Про стан Купо можна було й не запитувати. Щойно дійшовши до сходів, вона почула його співи. Той самісінький мотив, той самісінький танок. Жервезі було легко уявити, що допіру вона зійшла вниз, а тепер піднімалася знову. Вчорашній наглядач, що йшов по коридору, тримаючи в руках горнятко з трав’яним чаєм, приязно підморгнув їй.
— Отже, те саме? — запитала вона.
— О! Те саме! — відказав він, не зупиняючись.
Вона ввійшла, але спинилася в кутку біля дверей, бо в Купо були якісь люди. Білявий рожевощокий практикант стояв, а на його стільці сидів літній добродій з орденською стрічкою, лисий, обличчям схожий на куницю. Певна річ, то головний лікар, бо погляд у нього був гострий і пронизливий, як швайка. Так дивляться всі гендлярі смертю.
Але Жервеза прийшла сюди не заради цього добродія, тому вона витягнулася навшпиньки, щоб з-поза його голомозої голови роздивитися Купо. Той гарцював і ґвалтував, як скажений, ще дужче, ніж учора. Колись на балах у середпістя вона бачила, як служки з пральні, дужі хлопці, витанцьовували цілу ніч, але ніколи-ніколи в житті не могла уявити, щоб людина могла розважатися так довго. Щодо «розважатися», то це вона так тільки казала, бо що то за розвага — плигати, як риба на піску. Залитий потом Купо парував ще дужче, от і вся різниця. Від кричання рот його ніби побільшав. О, вагітним жінкам такого краще не бачити. Він стільки находив від матраца до вікна, що долі вже було видно протоптану стежку, а солом’яник протерся від човгання шкарбанів.
Ні, в усьому тому й справді не було нічого привабливого, і Жервеза, здригаючись, запитувала себе, навіщо вона знову сюди прийшла. Подумати лишень, учора ввечері в Бошів їй казали, що вона надто вже перебільшувала! Та вони й половини всього не бачили! Тепер вона змогла краще розгледіти, що витворяв Купо, і довіку не забуде тих його витріщених очей, втуплених у порожнечу. Тим часом вона вловлювала деякі фрази, якими обмінювалися практикант і лікар. Перший викладав подробиці минулої ночі незрозумілими для неї словами. Усю ніч її чоловік щось белькотів і бігав — загалом мова йшла про таке. Потім літній лисий добродій — не надто люб’язний, до речі, — схоже, нарешті помітив жінку, а коли практикант сказав йому, що це дружина хворого, він узявся суворим тоном настирливо допитувати її, мов якийсь комісар поліції.
— Батько цього чоловіка пив?
— Так, пане, трохи, як усі... Одного дня він сп’яну полетів з даху і вбився.
— А мати його пила?
— Та Боже мій, як усі, пане. Знаєте, може, крапелиночку, коли-не-коли... О, його родина дуже порядна!.. Був у нього брат, але помер зовсім молодим від якихось корчів.
Лікар кинув на неї пронизливий погляд і доволі грубо запитав:
— А ви? Теж п’єте?
Жервеза щось пробелькотіла, спробувала відмагатися, поклала руку на серце, щоб заприсягтися.
— Ви п’єте! Бережіться; ось до чого доводить пиття... Рано чи пізно й ви так помрете.
Жервеза знічено притиснулася до стіни. Лікар повернувся до неї спиною. Він присів навпочіпки, не переймаючись тим, що замітав пилюку з солом’яника полами сурдута, довго спостерігав, як Купо трусився, чекав, щоб той підійшов, проводив його поглядом. Того дня вже стрибали й ноги, трясця опустилася донизу: справжнісінька тобі лялька на мотузочках, яка теліпала кінцівками й мала при цьому задубілий, як дерево, тулуб. Хвороба помалу підточувала його. Здавалося, що в нього під шкірою грає музика: вона озивалася кожні три-чотири секунди, лунала якусь мить, потім зупинялася й починалася знову, так само, як дрож, що проймає безпритульних собак, коли вони мерзнуть зимою в підворітті. Живіт і плечі теж тремтіли, як вода, що ось-ось закипить. Який все-таки дивний кінець: зійти зі світу, звиваючись отак, як залоскотана дівка.
Купо тим часом стиха постогнував, наче нарікав на щось. Здавалося, що йому стало набагато гірше, ніж учора. З його уривчастих стогонів можна було здогадатися про всілякі болісті. Його штрикали тисячі голок. По всьому тілу він відчував важкість; якась холодна мокра тварюка повзла по його стегнах і впивалася своїми іклами в його плоть. Потім інші звірюки впиналися йому в плечі й кігтями дерли спину.
— Хочу пити! Ох! Я хочу пити! — протяжно стогнав Купо.
Практикант узяв з таці кухлик лимонаду й подав йому. Купо стиснув той кухлик обома руками, жадібно набрав повен рот, виливши половину на себе, але одразу ж і виплюнув, як щось страшенно огидне.
— А бодай тобі! Та це ж горілка! — закричав він.
Тоді лікар подав знак, і практикант спробував дати йому води, не випускаючи карафки з рук. Цього разу Купо зробив ковток, але знову закричав, неначе то був кип’яток.
— Це горілка, хай тобі біс! Це горілка!
Відучора все, хай би що йому давали пити, здавалося Купо горілкою. Згага від цього ще дужчала, і він нічого не міг більше пити, бо все його палило. Йому принесли юшку — очевидно, хотіли його отруїти, бо від неї несло самогонкою. Хліб теж був гіркий і зацвілий. Усюди навколо була сама отрута. У палаті смерділо сіркою. Купо присікувався до довколишніх, нібито вони навмисно чиркають у нього під носом сірниками, щоб отруїти його.
Лікар підвівся й слухав Купо, якому вкотре марилися привиди посеред білого дня. Йому здавалося, що на стінах висіло величезне павутиння, завбільшки з корабельне вітрило. Потім те павутиння перетворювалося на сітки з вічками, що стягувалися й розширювалися, — хитромудра цяцька! У тих вічках гойдалися чорні кулі, справжні штукарські кулі, спочатку маленькі, як кульки для гри, потім великі, як гарматні ядра; вони то роздималися, то зменшувалися тільки для того, щоб його подратувати. Раптом він вигукнув:
— О! Пацюки! Тепер ще й пацюки!
Кулі тепер перетворилися на пацюків. Ці гидкі тварюки росли, пролазили крізь сіті, стрибали на матрац і щезали. Також була мавпа, що виходила зі стіни і в стіну заходила, щоразу підбігаючи до нього так близько, що він задкував, боячись, аби вона не відкусила йому носа. Враз усе знову перемінилося: стіни, мабуть, заходили ходором, бо він репетував, задихаючись від жаху й люті:
— Ах так, значить! Ай! Трусіть мене, мені начхати!.. Ай! Халупа! Ай! Бодай їй!.. Ну, бийте в дзвони, чорне вороння! Заграйте на органі, щоб я не догукався сторожі!.. Ці покидьки поставили за стіною якусь пекельну машину! Я добре чую: вона гуде, вони висадять нас у повітря... Горить! Трясця, горить! Ондечки кричать, що горить! Дивіться, як пломеніє. Ох! Як ясніє, як світиться! Все небо палає, червоні вогні, зелені вогні, жовті вогні... Сюди! Рятуйте! Пожежа!
Його крики захлиналися в хрипінні. Далі він лиш бурмотів незв’язні слова, на губах виступила піна, підборіддя заслинилося. Лікар пальцем тер собі носа — видно, така в нього була звичка, коли він натрапляв на серйозний випадок. Обернувшись до практиканта, він півголосом запитав:
— А температура й далі тримається під сорок градусів, так?
— Так, пане.