Гучне тупотіння коло застави не стихало у вранішній прохолоді. Видно було слюсарів у синіх робочих сорочках, мулярів у білих робах, художників у пальтах поверх довгих блуз. Здалеку юрба здавалася стертим гіпсом, тьмяною барвою, де виділялися вицвілий синій та брудно-сірий кольори. Час від часу котрийсь з робітників зупинявся, щоб запалити люльку, його оминали й далі крокували інші, без усміху, без жодного слова товаришеві, із землистими щоками, витягши обличчя до Парижа, що поглинав їх одного за одним роззявленою пащею вулиці Фобур-Пуасоньєр. Тим часом на розі вулиці Пуасоньє, біля дверей двох винарень, що якраз відчиняли віконниці, чоловіки стишували ходу. Перш ніж увійти, вони зупинялися на тротуарі й скоса позирали на Париж, відчуваючи якусь млість у руках, маючи охоту цей день прогуляти. Перед шинквасами стояли купками, навзаєм частувалися, забували про все на світі, заповнювали зали, плювали, кашляли, промивали горлянки, перехиляючи чарку за чаркою.
Жервеза не зводила очей із закладу дядька Коломба, що був на лівому боці вулиці, де вона наче побачила Лантьє, коли це простоволоса огрядна жінка в фартуху гукнула її з-серед дороги:
— А ви, пані Лантьє, сьогодні рано!
Жервеза нахилилася:
— О! Це ви, пані Бош!.. У мене сьогодні ціла купа роботи!
— Отож-бо й є, саме воно не робиться.
Почалася розмова між вікном і тротуаром. Пані Бош служила консьєржкою в будинку, на першому поверсі якого було «Двоголове теля». Декілька разів Жервеза чекала Лантьє у її комірчині, щоб не сідати самій з чоловіками, що їли поруч. Консьєржка розповіла, що йшла недалечко, на вулицю Шарбоньєр, щоб застати ще в ліжку одного службовця, що ніяк не міг розрахуватися з її чоловіком за підшитий сурдут.
— Пан Лантьє, певно, ще спить? — раптом запитала вона.
— Так, спить, — відповіла Жервеза, мимоволі зашарівшись.
Пані Бош помітила, як сльози підкотилися їй до очей; задоволена побаченим, вона пішла собі геть зі словами, що чоловіки — кляті нероби, а потім повернулась і вигукнула:
— Ви сьогодні зранку збираєтеся до пральні?.. Мені треба дещо випрати, тож я займу вам місце біля себе, побалакаємо.
І раптом, відчувши жаль, додала:
— Бідолашко ви моя, краще не стійте отак, біля вікна, ще застудитеся... Ви аж посиніли.
Але Жервеза вперто видивлялася у вікно і чекала ще дві години, аж до восьмої. Повідчинялися крамниці. Потік сорочок з пагорбів припинився, лише поодинокі пізні пішоходи сягнистими кроками проминали заставу. У винарнях ті самі чоловіки й далі навстоячки пили, кашляли й плювалися. Тепер вулиці заповнили не робітники, а робітниці, полірувальниці, модистки, квіткарки, що, тремтячи в тоненьких сукенках, дріботіли кільцевими бульварами. Йшли вони по троє, по четверо, жваво гомоніли, сміялися, кидали довкруж осяйні погляди. Одна дівчина, худа, бліда й серйозна, йшла сама вдалині вздовж муру, обминаючи брудні стоки. Потім з’явилися конторські службовці, що гріли руки своїм диханням і їли на ходу хліб за одне су. Серед них були кістляві, в куцому вбранні, сонні, з синцями під очима молодики; траплялися й згорблені старі з понурими і змученими довгим сидінням за столом обличчями, поглядаючи на годинник, щоб до секунди вивірити свій крок. На бульварах стало тихо, як завжди вранці. Тутешні рантьє вийшли прогулятися на сонці; простоволосі матері в заяложених спідницях колихали на руках дітей і тут же, на лавках, міняли їм пелюшки; соплива розхристана дітвора товклася й лазила по землі серед писку, сміху й плачу. Жервеза відчула, що задихається, їй паморочилося в голові від туги, вона геть втрачала надію. Їй здавалось, що всьому кінець, що надійшла остання година, що Лантьє ніколи не повернеться. Її погляд блукав почорнілими від різанини, просякнутими смородом бойнями, білястою новою лікарнею, що зяяла рядами віконних пройм і світила голими кімнатами, де відбуватиме свою косовицю смерть. Навпроти Жервези, за міським муром, вставало й росло понад великим Парижем, що пробуджувався від сну, сонце. Воно запалило небо й засліпило її.
Молода жінка сиділа на стільці, безвільно звісивши руки, й більше не плакала, коли до кімнати повагом зайшов Лантьє.
— Це ти! Це ти! — вигукнула вона, кидаючись йому на шию.
— Ну я, а хіба що? — відповів він. — Може, облишиш свої дурниці?
Лантьє відштовхнув її. Потім, немов демонструючи свій поганий настрій, шпурнув на комод чорного фетрового капелюха. Це був невисокий темноволосий двадцятишестирічний парубок, гарний з виду, з тоненькими вусиками, які він постійно підкручував машинальним порухом руки. Він був вбраний у звичайну робу, старий заплямований сурдут, застебнутий на поясі, і розмовляв з помітним провансальським акцентом.
Жервеза, знову впавши на стілець, почала тихо скаржитись уривчастими фразами:
— Я очей не могла стулити... Думала, з тобою щось трапилося... Куди ти ходив? Де провів ніч? Господи! Не роби так більше, бо я здурію... Оґюсте, скажи, де ти був?
— Де треба, там і був, хай йому біс! — відповів він, знизавши плечима. — О восьмій годині я був на вулиці Ґлясьєр, у товариша, що має відкрити капелюшну майстерню. Загаявся, тому вирішив там і заночувати.
Знаєш, я не люблю, коли за мною шпигують. Дай-но мені спокій!
Молода жінка знову почала схлипувати. Гучний голос та різкі рухи Лантьє, який почав совати стільці, розбудили дітей. Напівголі, вони посідали на ліжку, чухаючи рученятами волосся. Почувши, що мати плаче, хлопчики й собі гірко заплакали, ледве продерши очі.
— О! А ось і музика! — розгнівано закричав Лантьє. — Попереджаю вас, я таки піду геть! Цього разу вже назавжди... Чого б вам не замовкнути? Ну, бувайте! Піду, звідки прийшов.
Він уже взяв був з комода капелюх, аж тут Жервеза кинулася до нього:
— Ні, ні!
Вона приголубила дітей, щоб ті перестали плакати, поцілувала їхні голівки і з ніжними словами вклала назад до ліжка. Враз заспокоївшись, малі полягали й почали сміятися та щипати одне одного. Тим часом батько, навіть не скинувши чобіт, гепнувся на ліжко з утомленим і блідим після безсонної ночі обличчям. Він не заснув, а лежав із широко розплющеними очима й розглядав кімнату.
— Оце-то чистота! — пробубонів Лантьє.
Зиркнувши на Жервезу, він уїдливо додав:
— Ти вже й не вмиваєшся?
Жервезі виповнилося двадцять два. Вона була високою, трохи худорлявою, з тонкими рисами обличчя, на якому вже відбилися всі труднощі життя. Розпатлана, в стоптаних черевиках, тремтячи від холоду в білій брудній кофтині, Жервеза ніби постаріла на десять років за довгі години горювання й сліз цієї ночі. Слова Лантьє збурили її страх і покірність.
— Ти несправедливий, — заговорила вона. — Ти добре знаєш, що я роблю все, що можу. Не я винна в тому, що ми тут опинилися... Хотілось би мені побачити тебе з дітьми в кімнаті, де навіть грубки немає, щоб води нагріти... Приїхавши в Париж, нам треба було не проїдати всі гроші, а зразу влаштуватися на роботу, як ти й обіцяв.
— Погляньте на неї! — вигукнув він. — Та ти ж прожерла всі грошики разом зі мною. Поївши всмак, не годиться тепер так плюватися!
Жервеза наче не чула й провадила:
— Хай там як, а трохи старання — і ми викрутимося... Учора ввечері я бачила пані Фоконьє, прачку з Нової вулиці, вона візьме мене з понеділка. Якщо ти домовишся з приятелем з Ґлясьєр, ми менш ніж за пів року будемо на плаву, трохи опорядимося й винаймемо якийсь закуток, от і буде у нас домівка... Ох! Працювати, працювати треба...
Зі знудженим виразом на обличчі Лантьє відвернувся від жінки. Жервеза скипіла:
— Авжеж, я знаю, що ти зроду не перетрудишся. Тебе розпирає себелюбство, хочеш вбиратися, як панисько, й вигулювати шльондр у шовкових спідницях. Хіба ні? Відколи ти змусив мене закласти всі мої сукні, я вже тобі не мила... Ба! Оґюсте, не хотіла тобі казати, але я знаю, де ти був цієї ночі. Я бачила, як ти заходив у «Ґран-Балкон» із тією повійницею Адель. Ах! Ловко ти їх вибираєш! Ця хоч чепуруха! Правильно робить, що вдає із себе принцесу... Переспала вже з усією ресторацією!