— Скажіть хоч ви йому, нехай перестане, — мовила вона.
— Кінець кінцем, не виключено, що там, усередині, взагалі нікого немає,— лагідно відказав їй Данбар. — Можливо, вони поклали сюди це опудало так… задля жарту.
— Ви божевільні! — зойкнула, зі страхом відступаючи, міс Занудер. — У вас обох просто не всі вдома!
У цю мить до палати зайшла сестра Качкіт і, розігнавши їх по своїх ліжках, дала змогу сестрі Занудер поміняти воякові прозорі посудини. Це була надзвичайно проста процедура, бо, загалом кажучи, рідина з горішньої посудини протікала крізь нього до нижньої, крапля по краплі, без жодних втрат. Тож коли горішня посудина мала от-от спорожніти, а нижня — от-от наповнитися по вінця, їх звільняли від гумовий трубок і швиденько міняли місцями, щоб ні на мить не припинявся кругообіг рідини. І хоча міняти воякові посудини було процедурою таки дуже простою, жоден із мешканців палати, хоч і спостерігав її щогодини, ніяк не міг уторопати її потаємного сенсу.
— А чого б їм не сполучити обидві посудини напрямки? — дивувався капітан артилерії, з яким Йоссар’ян перестав грати в шахи. — На біса тут цей посередник?
— Хотів би я знати, чим він таке заслужив? — зітхнув прапорщик з укусом комара на гузні й малярією в крові, коли сестра Занудер, глянувши на термометр, виявила, що вояк помер.
— Тим, що пішов воювати, — подав свою гадку льотчик-винищувач із рудуватими вусиками.
— Але ж ми всі пішли воювати, — заперечив Данбар.
— Отож-то й воно, — провадив далі малярійний прапорщик. — Чому саме він? Де тут, питаю, логіка нагород і покарань? Взяти хоча б мене. Коли б за п’ять хвилин насолоди я схопив сифіліс чи трипер, у цьому була б якась справедливість. Але чого раптом малярія?! Ви тільки подумайте — малярія як кара за блуд! — прапорщик у німому подиві похитав головою.
— Що вже тоді казати мені? — не втримався Йоссар’ян. — Ще коли ми стояли в Маракеші, виходжу якось увечері з намету купити собі шоколадний батон, і тут якась кралечка із ЖДК моргає мені, кличе в кущі. Ну я, звичайно, йду. І замість шоколаду одержую твій трипер. Тільки як же тут було відмовитися?!
— Так, схоже, що ти й справді підхопив мій трипер, — погодився прапорщик. — А мені дісталась чиясь малярія. А як було б добре, коли б нарешті все стало на свої місця і кожен діставав по заслузі. Тоді, можливо, я й повірив би, що цей світ не бедлам.
— А от мені дісталися чиїсь триста тисяч доларів, — озвався жвавий льотчик-винищувач із рудуватими вусиками. — Відколи народився, я тільки б’ю байди. Сам не знаю, як мені вдалося закінчити школу й поступити до коледжа, відтоді тільки те й роблю, що морочу голови всіляким гарненьким теличкам, яким чомусь здається, що з мене міг би вийти ідеальний чоловік. А мені нічого в світі не треба. Єдине, чого я хотів би, це побратися по війні з якоюсь кралечкою, не біднішою за мене, і пощипувати інших кралечок. А ті триста тисяч доларів дістались мені від діда ще до того, як я народився. Старий розбагатів на торгівлі харчовими відходами у міжнародному масштабі. Я розумію, що не заслужив цих грошей, та вбий мене бог, якщо я випущу їх із рук. Цікаво, кому вони мали б дістатись по справедливості?
— Певно, моєму батькові,— висловив здогад Данбар. — Він усе життя ішачив, як проклятий, і все одно не зміг дати нам із сестрою вищої освіти. Він уже помер, тож уважай, що ці гроші законно твої.
— Можливо, коли б ми дізналися, хто заслужив мою малярію, все б стало на свої місця? Не думайте тільки, що я маю щось проти малярії. Уклепався, то й уклепався — не вперше і не востаннє. А от чого не терплю — то це несправедливості. З якої рації мені має діставатись чиясь малярія, а тобі — мій трипер?
— Коли б тільки трипер, — відказав Йоссар’ян. — Через той твій трипер я тепер мушу літати на бойові завдання, поки не загину.
— Ну от. Яка ж тут, у біса, справедливість?
— Скоро три тижні, як загинув мій приятель, на прізвище Мудренджер… Так-от, він запевняв, що тут справедливості хоч відбавляй!
— …Та це ж і є найвища справедливість, — потираючи від задоволення руки, весело зареготав тоді Мудренджер. — Пригадай Евріпідового «Іпполіта»: коли б його батько Тезей не був розпусником, то син не виріс би аскетом і тоді не сталося б трагедії, через яку загинули всі. Тож нехай цей контакт із ЖДК буде тобі уроком. Тепер знатимеш, що блуд — то велике зло.
— Тепер я знатиму, що шоколад — то велике зло.
— Як ти не розумієш, що в усіх твоїх нещастях є частка й твоєї вини, — знай собі зловтішався Мудренджер. — Коли б там, в Африці, тебе не поклали на десять днів до шпиталю з твоїми гонококами, ти б одлітав своїх двадцять п’ять завдань ще до загибелі полковника Ніколса, і полковник Пескарт не встиг би тебе затримати. Був би ти вже дома!