Угамувавши голод, Жервеза підвелася. Якусь мить вона стояла, похиливши голову, ніяковіючи і не знаючи, чого він від неї хоче. Потім їй здалося, що у нього в очах спалахнув вогник жадання, і вона піднесла руку до кофтини й розстебнула горішній ґудзик. Але Ґуже став на коліна, узяв її за руки й ніжно промовив:
— Я люблю вас, пані Жервезо. О! Я досі люблю вас, незважаючи ні на що, присягаюся!
— Не кажіть цього, пане Ґуже! — збентежено скрикнула вона, побачивши, як він припадає їй до ніг. — Ні, не кажіть цього, ви робите мені надто боляче!
А коли він став раз по раз повторювати, що не може покохати вдруге, вона впала в розпач.
— Ні, ні, я не хочу, мені надто соромно... Заради всього святого, встаньте! Це я маю плазувати перед вами на колінах.
Він підвівся і, здригаючись усім тілом, тремтячим голом запитав:
— Чи дозволите ви мені поцілувати вас?
Жервеза, остовпівши від подиву та хвилювання, не могла дібрати слів. Вона лиш кивнула головою. Господи Боже! Вона була в його руках, він міг робити з нею що завгодно. Але він тільки нахилив голову.
— Нам досить і цього, пані Жервезо, — прошепотів він. — У цьому вся наша дружба, правда ж?
Ґуже поцілував її в чоло, в пасмо сивуватого волосся. Він нікого не цілував, відколи померла його мати. У всьому його житті лишилась тільки люба подруга Жервеза. Тоді, поцілувавши її так шанобливо, він позадкував і впав поперек ліжка; груди йому розривало ридання. Жервеза більше не могла лишатися там ані хвилини; надто прикро й надто жахливо було знову зустрітися за таких обставин з людиною, яку кохаєш. Вона вигукнула:
— Я кохаю вас, пане Ґуже, я теж вас дуже кохаю... О! Це неможливо, я розумію... Прощавайте, прощавайте, удвох нам цього не пережити.
Вона швидко перебігла кімнату пані Ґуже й знову опинилася на вулиці. До тями вона прийшла аж тоді, коли дзвонила в двері на вулиці Ґут-д’Ор. Їй відчинив Бош. У будинку було зовсім темно. Вона ввійшла досередини й ніби поринула в скорботу. Цієї пізньої години широке облуплене підворіття скидалося на роззявлену пащеку. Подумати лишень: колись їй так хотілося жити в цій паскудній казармі! Видно, в неї були заткнуті вуха, бо тоді вона не чула триклятої музики безнадії, що долинала з-поза цих стін! З першого ж дня, коли вона потрапила сюди, все у неї почало йти шкереберть. Так, мабуть, це геть недобре — кублитися отак одне на одному в цих робітницьких будинках, цих обшарпаних озіях; злидні тут передаються, як холера. Тої ночі всі наче повиздихали. Жервеза тільки чула, як праворуч хропів Бош, тимчасом як ліворуч Лантьє з Віржіні все муркотіли, як коти, що не сплять, лежачи в теплі з заплющеними очима. На подвір’ї їй здалося, ніби вона опинилася посеред справжнього цвинтаря; всіяний снігом білий квадрат землі оточували високі синяво-сірі фасади без жодного проблиску світла, нагадуючи давні руїни; і ніде ані згуку — наче весь будинок вимер, закоцюблий від холоду й голоду. Жервезі довелося переступити чорний струмок, що сочився з фарбарні; він дихав парою й брудним потічком врізався у снігову біль. Та вода була того самого кольору, що її думки. Давно-предавно збігли колишні, такі чудові, ясно-блакитні та ніжно-рожеві води!
Піднімаючись потемки на сьомий поверх, вона не могла стримати сміху, огидного сміху, від якого їй робилося зле. Вона пригадала свою колишню мрію: спокійно працювати, заробляти на хліб, мати власну чисту кімнатку, щоб було де спати, добре виховати дітей, не бути битою, померти у власному ліжку. Що й казати: усе це так здійснилося, що сміх та й годі! Вона більше не працювала, не їла, спала на купі непотребу, донька казна-де віялася, чоловік лупцював її ні за що ні про що; їй лишалось тільки здохнути на вулиці, і це сталось би негайно, якби їй стало сміливості, прийшовши додому, викинутися з вікна. Хіба ж вона просила в Бога тридцять тисяч франків ренти та якихось почестей? Справді-бо, скромність у цьому житті до добра не доведе — тільки облизня схопиш! Ані свого кутка, ані хліба шматка — отак люди й живуть. А тоді вона засміялася ще голосніше, бо згадала свою леліяну мрію — після двадцяти років праці оселитися десь далеко за містом. Що ж! За містом їй якраз і бути. Матиме власний зелений куточок на цвинтарі Пер-Лашез.
Повернувши в коридор, Жервеза зовсім знетямилася. У бідолашної запаморочилося в голові. Її огорнули розпука й біль, бо вона навіки попрощалася з ковалем. Між ними все було скінчено, вони більше ніколи не побачаться. Її опосідали й інші невеселі думки, від яких краялося серце. Ідучи коридором, вона заглянула до Біжарів і побачила мертву Далі, на обличчі якої застиг щасливий вираз, наче дівчинка тішилася з того, що лежала і могла спочивати довіку. Що ж! Дітям більше щастить, аніж дорослим! З непричинених дверей дядька Базужа просочувалася смужка світла, і Жервеза ввійшла прямо до нього, пойнята несамовитим бажанням вирушити в ту саму мандрівку, що й Далі.
Дядько Базуж, цей старий штукар, тієї ночі повернувся додому в надзвичайно веселому гуморі. Він так нажлуктився, що заснув просто на підлозі, незважаючи на холод; це, безперечно не заважало йому бачити приємні сни, бо черево в нього аж колихалося від сміху. Свічка, яку він забув погасити, освітлювала його лахи, чорний приплюснутий капелюх, що валявся в кутку, і чорне пальто, яке він насунув собі на коліна, наче краєчок ковдри.
Уздрівши його, Жервеза раптом так заголосила, що він аж прокинувся.
— Хай йому грець! Та зачиніть же двері! Холоднеча яка!.. А, це ви!.. Що сталося? Чого вам?
Тоді Жервеза, простягнувши до нього руки й не тямлячи до пуття, що вона белькоче, почала благати його:
— О! Заберіть мене, я вже досить натерпілася і хочу піти на той світ... Не варто злитися на мене. Я не знала тоді, Господи! Ніхто цього не знає, поки не буде готовий... О! Та настає день, коли радий переставитися! Заберіть мене, заберіть, я вам буду тільки вдячна!
І вона впала на коліна, здригаючись усім тілом і бліднучи від свого бажання. Ніколи ще вона не плазувала отак в ногах у чоловіка. Пика дядька Базужа, з перекривленим ротом та замащеною могильною землею шкірою, здавалася їй прекрасною та осяйною, як сонце. Тим часом старий, ще не зовсім прокинувшись, подумав, що це якийсь злий жарт.
— Послухайте, — бурчав він, — годі з мене насміхатися.
— Заберіть мене, — повторила Жервеза ще жагучіше. — Пам’ятаєте, як одного вечора я постукала до вас у перегородку? А потім сказала, що то випадково, що мені нічого не потрібно, бо була тоді ще така дурна... Та не тепер! Дайте мені вашу руку, я більше не боюся! Заберіть мене спати, й ви побачите, що я навіть не поворухнусь... О! Це єдине моє бажання. Я вас так любитиму!
Базуж, завжди галантний, подумав, що не варто проганяти жінку, якій він, здавалось, аж так припав до душі. У неї, звісно, не всі вдома, а втім, вона була ще нічогенька, коли розбурхувалася.
— Ви маєте цілковиту рацію, — мовив він, ніби погоджуючись. — Сьогодні я запакував трьох, які не поскупились би дати мені на горілку, якби могли сягнути рукою в кишеню... Однак, люба моя, це діло так не робиться...
— Заберіть мене, заберіть мене! — знову закричала Жервеза. — Я хочу померти...
— Чорт! Спочатку треба дещо зробити... Ось так — ковть!
Він напружив горло, ніби ковтав свого язика. Потім, гадаючи, що жарт вдався, захихотів.
Жервеза повільно підвелася. Отже, він теж не міг нічого для неї вдіяти? Вона повернулася до своєї кімнати отупілою і звалилася на солому, жалкуючи, що їла. О, злидні, знаєте, вбивають не так швидко!
XIII
Купо тієї ночі пішов у загул. Наступного дня Жервеза отримала десять франків від сина, Етьєна, який працював механіком на залізниці; час від часу хлопець надсилав їй якихось сто су, адже знав, що вдома не дуже-то жирували. Вона зварила юшки й попоїла сама, бо пройдисвіт Купо не повернувся навіть наступного дня. Не з’явився він ні в понеділок, ні у вівторок. Минув уже й тиждень. А хай йому трясця! Ото було б щастя, якби його запопала якась панійка. Але у неділю Жервезі принесли друкований документ, якого вона спочатку злякалася, бо він був дуже схожий на лист від комісара поліції. Та потім вона заспокоїлася — її всього-на-всього повідомляли про те, що її свинюка подихає в притулку Святої Анни. У листі це все було написано у ввічливішій формі, але сенс від того не мінявся. Атож, все-таки Купо запопала пані, і звали цю пані Кирпата Свашка, остання приятелька пияків.