Протягом якогось часу Лантьє харчувався у Франсуа, на розі вулиці Пуасоньє. Але три чи чотири рази на тиждень він обідав з Купо, тож врешті запропонував стати їхнім столовником, за що кожної суботи платитиме по п’ятнадцять франків. Відтоді Лантьє майже не виходив на вулицю, цілковито утвердившись у домі, почуваючи себе тут ледь не господарем. З ранку до вечора він походжав, напіводягнений, з пральні до кімнати, піднімав голос, давав розпорядження. Він навіть вступав у перемовини з клієнтками, потроху заправляючи всім цим шарварком. Вино Франсуа йому було вже не до смаку, тож він переконав Жервезу купувати вино у Віґуру, чоловіка вуглярки по сусідству, яку вони разом з Бошем пощипували, коли приходили робити замовлення. Потім йому видався глевким хліб Кудлу, і він став відправляти Оґюстіну по хліб до віденської пекарні Маєра. Також з його волі припинили скуповуватися в Леонґра, бакалійника, не відмовившись тільки від послуг товстого Шарля, різника з вулиці Полонсо, через схожі з ним політичні погляди. Наприкінці першого місяця Лантьє захотів, щоб усі страви на кухні готувалися лише на олії. Клеманс жартома казала, що недарма у цього клятого провансальця такі масні очі. Він сам готував собі омлет, перекидаючи його на другий бік, підрум’янював дужче за млинець, роблячи його твердим, як корж. Наглядав він і за матінкою Купо, вимагаючи, щоб біфштекси були добре просмажені, тож вони ставали схожими на підошву черевика; до всіх страв додавав часник і сердився, коли в салати кришили зелень: бур’яняччя, кричав він, поміж якого може вплестися якась отруйна рослина. Його улюбленою стравою була своєрідна дуже густа юшка з вареної на воді вермішелі, в яку він виливав з пів пляшки олії. Тільки Лантьє з Жервезою їли її, бо всім іншим, парижанам, що ризикнули одного разу покуштувати цієї страви, ледве їхні тельбухи не вивернуло.
Мало-помалу Лантьє почав також втручатися у сімейні справи. Лорійо досі ремствували через те, що мусили виділяти зі своєї кишені сто су на утримання матінки Купо, а він пояснив, що проти них можна подати позов до суду. Вони що, сміються з людей?! Не п’ять, а десять франків вони мали б давати щомісяця! І сам пішов до них по ті десять франків з таким рішучим і водночас люб’язним виглядом, що ланцюжник не наважився йому відмовити. Відтепер пані Лера теж почала давати дві монети по сто су. Матінка Купо була ладна руки цілувати Лантьє, який, до всього іншого, виконував роль судді під час сварок між старенькою та Жервезою. Коли прачка, втрачаючи терпець, шпетила свекруху і та йшла плакати до себе, лягаючи на ліжко, він сварив їх обох, змушував помиритися, запитуючи: невже вони гадають, що людям весело від їхньої злої вдачі? Те саме стосувалося й Нана: на його думку, виховували дівчинку препогано. У цьому він не помилявся, бо щойно батько починав лаяти малу, за неї одразу заступалася мати, а коли мати давала штурхана, сцену влаштовував батько. Нана, рада бачити, як батьки гризуться, чудово знала, що їй усе пробачать, і витівала, що тільки заманеться. Останнім часом вона взяла за звичку бігати до кузні навпроти: цілими днями гойдалася там на голоблях возів, разом зі зграєю шелегейдиків нипала по закапелках темного двору, освітленого червоним вогнем з кузні; а тоді раптом з вереском вискакувала звідти, розпатлана й замурзана, а за нею хвостом мчали халамидники, неначе удар молота миттю розігнав цих малих нечестивців. Тільки Лантьє міг її насварити, але і його вона вміла обкрутити. Ця десятирічна шмаркачка ходила перед ним, як дама, вихилялася й скоса поглядала очима, вже повними гріха. Врешті він узявся за її виховання: навчав танцювати та розмовляти своєю говіркою.
Отак минув рік. У кварталі всі думали, що Лантьє мав ренту, бо тільки так можна було пояснити, чому Купо жили на широку ногу. Жервеза, безперечно, заробляла гроші й далі, але тепер вона годувала двох чоловіків, які навіть за холодну воду не бралися, тож прибутків з пральні, авжеж, не вистачало; тим паче, що пральня була вже геть не та: клієнток ставало все менше, робітниці з рання до смеркання били байдики. Насправді ж Лантьє нічого не платив — ні за житло, ні за харчування. Протягом перших місяців він ще давав якийсь дріб’язок, а далі лише годував обіцянками, що ось-ось отримає кругленьку суму і розрахується за все одразу. Жервеза не насмілювалася просити в нього ані сантима. Хліб, вино, м’ясо вона брала в борг. Всюди рахунки росли, щодень збільшуючись то на три, то на чотири франки. Жодного су вона не віддала ні продавцеві меблів, ні трьом товаришам Купо — муляру, столяру й маляру. Усі вже почали бурчати, і в крамницях до неї тепер ставилися не так ввічливо. Та ці скажені борги мовби памороки їй забили: вона вибирала найдорожчі речі, потурала своєму ласолюбству, адже більше ні за що не платила. В глибині душі Жервеза лишалася дуже порядною і з ранку до ночі мріяла заробляти сотні франків, — хоч і погано уявляла, яким саме маніром, — щоб цілими жменями роздавати всім крамарям монети по сто су. Словом, вона йшла на дно, але що глибше опускалася, влізаючи в борги, то більше говорила про розширення свого закладу. Однак десь посеред літа пішла довготелеса Клеманс, бо для двох прасувальниць роботи не вистачало і їй доводилося чекати платні по декілька тижнів. Але попри все, попри цей розрух, Купо та Лантьє наминали за обидві щоки. Двоє здоровил напихали свої пельки, пожирали пральню, жиріли на руїнах закладу; ще й під’юджували один одного глитати наввипередки, а за десертом реготіли й ляскали себе по череву, щоб їжа швидше перетравлювалася.
У кварталі тільки й розмов було про те, чи став Лантьє знову коханцем Жервези. Думки щодо цього були різні. Як послухати Лорійо, то Шкандиба докладала до цього всіх сил й вішалася капелюшникові на шию, але він її вже не хотів, вважав надто затяганою і мав у місті молоденьких дівчаток з трохи свіжішими личками. Боші, навпаки, казали, що прачка ще першої ночі, щойно захропів той бевзень Купо, пішла до свого колишнього коханця. Усе це, хай там як, виглядало не надто добре; але в житті так багато бруду, і ще гіршого, що люди зрештою почали вважати цей троїстий шлюб цілком природним, ба навіть добропристойним, бо вони ніколи не билися й не виходили за межі порядності. Певно, якщо стромити носа в інші домівки у кварталі, то тхнутиме звідти ще дужче. У Купо, принаймні, всі жили мирно. Усі троє товклися в себе вдома, ходили без штанів, злягалися всі вкупі, не церемонячись, але ж і не заважали спати сусідам. До того ж Лантьє завоював симпатії всього кварталу своїми добрими манерами. Цей облесник закривав роти всім базікалам. Про його стосунки з Жервезою могли тільки здогадуватися, тож коли зеленярка доводила торговці потрухами, що між ними нічого немає, тій наче аж прикро робилося, бо в такому разі Купо ставали не такими цікавими.
Тим часом Жервеза зберігала спокій і майже не думала про все це паскудство. Дійшло до того, що її стали звинувачувати в безсердечності. Родина ніяк не могла втямити, чому вона досі тримає зло на капелюшника. Пані Лера, яка обожнювала стромляти носа в любовні справунки, щовечора приходила й казала, що перед Лантьє неможливо встояти навіть найдоброчеснішій дамі. Пані Бош не поручилась би за свою доброчесність, якби була на десять років молодшою. Здавалося, наче навколо Жервези наростала якась таємна змова, її немов спонукала до чогось, ніби всі жінки навколо зазнали б утіхи, звівши її з коханцем. Але Жервеза дивувалася й не бачила в Лантьє якоїсь особливої принадності. Авжеж, він змінився на краще: тепер завжди ходить у пальті, здобувся трохи грамоти по кав’ярнях та політичних зборах. Проте вона знала його як облупленого, бачила крізь ті очиці всю його душу, щось таке, від чого її досі проймав легкий дрож. Зрештою, якщо іншим він так подобалося, то чому б їм самим не ризикнути й не спробувати спокусити цього пана? Саме таке порадила вона Віржіні, яка надто вже переймалася цією справою. Тоді, аби викликати у Жервези ревнощі, пані Лера й Віржіні розповіли їй про стосунки між Лантьє та Клеманс. Атож, вона просто не помічала, але щойно виходила з дому, капелюшник вів робітницю до себе в кімнату. Тепер їх часто бачать удвох; він, схоже, навідується до неї додому.
— Ну то й що? — сказала прачка ледь тремтячим голосом. — Мені до цього байдуже.
Вона поглянула в жовті, мов у кішки, очі Віржіні, в яких зблискували золотисті іскорки. Невже ця жінка й досі тримає на неї зло, тому й намагається розпалити в ній ревнощі? Але кравчиня з невинним виглядом відповіла: