— Ти що, шпигуєш за мною? — весело крикнув він, помітивши Жервезу. — Пані Бош, вона вам, либонь, наговорила всіляких дурниць? Не захотіла мене покликати?.. Зачекай трохи, тут роботи хвилин на десять.
Йому лишалося приладнати дашок до димаря — справжня абищиця. Прачка й консьєржка стояли на тротуарі та розмовляли про справи у кварталі, наглядаючи за Нана, щоб вона не полізла до струмка, в якому їй хотілося впіймати маленьку рибку. Обидві жінки постійно позирали на дах, усміхалися, кивали головами, даючи Купо знати, що в них усе гаразд. У будинку навпроти старенька не відходила від вікна, дивилася на чоловіка на даху й, здавалося, на щось чекала.
— І що вона там видивляється, ця стара карга?! — мовила пані Бош. — Ох і бридка мармиза!
Згори було чути, як бляхар голосно співав: «Ох, як добре рвать суниці!» Зігнувшись над своїм столом, він почав хвацько працювати з цинком. Крутнув циркулем, накреслив лінію і за допомогою ножиць із заокругленими кінцями вирізав велике віяло. Потім злегка постукав молотком і, зігнувши, перетворив це віяло на такий собі грибок з гострою шапочкою. Зідор знову взявся роздмухувати жар у пічці. У яскравому рожевому світлі, що потроху блідло й ставало ніжно-фіолетовим, сонце заходило за будинок. І на тлі небесної широчіні цієї тихої надвечірньої пори у чистому повітрі чітко виділялися видовжені силуети двох робітників, темна смуга робочого столу та чудернацький профіль міха.
Закінчивши всі приготування, Купо звично гукнув:
— Зідоре! Паяльник!
Але той десь завіявся. Бляхар, лайнувшись, почав шукати його поглядом, кликати крізь відчинене дахове вікно. Нарешті він побачив його на сусідньому, через два будинки, даху. Хлоп’яга прогулювався собі, роздивлявся околиці, милувався безміром Парижа, а легкий вітерець куйовдив його біляве ріденьке волосся.
— Агов, гуляко! Гадаєш, що вибрався на природу?! — сердито крикнув Купо. — Може ти, як пан Беранже, віршики складаєш?!.. Та подай уже нарешті той паяльник! Де таке бачено?! Отак тинятися по дахах! Ти ще приведи сюди свою подружку й виспівуй їй про коханнячко... Довго я буду чекати на паяльник, клятий кендюху?!
Закінчивши роботу, він крикнув до Жевези:
— Усе, пошабашили... Злажу.
Труба димаря, до якої він причепив дашок, була посередині даху. Жервеза, заспокоївшись, усміхалася й стежила за його рухами. І тут Нана, побачивши батька, від радості заплескала в долоньки. Щоб краще бачити дах, вона сіла на тротуар.
— Тату! Тату! — щосили почала гукати вона. — Тату! Ну поглянь!
Бляхар хотів нагнутися, але його нога зісковзнула. Тоді раптово, безглуздо, як кіт, у якого підігнулися лапи, він покотився вниз пологим схилом даху, не маючи за що вхопитися.
— Чорт забирай! — мовив він здавленим голосом.
І впав. Його тіло описало плавну дуту, двічі перекрутилося в повітрі і звалилося посеред вулиці з глухим ударом, наче хто кинув згори клумак зі шматтям.
Заціпеніла Жервеза звела руки догори й застигла, з горла в неї вирвався страшний зойк. Почали збігатися перехожі, збилася ціла юрба. Приголомшена пані Бош, у якої підламувалися ноги, схопила на руки Нана й затулила їй обличчя, щоб та нічого не побачила. Тим часом старенька в будинку навпроти, цілком вдовольнившись видовищем, спокійно зачинила вікно.
Урешті-решт четверо чоловіків перенесли Купо до аптеки на розі вулиці Пуасоньє. Майже годину бляхар лежав на якійсь ковдрі, укритий простирадлом, посередині того приміщення, поки ходили по ноші до лікарні Ларібуазьєр. Він ще дихав, та аптекар лиш злегка хитав головою. Жервеза, ставши навколішки на голій долівці, безперестанку ридала, заливалася слізьми, нічого не бачила довкола й не відчувала. Мимоволі вона раз по раз простягала руку й дуже обережно торкалася чоловіка. Але аптекар казав їй не чіпати його, і жінка відсмикувала руку. Та за кілька секунд, не змігши стриматися, вона робила це знову і знову, бажаючи пересвідчитися, що він ще теплий, гадаючи, що чоловікові від того стане легше. Коли нарешті прийшли з ношами й сказали, що понесуть його до лікарні, вона підхопилася і у відчаї закричала:
— Ні, ні, не до лікарні!.. Ми живемо на Новій вулиці Ґут-д’Ор.
Марно було пояснювати, що лікування хворого обійдеться їй дуже дорого, якщо вона забере його додому. Жінка вперто повторювала:
— Нова вулиця Ґут-д’Ор, я покажу, куди йти... Яка вам різниця? Я маю гроші... Адже це мій чоловік. Він мій, і я так хочу.
Мусили врешті віднести Купо до нього додому. Коли чоловіки з ношами пробивалися крізь юрбу, що стовпилася перед аптекою, жінки з кварталу почали жваво обговорювати Жервезу: кобилка ця хоч і кульгає, однак дасть фору хоч кому; звісно, вона врятує свого чоловіка, тоді як у лікарні медики допомагають тяжкохворим хіба що переставитися, не завдаючи собі клопоту з їхнім лікуванням. Пані Бош, відвівши Нана до себе, повернулася й почала розповідати про пригоду в найдрібніших деталях. Її й досі трусило від хвилювання.
— Я йшла купити окіст, стояла отамечки, бачила, як він упав, — повторювала вона. — Усе через донечку: він хотів поглянути на неї, аж раптом тарарах! Ах! Господи милостивий! Не хотілось би мені побачити таке ще раз... Що ж, треба таки сходити по м’ясо.
Цілий тиждень Купо був зовсім плохий. Родина, сусіди — всі чекали, що будь-якої миті він спустить дух. Лікар, дуже дорогий фахівець, який брав по сто су за візит, побоювався внутрішніх ушкоджень. Ці слова страшенно всіх лякали, у кварталі говорили, що в бляхаря від падіння надірвалося серце. Тільки Жервеза, яка ні на мить не відходила від хворого, змарніла, серйозна, рішуча, стенала плечима. У її чоловіка переламана права нога — це всім відомо. Але її вилікують, та й по всьому. Щодо всього іншого — надірваного серця, — то геть пусте. Серце вона теж загоїть. Вона знає, чим його порятувати: турботою, чистотою, щирою прихильністю. Жервеза демонструвала дивовижну віру, була певна, що поставить чоловіка на ноги, досить лише сидіти поруч і тримати за руку, коли його трясе пропасниця. В його одужанні вона не сумнівалась ані хвилини. Цілісінький тиждень жінка провела на ногах, майже не говорила, рішуче налаштована, хай там що, врятувати чоловіка, докладала до цього всіх зусиль, забувши про дітей, вулицю, усе місто. Увечері дев’ятого дня, коли лікар нарешті сказав, що хворий житиме, Жервеза з обважнілими ногами та спиною, що, здавалося, розламувалася, залившись сльозами, упала на стілець. Тієї ночі вона дозволила собі поспати дві години, поклавши голову на краєчок ліжка в ногах недужого.
Нещастя Купо розбурхало всю родину. Матуся Купо сиділа ночами разом з Жервезою, але вже о дев’ятій годині засинала на стільці. Щовечора, повертаючись додому, пані Лера робила великий гак, щоб дізнатися новини. Лорійо спочатку приходили по двічі-тричі на день, пропонували посидіти біля Купо й навіть принесли Жервезі крісло. Однак не забарилися й суперечки щодо того, як глядіти хворих. Пані Лорійо заявляла, що за своє життя врятувала достатньо людей і тепер знає, як це робиться. А ще вона звинувачувала молоду жінку в тому, нібито та відтручує, не підпускає її до братового ліжка. Авжеж, Шкандиба мусить постаратися неодмінно самій вилікувати Купо, бо, зрештою, якби вона не пішла на вулицю Нації і не потурбувала його, то він би й не впав. От тільки тим, як ходить коло нього, вона точно його доб’є.
Коли Жервеза побачила, що життю Купо вже нічого не загрожує, вона перестала стерегти його ліжко з настільки суворою ревністю. Тепер, коли небезпека минула, вона без остраху дозволяла іншим підходити ближче. Уся родина осіла в їхній кімнаті. Одужання мало затягнутися надовго: лікар говорив про чотири місяці. Увечері, коли бляхар міцно спав, Лорійо обзивали Жервезу дурепою. Користі з того, що її чоловік вдома, жодної. У лікарні його б поставили на ноги удвічі швидше. Лорійо був би радий захворіти, дістати будь-якої болячки, щоб тільки показати їй, як він піде до лікарні Ларібуазьєр, не вагаючись ані секунди. Пані Лорійо нібито знала одну пані, яка нещодавно виписалася звідти. І що б ви подумали? Її там годували курчатами вранці й увечері. І обоє бозна-вкотре починали підраховувати, скільки коштуватимуть Жервезі ці чотири місяці одужання: по-перше, втрачені робочі дні; по-друге — лікар, медикаменти; а ще до всього — добре вино та свіже м’ясо. Якщо Купо протринькають лише свої заощадження, то зможуть вважати, що їм пощастило. Але вони муситимуть позичати, це вже неодмінно. О, певна річ, то вже їхнє діло. Однак їм не варто розраховувати на родину, яка не настільки заможна, щоб оплачувати лікування хворого вдома. Тим гірше для Шкандиби, хіба ні? Могла просто зробити, як усі інші, дозволивши його віднести до лікарні. Та виявляється, що вона, на додачу до всього, ще й гордячка.