Нарешті вервечка робітників урвалася. А Жервеза так і стояла посеред вулиці й дивилася на ворота. Починало пахнути чимось недобрим. З’явилося ще двоє спізнілих робітників, а Купо все не було. Коли ж вона запитала в тих робітників, чи скоро вийде Купо, вони, втямивши, що й до чого, відповіли жартома, що той щойно вибіг разом із Лантімешом через задні двері й погнав курей до вітру. Жервеза зрозуміла: Купо знову збрехав — шукай тепер вітра в полі! Тоді, повільно човгаючи своїми дірявими шкарбанами, вона пішла вниз вулицею Шарбоньєр. Вечеря тікала від неї, Жервеза, здригаючись, дивилася, як вона зникає у жовтавому присмерку. Цього разу все скінчено. Ані мідяка, ані надії — тільки глупа ніч і голод. Ах! Яка чудова ніч, щоб здохнути, — ця чорна ніч, що звалювалася їй на плечі!
Насилу піднімаючись вулицею Пуасоньє, вона раптом почула голос Купо. Так, він був там, у «Маленькій Ціветі», — його якраз пригощав Халява. Цей жартун Халява наприкінці літа втнув штуку — навсправжки одружився з однією дамою, не дуже свіжою, але зі слідами минулої вроди. О! Дама з вулиці Мучеників — це не якась задрипанка з околиці. І треба було бачити цього щасливого смертного, що жив, як буржуа, заклавши руки до кишень, ошатно вбраний, сито нагодований. Він так розжирів, що ніхто його тепер не впізнавав. Товариші казали, що його дружина знаходила скільки завгодно роботи у знайомих чоловіків. Отака жінка й заміський будинок — більшої втіхи в житті годі й бажати. Тим-то Купо й позирав на Халяву із захопленням. Та цей шибайголова носив навіть золоту каблучку на мізинці!
Тієї миті, коли Купо виходив з «Маленької Цівети», Жервеза смикнула його за руку.
— Слухай, я ж чекаю на тебе... Я голодна. Отак ти про мене дбаєш?
Але він дуже швидко присадив її.
— Голодна? Жуй кулак!.. А другий лиши на завтра.
Йому було зовсім не до шмиги розігрувати виставу перед купою людей! Ну не ходив він на роботу — і що з того?! Пекарі ж усе одно печуть. Чи, може, вона прийшла залякувати його своїми балачками, бо мала за наївного телепня?
— Отже, ти хочеш, щоб я пішла красти? — прошепотіла вона приглушеним голосом.
Халява з поблажливим видом гладив своє підборіддя.
— Ні, це ж заборонено, — мовив він. — Але коли жінка вміє крутитися...
Купо перебив його вигуком «Браво!» Атож, жінка мусить уміти крутитися. Проте його стара завжди була неповороткою мажарою, одороблом. Саме вона буде винна, якщо вони здохнуть з голоду на купі соломи. І він знову почав захоплено розглядати Халяву. Ох же й красунь цей чортяка! Справжній тобі домовласник: біла сорочка, а черевики які гарні! Хай йому біс! Це вам не якесь дрантя! От у кого жінка знає, як заправляти хазяйством!
І обоє чоловіків попрямували до кільцевого бульвару. Жервеза пішла слідом. Перервавши мовчанку, вона знову озвалася з-за спини Купо.
— Я голодна, розумієш... Я так надіялася на тебе. Треба ж мені бодай щось з’їсти.
Він не відповів, і вона знову заговорила надривним відчайдушним голосом:
— Значить, отак ти про мене дбаєш?
— А хай йому грець! У мене самого пусто! — загорлав він, різко обернувшись. — Дай мені спокій, добре? А то зараз інакше з тобою поговорю!
Він уже погрозливо звів кулак. Жервеза відступила назад і ніби подумки щось вирішувала.
— Гаразд, я піду геть. Знайду іншого чоловіка.
Бляхар розреготався. Він вдавав, що не брав її слова всерйоз, але сам же й під’юджував її. Яка чудова ідея! У вечірніх сутінках вона ще зможе когось звабити. Якщо їй вдасться підчепити якогось чоловіка, він радив їй іти до ресторану «Капуцин», де в невеличких окремих кабінетах можна було дуже приємно повечеряти. І коли вона, бліда й оскаженіла, пішла собі кільцевим бульваром, він крикнув услід:
— Слухай-но, принеси мені якийсь десерт. Я люблю тістечка... А якщо твій панок буде гарно вбраний, попроси в нього старе пальто — хоч трохи розбагатію.
Це нестерпне зухвальство підганяло Жервезу щодуху бігти вперед. Потім вона опинилася сама посеред натовпу й стишила крок. Налаштована вона була рішуче. Якщо вже доводилося красти або робити дещо інше, вона ліпше вдасться до другого, бо так принаймні не завдасть нікому шкоди. Жервеза не могла розраховувати на когось іще, окрім себе. Звичайно, те, що вона намислила зробити, було аж ніяк не добре; але цієї днини добре й недобре мішалися в її мізках; помираючи з голоду, люди не вдаються в філософствування і не перебирають хлібом. Жервеза піднялась аж до Кліньянкурського шосе. Ніч усе ніяк не наставала. Чекаючи на захід сонця, вона попрямувала бульварами, неначе дама, що вийшла перед вечерею подихати свіжим повітрям.
Цей квартал, з якого тепер відкривався вільний простір, ставав таким гарним, що Жервезі було соромно жити в ньому. Маджентський бульвар, що виходив із серця Парижа, і бульвар Орнано, що тягнувся ген за місто, перетнули його біля колишньої застави, зруйнувавши купу хатин. По боках від цих широких проспектів зі свіжим тиньком на будинках лишалися вулиці Фобур-Пусоньє та Пуасоньєр з обрубаними, скаліченими, покрученими, мов якісь жахливі кишки, кінцями, що розходилися навсібіч. Уже давно, відколи зруйнували мур застави, кільцеві бульвари розширили, проклавши бічні шосе та променад для пішоходів, уздовж якого висадили чотири ряди молоденьких платанів. Нескінченні вулиці, що кишіли людьми й тонули в хаосі будівель, тягнулися далеко до небокраю, де виходили на величезну площу — перехрестя. Але серед високих нових будинків ще стояло чимало перехняблених халуп; поміж фасадами, прикрашеними ліпниною, зяяли чорні прогалини виламаних дверей і вікон, що скидалися на діромахи в якомусь ганчір’ї. Під щодалі більшими розкошами Парижа конали передміські злидні, споганюючи цю будову нового міста, що зводилося так поквапливо.
Загубившись серед юрби на просторому тротуарі під молодими платанами, Жервеза відчула себе самотньою й покинутою. На цих широких проспектах, на всьому цьому видноколі порожнеча в її шлунку відчувалася ще більше. Подумати лишень: у цьому потоці людей — хоч серед них були й досить заможні, — жодна християнська душа не поспівчуває її нестерпному становищу й не тицьне в руку десять су! Так, місто було надзвичайно велике й надзвичайно гарне; в голові у Жервези паморочилось, а ноги підламувались під цим безмежним полотнищем сірого неба, напнутим над широким простором. Сутінки набули брудно-жовтої барви, такої характерної для паризьких околиць, що навіює бажання померти тієї ж миті, — таким бридким видається вуличне життя. Світло помалу тьмяніло, далеч зникала в каламутній імлі. Жервеза, страшенно стомлена, потрапила у потік робітників, що поверталися додому. Цієї години дами в капелюшках і гарно вбрані добродії, що жили в нових будинках, тонули серед люду, у безконечних процесіях чоловіків і жінок, блідих від затхлого повітря майстерень. З Маджентського бульвару й вулиці Фобур-Пуасоньєр вливалися цілі гурти задиханих від крутого підйому людей. У трохи стишеному гуркоті омнібусів і фіакрів, серед бідок, хур, биндюгів, що чвалом летіли впорожні додому, дедалі ширші потоки блуз і роб затоплювали бруківку. Поверталися рознощики з заплічними носилками. Двоє робітників наддавали ходи, сягнисто крокуючи один обік другого, голосно розмовляли й жестикулювали, не дивлячись одне на одного; інші поодинці, у пальтах і кашкетах, простували скраю тротуару, похиливши голови; ще інші з’являлися купками по п’ятеро-шестеро і йшли валкою, не перемовляючись ані словом, заклавши руки до кишень, з потьмянілими очима. Декотрі тримали в зубах згаслі люльки. Мулярі в найнятому на чотирьох фіакрі, на даху якого торохтіли їхні ночви, проїжджали повз, виставляючи у віконця свої білі від вапна обличчя. Малярі метляли відерцями з фарбою; якийсь бляхар ніс довгу драбину, якою ледь не вибирав людям очі; а спізнілий водопровідник зі скринькою на спині вигравав на своїй маленькій трубі пісеньку про доброго короля Дагоберта — журний мотив серед сумовитих сутінків. О! Ця тужлива музика, що ніби супроводжувала тупотіння отари людей, що волочилися геть знесилені! Ще один день позаду. Їй-богу, дні тривали дуже довго й повторювалися надто часто. Заледве встигаєш натоптатися й передрімати, — і вже розвиднилося, і знову треба надягати свій нуждарський хомут. Однак веселі хлопці посвистували, тупотіли закаблуками, жваво бігли, чуючи в повітрі запах вечері. Жервеза загубилася серед цього виру, і їй було байдуже, що її штовхали, зачіпали ліктями праворуч і ліворуч, збивали з ніг, адже чоловікам ніколи дбати про галантність, коли вони падають від утоми й коли їх жене голод.