— Я теж боюсь розбитися в літаку, — зауважив Йоссар’ян. — Не тільки ти.
— Так, але мене ще турбує ота пухлина Юїнга, — похвалився Док Дайлік. — Як ти думаєш, чи не тому в мене постійний нежить і озноб? Ось на, помацай мій пульс.
Йоссар’яна теж турбувала і пухлина Юїнга, і меланома. Нещастя чатували на нього повсюди — годі було їх перелічити. Перебираючи в думці всі ті тисячі хвороб та трагічних пригод, які могли вкоротити йому віку, Йоссар’ян, власне, сам не міг повірити, що він іще й досі живий та он який здоровий. Це було просто чудо. Тому кожен новий день був для нього лиш черговим поєдинком зі смертю.
Цей двобій тривав уже цілих двадцять вісім років.
18. Вояк, якому двоїлося в очах
Йоссар’ян своїм гарним здоров’ям завдячував гартуванню на свіжому повітрі, колективній праці та спортові, а щоб скараскатись усього цього, він і вирішив уперше злягти до шпиталю. Якось уранці, коли інструктор з фізичної підготовки в Лауері-Філді наказав усім виходити на зарядку, Йоссар’ян, тоді ще рядовий, побіг натомість до санчастини й поскаржився на біль у правому боці.
— Іди гуляй, — відповів черговий лікар, що в цей час сушив собі голову над кросвордом.
— Ми не маємо права казати йому «іди гуляй», — озвався капрал. — За новою інструкцією всіх, хто скаржиться на болі в ділянці живота, треба тримати під наглядом не менше п’яти днів, бо коли їм казати «іди гуляй», вони частенько мруть.
— Ну-ну, — буркнув лікар. — Потримайте його тут п’ять днів, тоді хай іде гулять.
У Йоссар’яна забрали одяг і примістили до палати, де він міг почуватися зовсім щасливо, аби тільки ніхто з сусідів не хропів. Наступного ранку молоденький стажист-англієць турботливо запитав у Йоссар’яна, як там його печінка.
— По-моєму, у мене апендикс, — відповів йому Йоссар’ян.
— Апендикс — то дурниці,— авторитетно пояснив йому стажист-англієць. — Якщо у вас хворий апендикс, ми його виріжемо, — раз, два, і ви знову в строю. А от з печінкою ви зможете водити нас за носа не один тиждень. Бо печінка для нас — це темний і, я сказав би, страшний ліс. Якщо ви коли-небудь їли печінку, то розумієте, що я маю на увазі. На сьогодні ми більш-менш твердо знаємо лише те, що печінка справді існує, і можемо собі приблизно уявити, які в неї функції, коли вона функціонує нормально. Все, що поза тим, для нас суцільна пітьма. Кінець кінцем, що таке печінка? Мій батько, наприклад, помер від раку печінки, але до самої смерті в нього нічого не боліло. На жаль — бо я його ненавидів. А матусю — просто обожнював. Знаєте, як воно буває…
— А що тут може робити англійський військовий лікар? — поцікавився Йоссар’ян.
— Про це я розповім вам завтра вранці,— посміюючись, відповів йому стажист. — Тим часом викиньте цей ідіотський пухир з льодом, поки не гигнули від запалення легень.
Йоссар’ян його ні разу більше не бачив. Це була одна з чудових особливостей шпиталю: Йоссар’ян ніколи не зустрічався там двічі з тим самим лікарем. Вони безслідно зникали після першого візиту. Наступного дня до його койки підійшов цілий гурт лікарів, яких він раніше ніколи не бачив, їх усіх тривожив його апендикс.
— З моїм апендиксом усе гаразд, — заспокоїв їх Йоссар’ян. — Учора мій лікар пояснив мені, що в мене печінка.
— А що, як це печінка? — вирішив старший серед них, сивоголовий офіцер. — Що показує кількісний аналіз крові?
— Кількісного аналізу крові йому ще не робили.
— Хай зроблять негайно. Ми не можемо ризикувати з пацієнтами в такому стані. Якомога більше всіляких аналізів. Інакше чим ми будемо крити у випадку його смерті?! — Він зробив нотатку в записнику і повернувся до Йоссар’яна. — А ви тим часом прикладайте й далі пухир з льодом. Це дуже важливо.
— В мене нема пухиря з льодом.
— То дістаньте. Десь же тут мусить бути пухир з льодом. Ї дайте нам знати, коли почнеться агонія.
Через десять днів до Йоссар’яна підійшов новий гурт не знайомих йому лікарів з убивчою звісткою: він цілком здоровий і мусить негайно забиратися геть. В останню хвилину його врятував сусід, що лежав навпроти, — у того зненацька почало двоїтися в очах. Ні сіло ні впало він підвівся в ліжку й загорлав:
— У мене в очах двоїться!
Палатна медсестра перелякано заверещала, а санітар знепритомнів. Звідусіль до хворого кинулись лікарі, тримаючи напоготові шприци, рефлектори, клістирні трубки, гумові молоточки й вібромасажери. Вкотили ще якісь химерні прилади на колесах. Оскільки одного пацієнта було замало для такої сили спеціалістів, утворилася ціла черга, в якій задні енергійно напирали на передніх і кричали, щоб ті зайве не барилися — кожен хотів показати себе. Нарешті лобатий полковник в окулярах з роговою оправою встановив діагноз.