Тим часом Віржіні знову схилилася над склянкою: примруживши очі, вона посмоктувала цукор. Жервеза, розуміючи, що мусить щось сказати, прибрала байдужого виразу й запитала:
— То вони й досі живуть у Ґласьєр?
— Та де там! — відповіла та. — Хіба я вам не сказала? Оце вже тиждень, як вони розбіглися. Одного чудового ранку Адель зібрала своє манаття й пішла, а Лантьє, ясна річ, за нею не погнався.
Прачка мимоволі аж скрикнула й голосно перепитала:
— Отже, розбіглися?!
— Про кого це ви? — поцікавилася Клеманс, перервавши розмову з матінкою Купо й пані Пютуа.
— Та ні про кого, — відповіла Віржіні, — ви їх не знаєте.
Вона уважно подивилася на Жервезу й спостерегла, що та схвильована. Потім підсунулася ще ближче й, ніби відчуваючи якусь злостиву втіху, продовжила свою розповідь. Тоді раптом запитала, що б вона робила, якби Лантьє почав упадати коло неї. Бо, зрештою, чоловіки такі непередбачувані, тож Лантьє цілком може повернутися до свого першого кохання. Жервеза випросталася, прибравши гідного й чеснотливого вигляду. Вона заміжня жінка й виставить Лантьє за двері — ось і все. Між ними більше нічого не може бути, та вона йому навіть руки не подасть. Якби Жервеза поглянула в його бік, то вважала б себе нікчемницею.
— Я добре розумію, — мовила вона, — що Етьєн — його син, і цю єдину ниточку я не можу перервати. Якщо Лантьє забажає побачити Етьєна, я відпроваджу хлопчика до нього, тому що не можна заборонити батькові любити свою дитину... Але щодо мене, бачте, пані Пуасон, я краще дам посікти себе на капусту, ніж дозволю йому доторкнутися до мене бодай пальцем. З цим покінчено.
Промовляючи останні слова, Жервеза накреслила у повітрі знак хреста, ніби скріплюючи печаткою на безрік свою обітницю. І, прагнучи завершити розмову, вона, немов прокинувшись, підхопилася й крикнула до робітниць:
— Ти подиви на них! Може, гадаєте, що білизна сама собою попрасується? Ото вже валяки! Ану гайда до роботи!
Але робітниці, розімлілі від лінивої знемоги, не квапилися; вони сиділи, згорнувши руки на колінах і тримаючи в долонях порожні склянки, в яких ще бовталося трохи кавової гущі. Балачки не вмовкали.
— Я мала приятельку, таку собі Селестіну, — мовила Клеманс. — То була божевільна, що дуріла від котячої шерсті... Знаєте, їй скрізь увижалася котяча шерсть, і вона завжди крутила отак язиком, бо гадала, що в неї повен рот тієї котячої шерсті.
— А в мене, — встряла до розмови пані Пютуа, — була одна товаришка, так от у неї завівся червак... О! Та тварюка страшенно вибаглива!.. Він скручував їй живота і гриз доти, доки вона не давала йому курятини. Можете собі уявити, чоловік заробляв сім франків, і все йшло на витребеньки того червака...
— Та хай Бог милує! Я б одразу вилікувалася, — перебила її матінка Купо. — Еге ж! Просто треба з’їсти печену мишу. Вона отруїть червака тієї ж миті.
Сама Жервеза теж почала піддаватися солодкому неробству. А тоді стрепенулася й звелася на ноги. От тобі й маєш! Отак ціле пообіддя й пішло на баляндраси! Ними гамана не наб’єш! Вона першою повернулася до своїх фіранок і помітила, що вони заляпані кавою, тому, перш ніж знову взяти праску, їй довелося затерти пляму мокрою ганчіркою. Робітниці потягувалися біля печі й, долаючи власну нехіть, шукали свої держаки до прасок. Щойно Клеманс поворухнулася, на неї напав такий кашель, що вона мало язика не виплюнула; потім стала до роботи й закінчила прасувати чоловічу сорочку, зашпиливши манжети й комір. Пані Пютуа знову взялася за свою спідницю.
— Ну гаразд, до побачення, — мовила Віржіні. — Вийшла оце по чвертку швейцарського сиру. Пуасон, певно, вже думає, що я десь примерзла дорогою.
Але, пройшовши тротуаром якихось три кроки, вона знову з’явилася в дверях і крикнула, що бачила в кінці вулиці, як Оґюстіна ковзалася на льоду разом з дітлахами. Уже минуло добрі дві години, відколи та негідниця пішла. Вона прибігла розчервоніла, задихана, з кошиком у руках, зі зліпленим сніжкою волоссям, і почала бурчати, розповідаючи, що через ожеледицю неможливо було швидко йти. Якийсь шибеник, напевно, заради сміху напхав їй до кишень шматків льоду, бо за чверть години по тому з її кишень текло по всій пральні, як з лійки.
Тепер чи не кожного дня так минала пообідня пора. Пральня стала прихистком для мерзлякуватих мешканців кварталу. На вулиці Ґут-д’Ор усі знали, що там було тепло. Біля печі постійно збирались погрітися балакучі сусідки, які сідали вузьким колом, підсмикнувши до колін свої спідниці. Жервеза пишалася цим приємним теплом у своїй пральні, припрошувала людей сідати — «тримала салон», як злостиво казали Лорійо і Боші. Та правда полягала в тому, що вона не перестала бути люб’язною й доброю, дозволяла заходити біднякам, коли бачила, як ті тремтять надворі від холоду. Особливо прачка заприязнилася з колишнім малярем, сімдесятирічним старим, що мешкав у їхньому будинку під самим дахом і потерпав від голоду й холоду. Усі троє його синів полягли під час Кримської війни, а він перебивався з хліба на воду, бо вже два роки як не міг тримати пензля в руках. Щоразу коли Жервеза помічала, як старий Брю, щоб зігрітися, топчеться по снігу, вона кликала його, влаштовувала біля печі й часто припрошувала з’їсти скибку хліба з сиром. Згорблений, сивобородий, з поморщеним, як в’яле яблуко, обличчям, старий Брю годинами сидів мовчки й слухав, як тріщить кокс. Можливо, він згадував про п’ятдесят років своєї праці на драбині — цілих пів сторіччя, проведених за розмальовуванням дверей і білінням стель по всіх закутках Парижа.
— Дядьку Брю, — час від часу запитувала його прачка, — про що ви весь час думаєте?
— Та ні про що, всіляку всячину, — з отупілим видом відповів він.
Робітниці жартували, що в нього, мовляв, є якісь сердечні рани. Але він, не дослухаючись до них, знову з похмурим виглядом поринав у мовчанку.
Відтоді Віржіні частенько згадувала Лантьє в розмовах із Жервезою. Схоже, їй подобалося розводитися про її колишнього коханця, щоб повтішатися з її ніяковості, роблячи різні припущення. Одного дня вона сказала, що зустріла його, але, оскільки прачка промовчала, більше нічого не додала, лише потім, наступного дня, розповіла, що він довго й з великою ніжністю говорив про неї. Жервезу страшенно бентежили ці розмови, що велися пошепки в кутку пральні. Коли вона чула ім’я Лантьє, їй завжди починало млоїти в грудях, неначе там застрягла й муляла якась частина цього чоловіка. Звісно, вона вважала себе непохитною, хотіла жити, як порядна жінка, бо порядність — це половина щастя. Але, розмірковуючи про порядність, Жервеза ніколи не думала про Купо, бо не мала за що каятися перед чоловіком, вона не згрішила перед ним навіть подумки. Із серцем, пойнятим неспокоєм і болем, вона думала про коваля. Їй здавалося, що невідчепні спогади про Лантьє, ця одержимість ним, яка знову охопила її, є свідченням невірності Ґуже, їхній мовчазній любові, їхній трепетній дружбі. Почуття вини перед своїм добрим другом сповнювало її дні смутком. Поза своєю родиною вона не хотіла відчувати жодної прихильності, окрім як до нього. Але це почуття було дуже чистим, піднесеним, вищим за весь той бруд, куди Віржіні намагалася її зіштовхнути, пал якого вижидала побачити на її обличчі.
Коли настала весна, Жервеза стала шукати прихистку в Ґуже. Щойно вона, примостившись на стільці, починала про щось міркувати, в думках одразу поставав її колишній коханий. Жервеза малювала в уяві, як він кидає Адель, складає свої речі до їхньої старої скрині, сідає в екіпаж і повертається до неї разом з тією скринею. Тими днями, коли Жервеза виходила на вулицю, на неї нападав якийсь незрозумілий страх: їй вчувалися кроки Лантьє позаду, але, охоплена дрожем, вона не наважувалась обернутися; їй здавалося, що він уже простягає руки, щоб обійняти її за стан. Певна річ, він ходить за нею назирці; якось пополудні неодмінно підстереже її; від цієї думки Жервезу кидало в холодний піт, бо він, авжеж, поцілує її у вухо, як робив це колись задля жарту. Цей поцілунок найбільше її жахав; на саму лише думку про нього у жінки починало так шуміти у вухах, що вона вже нічого не чула, крім гучного й несамовитого калатання свого серця. Отож, відколи Жервезу пойняли ці страхи, кузня стала її єдиним сховком. Там, під захистом Ґуже, вона заспокоювалася й знову всміхалася, а звук його дзвінкого молота вщент розбивав її лихі привиддя.