Жервеза, правду сказати, анітрохи тим не переймалася. Дорогу він знав, отже, дістатися з притулку додому зможе й сам. Його там уже стільки разів лікували, що їм неважко буде ще раз втнути ту свою штуку й поставити його на ноги. Тим паче, саме того ранку вона дізналася від людей, що цілий тиждень п’янючий в дим Купо вештався по бельвільських винарнях у парі з Халявою! Авжеж, за все платив Халява; він, видно, запустив лапу в калитку своєї старої, яка набила її самі знаєте яким чудовим робом. Ох же й ловкі грошенята вони пропивали! Від них недовго і якоїсь поганої болячки підхопити! Якщо Купо тепер зліг, то так йому й треба! Жервеза лютувала передусім на думку про те, що ті двоє мерзотників-егоїстів і в гадці собі не мали зайти до неї та запросити на чарчину. Чи де бачено таке?! Цілий тиждень гуляти, зовсім не шануючи дружини! Хто сам п’є, той хай сам і здихає!
Щоправда, в понеділок, мавши готову добру вечерю — трохи вчорашньої квасолі та півлітра вина, — Жервеза вирішила вийти з дому, щоб, мовляв, нагуляти апетит, а заодно й навідати Купо. Лист із притулку, що лежав на комоді, все не давав їй спокою. Сніг розтанув, стояла похмура й тепла днина, свіже повітря бадьорило. Вийшла вона ополудні, бо дорога була неблизька, через увесь Париж, а кульгава нога не давала розігнатися. До того ж на вулицях було повно люду, але люди її звеселяли, тож добулася вона з неабиякою втіхою. Після того, як вона назвала своє ім’я, їй розповіли геть неймовірну історію: виявляється, Купо виловили з води під Новим мостом; він стрибнув у річку, перехилившись через парапет, бо йому здалося, що якийсь бородатий чоловік не давав йому проходу. Ох і добре плигонув, їй-бо! Що ж до того, як Купо опинився аж на Новому мосту, то цього він і сам не міг пояснити.
Тим часом наглядач повів Жервезу до Купо. Піднімаючись сходами, вона почула ревище, від якого в неї аж кістки похололи.
— Ба! Он як виводить! — мовив наглядач.
— Хто? — запитала Жервеза.
— Чоловік ваш, хто ж іще! Горлає отак ще від позавчора. Ще й танцює, ось побачите.
Боже милостивий! Що за видовище! Вона так і завмерла на місці. Палата була від самого низу й аж до стелі оббита повстю; долівка вистелена подвійним шаром м’яких підстилок, а в кутку лежав матрац та підголівник — і більше нічого. Всередині стрибав і горлав Купо. Вигляд у нього був, як у рядженого, подерта блуза матлялася на руках і ногах. Але машкара ця була аж ніяк не смішна. Е, ні! Цей блазень витинав такі страшні танці, від яких волосся дуба стає. На ньому була машкара передсмертя. Хай йому біс, яке ж то було соло! Він бився об вікно, тоді пнувся задки, відбивав руками такт, тряс долонями, немовби хотів, щоб вони відірвалися й полетіли комусь межи очі. Трапляються на танцях всілякі витіваки, що наслідують ці рухи, але наслідують кепсько. Варто все-таки побачити цей п’яницький ригодон, щоб мати уявлення, що то за шик, коли його виконують по-справжньому. Спів у них теж особливий, мов якийсь нескінченний карнавальний ґвалт, — широко роззявлений рот, з якого цілими годинами вириваються ті самі хрипкі звуки тромбона. Купо верещав, як тварина, якій наступили на лапу. Нумо, музики! Панове, запрошуйте дам!
— Господи! Що це з ним таке?.. Що з ним таке?.. — повторювала перелякана Жервеза.
Практикант, білявий і рожевощокий здоровий хлопець у білому фартуху, спокійно сидів і робив якісь нотатки. Випадок цей був цікавий, тож практикант не відходив від хворого.
— Побудьте хвилинку, якщо хочете, — мовив він до прачки, — але поводьтеся спокійно... Спробуйте поговорити з ним, та він вас не впізнає.
І справді, здавалося, що Купо навіть не помічав своєї дружини. Зайшовши до палати, вона не могла добре його роздивитися, бо він ні хвилини не стояв на місці. Коли ж поглянула на нього зблизька, у неї аж руки опустилися. Боже мій! Хіба може в людини бути таке обличчя, такі налиті кров’ю очі й покриті струпами губи? Вона б його нізащо не впізнала, якби їй не сказали, що це Купо. Він страшенно кривлявся, хтозна й чого: перекошував ротяку, зморщував носа, втягував щоки, — справжнісінька звіряча морда. Купо так розігрівся, що від нього аж пара йшла; він був ніби полакований і стікав потом, що рясно крапав додолу. З цього скаженого карнавального танцю все-таки було видно, що йому недобре, що голова обважніла, а все тіло проймав біль.
Жервеза підійшла до практиканта, який пучками пальців вистукував об спинку стільця якийсь мотив.
— Скажіть, пане, цього разу справа серйозна?
Практикант лиш мовчки кивнув головою.
— Послухайте, він зараз, здається, щось бурмоче?.. Чуєте, га? Що це?
— Він розказує про те, що йому ввижається, — прошепотів молодик. — Ви не могли б помовчати? Це мені заважає.
Говорив Купо якимось придушеним голосом, але в очах у нього засвітилися бешкетні вогники. Він поглядав униз, праворуч, ліворуч, роззирався довкола, наче прогулювався Венсенським лісом, балакаючи із самим собою.
— Ох, як же ж гарно, як пречудово... Тут і будки є, як на справжньому ярмарку. А музика яка чудесна! Оце так гульня! Он уже й склянки б’ють... Ото шик! А зараз усе загоряється; червоні кулі в повітрі, вони підстрибують, вони летять!.. О! О! Скільки тих ліхтариків на деревах! Яка неймовірна краса! Звідусюди б’ють потоки, фонтани, водоспади, вода шумить, немов співає дитячий хор... Які ж розкішні ті водоспади!
І він випростався, ніби щоб ліпше почути солодкий спів води, глибоко вдихав повітря, гадавши, що ковтає свіжі бризки, які летять від водограю. Але помалу його обличчя знову набуло тривожного виразу. Тоді він згорбився й швидше забігав попід стінами палати, бурмочучи якісь погрози.
— Знову та сама чортівня!.. Я остерігався... Ану тихо, паскудна бандо! То ви хочете зробити з мене дурня? Так, тільки заради того ви й п’єте та горлаєте зі своїми хвойдами... Ось зараз я вас зітру на порох разом із вашою будкою!.. Трясця! Та дайте вже мені спокій!
Він стиснув кулаки, потім хрипко заревів і почав кидатися по палаті. Клацаючи зубами від переляку, Купо белькотів:
— Вони хочуть, щоб я вкоротив собі віку. Ні, я не стрибатиму!.. Уся ця вода натякає, що я легкодух. Ні, я не стрибатиму!
Водоспади відступали, коли він наближався до них, і накочувалися на нього, коли він тікав від них. Аж раптом він окинув тупим поглядом усе навколо й ледве зрозуміло пробурмотів:
— Це нестерпно! Вже й лікарів на мене напустили!
— Я піду, пане. До побачення! — мовила Жервеза до практиканта. — Мені дуже тяжко дивитися на таке. Згодом я ще навідаюся.
Вона геть збіліла. Купо продовжував виконувати свій одиночний танець від вікна до матрацу й від матрацу до вікна, стікаючи потом, надриваючись, вибиваючи той самий такт. Жервеза втекла. Дарма що вона летіла сходами, їй аж до самого низу було чути трикляте волання чоловіка. Боже мій, як же хороше було надворі, де можна вдихнути свіжого повітря!
Увечері в будинку на вулиці Ґут-д’Ор тільки й балакали, що про дивну хворобу Купо. Боші, хоч тепер і спогорда дивилася на Шкандибу, запросили її до своєї сторожки на скляночку смородинівки, щоб вивідати подробиці. Пані Лорійо та пані Пуасон теж прийшли. Суд-пересуд ніяк не вгавав. Бош знав одного столяра, який до того впився абсентом, що голісіньким вибіг на вулицю Святого Мартена й танцював там польку, доки й не помер. Дами аж покотилися зі сміху: дуже кумедною їм видалась ця історія, хоч і шкода було чоловіка. Потім, оскільки ніхто до пуття нічого не розумів, Жервеза всіх розігнала, крикнула звільнити їй місце і посеред сторожки показала, що витворяв Купо: як горлав, як стрибав, як корчив огидні гримаси. Так, слово честі! Саме так усе й було! Усі решта страшенно дивувалися: це неможливо, людина й трьох годин не витримає такого! Годі й казати! Але Жервеза присягалася всім найсвятішим, що Купо виробляв це від учора, тридцять шість годин поспіль. Якщо хтось не вірить, то нехай сходить і переконається. Але пані Лорійо — красно дякую! — заявила, що свого часу навідувалася до притулку Святої Анни і не лише сама туди не піде, але й чоловікові не дозволить цього зробити. Що ж до Віржіні, чия крамниця помалу сходила нінащо, то вона сиділа з похмурим виразом обличчя й лише прошепотіла, що життя не завжди веселе. О! Аж ніяк! Смородинівку допили, Жервеза побажала товариству на добраніч. Коли вона змовкала, її обличчя набувало якогось отетерілого виразу, а очі витріщалися. Певно, вона бачила перед собою, як танцює її чоловік. Уставши наступного ранку, вона пообіцяла собі більше до притулку не ходити. А навіщо? Їй не хотілося й собі розгубити всі клепки. Однак раз у раз вона поринала в роздуми, душа в неї, як то кажуть, була не на місці. Все-таки було цікаво, чи він і досі плете ногами свої кренделі. Коли вибило полудень, вона не змогла всидіти й пішла, не помітивши довгого шляху, — так їй забило памороки бажання те побачити й страх того, що на неї чекало.