небудь?
— Що за дурне запитання? — занепокоївся Техасець.
— То звідки ж ти знаєш, що він дихає, коли там навіть нічого не ворушиться?
— А звідки ти знаєш, що це він — а не вона?
— Йому вату хоч поклали на очі, перш ніж отак оповити?
— А він хоч раз поворухнув якимось пальцем?
Ці запитання спантеличували Техасця.
— Ну що за дурні розмови? Ви, мабуть, хлопці, того — показилися, абощо! Ніж оце патякати, краще б чемненько підійшли до нього й познайомилися. Слово честі, він славний хлопчина.
Та, як на їхній погляд, вояк у білому скидався більше на стерилізовану, туго напхану мумію, аніж на славного хлопчину. Завдяки турботам сестер Качкіт та Занудер, він був завжди вбраний, як лялечка. Озброївшись невеличким віником, вони кожного дня ретельно обмітали йому бинти, а далі акуратно обмивали закуті в гіпс руки, ноги, плечі, тулуб теплою мильною водою. Спеціальною пастою з круглої жерстяної баночки вони майже до блиску надраювали коротку цинкову трубку, що стирчала з гіпсової плити на його стегнах. Вологими посудними рушниками вони по кілька разів на день стирали порох із тонких чорних гумових трубок, що сполучали вояка з двома великими герметично закритими банками; одна висіла у нього в головах і крізь шпарку в гіпсі сполучалася з рукою, а друга (її майже не було видно) стояла на підлозі, і в неї стікала рідина, що виділялася з цинкової трубки. Обидві банки протиралися майже безперестанку. Молоденькі сестри пишалися ділом рук своїх так, немов порядкували на власній кухні. Найбільше старалася сестра Занудер, наче й гарна на вроду, струнка, але страшенно холодна й несимпатична. У неї був божественний носик, на щічках, що були кров з молоком, чарівне ластовиння, якого Йоссар’ян терпіти не міг. Замурований вояк зворушував сестру Занудер до глибини серця. Великі ясно-блакитні благочестиві очі сестри Занудер ні з того ні з сього починали виливати таку Ніагару сліз, що Йоссар’ян мало не божеволів од люті.
— А звідки, чорт забирай, тобі відомо, що там узагалі хтось є? — якось запитав у неї Йоссар’ян.
— Не смійте розмовляти зі мною таким тоном! — обурено відказала сестра Занудер.
— А все-таки — звідки? Може, це зовсім не він?
— Хто «не він»?
— Не той, кого ти оплакуєш! Не той, кому належить бути в тому панцирі. До речі, звідки ти знаєш, що він і досі живий?
— Як ви тільки можете таке казати? — вигукнула сестра Занудер. — Негайно лягайте на місце, і більш ні слова про нього! Що за дурні жарти?!
— Я зовсім не жартую. Там може бути хто завгодно. Навіть наш Прах.
— О господи, ви тільки послухайте, що він каже! — тремтячим голосом заволала сестра Занудер.
— Цілком можливо, що це мій сусіда-небіжчик.
— Який іще небіжчик?
— У мене в наметі є небіжчик-сусіда, якого ніхто не може офіційно звідти виселити. На прізвище Прах.
Сестра Занудер геть зблідла й повернула погляд, сповнений благання, до Данбара.