Жервеза й далі тинялася вулицею, піднімалася нею й знову спускалася з єдиною думкою — в жодному разі не зупинятися. Часом на неї нападала дрімота, і вона засинала, заколихана кульганням; потім різко роззиралася довкола себе й помічала, що пройшла кроків сто непритомно, наче мертва. Ноги в дірявих шкарбанах набрякали. Вона була такою втомленою й спустошеною, що більше нічого не відчувала. Остання чітка думка, що промайнула в її голові, була про те, що її донька-повійниця тієї самої миті, можливо, їсть устриці. Потім усе змішалося, очі так і лишилися розплющеними, але мислити вона могла на превелику силу. Єдине відчуття, що ніяк не покидало її попри крайню знемогу, — відчуття собачого холоду, холоду різучого й смертельного, якого ніколи досі не знала. Навіть мертвим у землі либонь не так холодно. Вона важко підвела голову, і її обличчя немов торкнувся чийсь крижаний подих. Це був сніг, що нарешті зважився випасти з кіптявого неба, — дрібний густий сніг, що куйовдився від легеньких повівів вітру. Вже три дні його виглядали, і він нагодився саме вчасно.
Наче пробудившись від цього першого снігу, Жервеза наддала ходи. Чоловіки бігли, квапилися додому, плечі їхні вже побіліли. Побачивши одного, що повільно сунув під деревами, вона підійшла до нього і ще раз промовила:
— Послухайте, пане...
Чоловік зупинився. Але він, здавалось, не почув її. Він простягнув руку і ледь чутно прошепотів:
— Подайте, будь ласка...
Вони подивилися одне на одного. Ах, Боже мій! Ось до чого воно дійшло: дядько Брю старцював, а пані Купо торгувала собою на вулиці! Роззявивши роти, вони остовпіло завмерли. Тепер вони могли потиснути одне одному руки. Цілий вечір старий робітник швендяв вулицями, не зважившись заговорити до когось, і першою людиною, кого він зупинив, була така ж голодна горопаха, як і він. Господи, хіба ж це не жахливо? Пропрацювати п’ятдесят років — і жебрати! Вважатися однією з найзаможніших прачок на вулиці Ґут-д’Ор — і закінчити на панелі! Вони все ще дивилися одне на одного. Потім, не мовивши ані слова, розійшлись кожне у свій бік під сікучим снігом.
Здійнялася справжня хуртовина. На цих пагорбах, посеред широкого відкритого простору, дрібний сніг кружляв, мов несамовитий, а вітер, здавалося, дув з усіх сторін світу одразу. Годі було щось розгледіти за десять кроків, усе пощезло в цій вихруватій пороші. Квартал зник, бульвар здавався мертвим, немов завія допіру накинула своє біле покривало тиші на гикання останніх п’яниць. Засліплена, заблукана Жервеза насилу йшла далі. Щоб віднайти шлях, вона намацувала дерева. Мірою того як вона просувалася далі, зі снігової пелени з’являлися газові ліхтарі, що нагадували пригаслі смолоскипи. Аж раптом, коли вона пройшла якесь перехрестя, не стало видно навіть цих проблисків світла; Жервезу зусібіч огорнув сірявий вихор, крізь який неможливо було розпізнати бодай щось, що підказало б дорогу. Земля, що неясно біліла, тікала в неї з-під ніг. Її оточували сірі стіни. І лише коли вона зупинялася, вагаючись, крутила головою, то усвідомлювала, що за цим крижаним покривалом простягаються довжелезні проспекти, нескінченні вервечки газових ліхтарів, увесь цей чорний і пустельний безкрай поснулого Парижа.
Вона стояла на площі — там, де сходяться кільцевий бульвар, Маджентський бульвар та бульвар Орнано, і вже думала, щоб просто тут лягти на землю, коли це раптом почула чиїсь кроки. Вона побігла слідом, але сніг заліплював їй очі, кроки віддалялися, і їй ніяк не вдалося збагнути, повернули вони праворуч чи ліворуч. Нарешті вона помітила широкі чоловічі плечі, темну рухливу пляму, що зникала в імлі. О! Саме те, що треба; цього вона не пропустить! І Жервеза побігла швидше, наздогнала його, смикнула за рукав.
— Пане, пане, послухайте...
Чоловік обернувся. Це був Ґуже.
Отже, вона запопала Золоту Пельку! Господи, що ж такого вона зробила, щоб отак терзатися аж до самого кінця? Це був останній удар: кинутися в ноги ковалеві, потрапити йому на очі в ролі вуличної хвойди, змарнілої жебрачки. І все це відбувалося під газовим ліхтарем, Жервеза дивилася на свою потворну тінь, що викривлялася й колихалася на снігу, на свою карикатуру. Можна було подумати, що то п’яна жінка. Боже мій! Не мати в животі ані крихти хліба, ані краплі вина — і бути схожою на п’яницю! Сама винна: навіщо було напиватися раніше? Звісно, Ґуже подумав, що вона налигалася й взялася за брудні витівки.
Він усе дивився на неї, тимчасом як сніг пелюстками стокроток обсипав його гарну русяву бороду. Потім вона похилила голову і вже задкувала, але він не дав їй піти.
— Ходімо, — мовив він.
І рушив попереду. Вона пішла слідом. Удвох вони перетнули німий квартал, безгучно ковзнувши попри стіни будинків. Бідолашна пані Ґуже померла в жовтні від гострого ревматизму. Ґуже й далі мешкав у маленькому будинку на Новій вулиці, скніючи в самоті. Того дня він загаявся, бо доглядав пораненого товариша. Відчинивши двері й запаливши лампу, він повернувся до Жервези, яка нерішуче застигла на сходах, і пошепки, ніби його все ще могла почути мати, сказав:
— Заходьте.
Першу кімнату, спальню пані Ґуже, було ревно збережено такою, як вона її лишила. На стільчику біля вікна лежали п’яльці, поруч стояло велике крісло, що немовби чекало на стару мереживницю. Ліжко було застелене, і вона могла б у нього лягти, якби підвелася з могили й прийшла провести вечір зі своїм сином. Кімната так само дихала благочестям, поштивістю й добротою.
— Заходьте, — голосніше повторив коваль.
Жервеза боязко ввійшла, мов розпусна дівка, що пробирається до пристойного дому. Ґуже був геть блідий і весь тремтів від того, що так впускав жінку до оселі померлої матері. Обережними кроками вони перетнули кімнату, неначе боялися, що їх почують. Потім, завівши її до своєї спальні, він зачинив двері. Там він почувався вдома. Це була добре відома їй тісна кімнатка, так схожа на кімнату пансіонера, з вузьким залізним ліжком, запнутим білими завісками. На стінах, як і раніше, висіли вирізані малюнки, що сягали тепер аж до стелі. Там було так чисто, що Жервеза не наважувалася й кроку ступити і лише намагалася триматися подалі від лампи. Потім, без жодного слова, охоплений шаленством, він захотів схопити її і стиснути у своїх обіймах. Але вона, мало не знепритомнівши, прошепотіла:
— О Боже мій!.. О Боже мій!..
У запорошеній коксовим пилом грубці ще горіло, і рештки рагу, які коваль поставив розігріватися, гадавши, що повернеться до вечері, парували перед піддувалом. Відігрівшись у теплій кімнаті, Жервеза ладна була стати рачки і їсти прямо з казанка. Голод пересилював її, шлунок ніби розривався, вона зітхнула й нахилилася до грубки. Ґуже все зрозумів. Він поставив рагу на стіл, відрізав хліба, налив вина.
— Дякую! Дякую! — казала вона. — Ох, який же ви добрий! Дякую!
Жервеза затиналася, не мігши вимовити зайве слово. Узявши в руку виделку, вона так затремтіла, що впустила її. Від голоду, що душив її, голова в неї затрусилася, як у старої баби. Довелось їй брати їжу руками. Запхавши до рота першу картоплину, вона зайшлася плачем. Рясні сльози котилися по щоках і падали на хліб. Вона їла, пожадливо ковтаючи зрошений сльозами хліб, задихалася, підборіддя їй судомило. Ґуже змусив її попити, щоб вона не вдавилася, і склянка тихенько ценькнула об її зуби.
— Хочете ще хліба? — запитав він упівголоса.
Вона плакала, казала «ні», казала «так», вона сама не знала. О Господи! Як же добре і як же тяжко їсти, коли вмираєш з голоду!
А Ґуже стояв навпроти й дивився неї. Тепер, у ясному світлі з-під абажура, він добре її бачив. Як же вона постаріла й охляла! Сніг у волоссі та на одязі танув від тепла, і з неї стікала вода. Її бідолашна тремтюча голова геть посивіла, вітер скуйовдив волосся, й сиві пасма зовсім розтріпалися. Шия запала між плечі, Жервеза була така зсутулена, бридка й товста, що аж плакати хотілося. Він згадував про їхнє кохання, коли вона була такою рум’яною, коли грюкала своїми прасками й мала ту дитячу складочку, що так гарно прикрашала її шию, мов намисто. У ті часи він приходив і витріщався на неї цілими годинами, радий просто бачити її. Пізніше Жервеза приходила до кузні, і там вони спізнавали великої втіхи, поки він кував залізо, а вона стежила за танком його молота. Скільки разів кусав він ночами подушку, мріючи, щоб вона сиділа у нього в кімнаті, як ось тепер! О, він так її жадав, що розчавив би, якби обійняв. Тепер же вона належала йому, і він міг її взяти. Вона доїдала хліб, а її сльози капали на дно казанка, рясні сльози, що тихо котилися весь час, поки вона їла.