— Отже, тепер моя черга, — пробелькотів Купо п’яним голосом. — Ба! Лишили мене на закуску... Гаразд! Я вам заспіваю «Ич, мале паця!»
— Так, так, «Ич, мале паця!» — загукали гості за стіл.
Знову здійнявся ґвалт, і про Лантьє всі забули. Дами приготували свої келихи й ножі, щоб підгравати на приспіві. Усі заздалегідь почали сміятися, дивлячись на бляхаря, який з бешкетним виглядом зводився на ноги, а тоді заспівав хрипким, як у старої баби, голосом:
І дами, дзенькаючи ножами по келихах, у пориві буйних веселощів підхопили приспів:
Тепер уже до них долучилася вся вулиця Ґут-д’Ор. Увесь квартал співав «Ич, мале паця!» Навпроти, на другому боці вулиці, маленький годинникар, підручні з бакалійної крамниці, торговка потрухами, зеленярка, які знали цю пісню, вступали на приспіві й задля сміху ляскали одне одного. Здавалося, немов уся вулиця сп’яніла: люди плентали тротуарами не від чого іншого, як від бенкетного духу, що вихоплювався з оселі Купо. Варто сказати, що о цій порі всередині пральні всі були аж ніяк не тверезі. Сп’яніння наростало мало-помалу, з першої склянки чистого вина, випитого після юшки. Тепер воно дійшло до краю, усі, понаїдавшись і понапивавшись, в рудому світлі двох кіптявих ламп ревли так, що в несамовитому галасі губилося торохтіння останніх екіпажів. Прибігло двоє стражників, яких перелякала думка, чи не почався, бува, заколот, але, побачивши Пуасона, все зрозуміли, кивнули головами й повільно пішли один обік одного вздовж темних будинків.
Купо почав співати новий куплет:
І тут, здавалося, задрижав увесь будинок — такий страшний ґвалт здійнявся в тихе й безтурботне нічне небо: ці горлопани самі собі заплескали, бо годі було сподіватися, що хтось може репетувати гучніше.
Ніхто з товариства так ніколи й не зміг пригадати, як саме закінчилася гостина. Певно, було дуже пізно, от і все, бо вулицею вже й коти не бігали. Щоправда, цілком імовірно, що вони, побравшись за руки, витинали гопки довкола столу. Усе це тонуло в жовтій імлі, з якої час від часу виринали червоні обличчя з вишкіреними зубами, що миготіли перед очима. Певна річ, під кінець вечірки почали частуватися пуншем, але ніхто так і не дізнався, чи не підсипав хто задля жарту в склянки солі. Діти, напевно, пороздягалися й позасинали самі. Назавтра пані Бош хвалилася, що двічі тріснула по голові Боша, який надто притискався до вуглярки, коли балакав з нею в кутку, а Бош, який нічого не пам’ятав, запевняв, що то було жартома. Але всі вважали неприйнятною поведінку Клеманс: таку дівчину, авжеж, нікуди не можна запрошувати. Наприкінці вона безсоромно виставила на показ усе своє добро, а тоді її так знудило, що вона геть споганила одну з муслінових штор. Чоловіки, принаймні, виходили на вулицю; Лорійо та Пуасон, відчувши себе недобре, посунули аж до ковбасної крамниці. Завжди дається взнаки добре виховання. Що ж до дам — пані Пютуа, пані Лера і Віржіні, — коли їм було вже несила терпіти спеку, вони пішли до задньої кімнати й там поскидали корсети. Віржіні навіть на хвильку прилягла на ліжко, щоб їй, бува, не стало зле. Отож, усе товариство поступово немов розтануло, гості зникали один за одним, проводжали одне одного, тонули в глибині темних вулиць, супроводжувані лементом лютої сварки подружжя Лорійо та настирливим і тужливим «тру ля ля, тру ля ля» старого Брю. Жервеза була впевнена, що Ґуже, йдучи додому, розплакався; Купо все співав; щодо Лантьє, він, напевно, лишався до самісінького кінця. На якусь мить вона немов відчула чийсь подих на своєму волоссі, але не була певна, був то віддих Лантьє чи легіт спекотної ночі.
Оскільки пані Лера не захотіла повертатися о такій порі до Батіньоля, її влаштували на матраці, який стягнули з ліжка і поклали на підлозі пральні, відсунувши стіл. Там вона й заснула, посеред недоїдків з вечері. І поки Купо спали як убиті після гульні, сусідський кіт, скориставшись відчиненим вікном, цілу ніч гриз гусячі кістки, дотрощував пташину, тихо скрегочучи гострими зубами.
VIII
Наступної суботи Купо не повернувся до вечері, а годині о десятій привів із собою Лантьє. Вони вдвох попоїли баранячих ніжок у Тома, на Монмартрі.
— Не треба бурчати, жінко, — мовив бляхар. — Ми поводимося чемно, бачиш же... О! Його нема чого боятися: нікого він на манівці не зводить.
І Купо розповів, як вони зустрілися на вулиці Рошешуар. Після вечері Лантьє відмовився від частування в кав’ярні «Чорна куля», сказавши, що чоловікові, який має таку милу й чесну жінку, не слід швендяти по всіляких шинках. Жервеза слухала, злегка усміхаючись. Авжеж, ні. Вона й не думала бурчати. Їй було дуже ніяково. Після того святкового вечора вона розуміла, що рано чи пізно знову побачить свого колишнього коханця. Однак о такій годині, коли пора лягати спати, поява обох чоловіків стала для неї несподіванкою. Тремкими руками вона підбирала волосся, що сповзло на плечі.
— Знаєш, — вів далі Купо, — оскільки він так делікатно відмовився від частування, ти неодмінно повинна пригостити нас чарчиною... Еге! Ти наша боржниця!
Робітниці вже давно пішли. Матінка Купо й Нана саме полягали спати. Отож Жервеза, яка вже зачиняла віконниці, коли з’явилися чоловіки, вийшла з кімнати, лишивши двері пральні відчиненими, і невдовзі повернулася зі склянками і пляшкою з недопитим коньяком, які поставила скраю стола. Лантьє й далі стояв, намагаючись не звертатися до Жервези. Щоправда, коли вона наливала йому коньяк, він вигукнув:
— Одну краплинку, пані, прошу вас.
Купо подивився на них і без усіляких околясів сказав те, що мав на думці. Може, годі їм уже дутися, як ті гиндики! Минуле нехай лишається у минулому, що було, те бур’яном поросло. Якщо тримати злість і через дев’ять років, і через десять, то врешті-решт так можна з усіма на світі пересваритися. Ні, ні, він простий серцем, атож! Передусім, він знав, з ким має справу: зі славною дружиною і славним чоловіком — двома своїми друзями, саме так!
— О! Звісно... Звісно... — повторювала Жервеза, опустивши додолу очі й навіть не усвідомлюючи, що говорить.
— Тепер ви мені як сестра, і ніяк інакше! — пробурмотів своєю чергою Лантьє.
— Тож подайте один одному руки, хай йому біс! — вигукнув Купо. — І начхати нам на всіляких людців! Коли є клепка в голові, воно, бачте, й живеться ліпше, ніж усіляким багатіям. Я ставлю дружбу вище за все, бо дружба — це дружба, і понад неї нічого бути не може.
Він почав бити себе кулаком у груди з таким розчуленим виглядом, що вони мусили погамувати його. Усі троє мовчки почаркувалися й випили. Тепер Жервеза змогла добре роздивитися Лантьє, бо того вечора вона його бачила ніби в тумані. Він погладшав, став огрядним, вгодованим, ноги й руки ніби обважніли через його малий зріст. Але одутле від гультяйського життя обличчя лишилося все ще гарним. А оскільки він завжди дбайливо доглядав за своїми тоненькими вусиками, то вигляд мав якраз на свій вік — тридцять п’ять років. Того дня на ньому були сірі штани та темно-синє пальто, мов у якогось пана, на голові — котелок. На срібному ланцюжку годинника висів перстень, почеплений, мабуть, на згадку про когось.