Звісно, Купо самі були в усьому винні. Хай як тяжко буває в житті, а люди завжди можуть дати собі раду, дотримуючись порядку та ощадливості, — от хоча б Лорійо, які завжди вчасно вносили гроші за житло, загорнувши їх у шмат брудного паперу. Але ті, правду кажучи, жили, як голодні павуки: сама праця після того, як подивишся на них, викликає лише огиду. Нана своїми квітами ще нічого не заробляла, проте її утримання обходилось недешево. На Жервезу в пані Фоконьє починали позирати скоса. Вона поступово втрачала хист, псувала речі так часто, що господиня знизила їй платню до сорока су — стільки заробляли партачки. При цьому Жервеза, бувши дуже гонористою й дратівливою, лізла всім межи очі зі своїм колишнім становищем власниці пральні. Вона прогулювала цілі дні, ні сіло ні впало могла піти геть з роботи, а одного разу, наприклад, коли пані Фоконьє взяла до себе на роботу пані Пютуа, її колишню робітницю, пліч-о-пліч з якою тепер доводилось працювати, вона так розсердилася, що два тижні взагалі не з’являлася в пральні. Після таких витребеньок її знову приймали лише з милосердя, що злило її ще дужче. Певна річ, платня наприкінці тижня була геть мізерною, і Жервеза з прикрістю визнавала, що врешті-решт якоїсь суботи вона сама муситиме доплачувати хазяйці. Купо ж, якщо й працював, то, очевидно, віддавав усе зароблене на благо уряду, бо Жервеза, відколи він повернувся з Етампа, не бачила в нього ані шеляга. Вона більше не цікавилася, скільки грошей він отримував у дні платні. Він приходив, матляючи руками, з порожніми кишенями, часто навіть без носової хустинки. Ба! Він і справді десь посіяв свого носовика, або ж його поцупив якийсь товариш-пройдисвіт. Попервах він намагався бодай якось виправдатись, придумуючи всілякі брехні: десять франків віддав на якийсь внесок, двадцять франків випали з кишені через дірку, яку одразу й показував, п’ятдесят франків розійшлися на виплату вигаданих боргів. Згодом він перестав завдавати собі цим клопоту. Гроші випаровувалися — та й квит! Вони в нього були не в кишені, а в животі — ще один нічогенький спосіб приносити гроші своїй старій. Дослухавшись до поради пані Бош, прачка ходила чатувати чоловіка біля майстерні, щоб зненацька його заскочити й забрати отриманий заробіток, але рідко з того щось виходило, бо товариші попереджували Купо і гроші зникали в його черевиках чи ще брудніших місцях. Пані Бош дуже добре зналася на цьому ділі, адже її чоловік часто заховував десятифранкові монети, щоб потім пригощати кролятиною своїх приятельок. Вона нишпорила по найдрібніших шпаринах у його одязі й зазвичай знаходила монету, якої бракувало, в козирку кашкета, зашиту між шкіряним верхом та підкладкою. Але бляхар був не з тих, хто набиває свої лахи золотом! Він усе ховав собі до шлунка. Не могла ж Жервеза взяти ножиці й розпороти йому черево!
Атож, вони самі були винні, що скочувалися все нижче й нижче. Та це саме ті речі, в яких ніхто сам собі не зізнається, тим паче, загрузнувши в багні. Вони нарікали на злу долю, стверджували, що Бог розгнівався на них. Їхня домівка перетворилася на справжній балаган, в якому вони цілими днями гиркалися. Щоправда, до бійки ще не доходило, якщо не брати до уваги кількох ляпасів, завданих у розпалі сварки. Найсумнішим було те, що їхні почуття приязні розлетілися, як канарки з відчиненої клітки. Родинне тепло, що існує між батьками, матерями та дітьми, коли вони міцно тримаються купи, покидало їх, і тепер кожне дрижало від холоду у своєму кутку. Усі троє — Купо, Жервеза, Нана — були злі, як собаки, гризлися через найменшу дрібницю, а в їхні очі палали гнівом. Здавалось, ніби зламалася якась пружина в родинному механізмі, що змушує серця щасливих людей битися в одному ритмі. О, Жервеза вже не тремтіла так, як раніше, коли бачила Купо на краю даху, на висоті дванадцять-п’ятнадцять метрів над тротуаром. Сама б вона його не зіштовхнула, але якби він узяв і впав додолу, то, їй-богу, світ небагато втратив би. Днями, коли вони сварилися, вона кричала, що ніяк не дочекається, щоб його принесли на марах. Та вона була б просто щасливою, якби це колись сталося! Яка користь із такого п’яниці? Він лише доводить її до сліз, об’їдає, підбиває на гріх. Таким нікчемним чоловікам можна побажати тільки одного — якнайшвидше потрапити до могили, щоб станцювати над нею польку, позбувшись цього клопоту. І коли мати кричала: «Вбити тебе мало!», донька підхоплювала: «А бодай ти луснув!» Нана читала в газетах про нещасні випадки і з неприродним інтересом міркувала про них. Її батькові неабияк пощастило: його збив омнібус, а він навіть не протверезів. Коли вже він нарешті здохне, цей гаспид?
Знемагаючи від цього отруєного нуждою животіння, Жервеза страждала ще більше, коли бачила довкола себе нужденних, що постійно недоїдали. Ця частина будинку була кутком харпаків, де три чи чотири родини ніби змовилися не їсти кожного дня. І коли відчинялися їхні двері, стравою звідти пахло вкрай рідко. По всьому коридору панувала мертва тиша, а стіни гулко відлунювали, як порожні животи. Часом здіймалась веремія, чувся жіночий плач, скигління змученої голодом дітвори — у деяких сім’ях люди гризлися, тільки щоб заглушити відчуття голоду. Це була якась суцільна судома шлунка, від якої всім перехоплювало горло, а голод ширився крізь роззявлені роти. Груди западали, не мавши чим дихати, крім цього повітря, в якому навіть мошва не змогла б вижити через брак харчів. Але найбільш шкода Жервезі було старого Брю, що жив у норі під східцями. Він ховався в ній, як бабак, і скручувався клубком, щоб було не так холодно. По кілька днів він лежав там на купі соломи й не рухався. І навіть голод не виганяв його звідти, бо безглуздо було виходити й нагулювати апетит, якщо в гості все одно ніхто не запросить, щоб нагодувати. Коли його не бачили по три-чотири дні, сусіди прочиняли двері, щоб подивитися, чи він не помер. Але ні, життя ще жевріло в ньому, тільки ледве-ледве, хіба що в очах; він чекав смерті, а вона забула про нього! Жервеза, коли мала хліб, вділяла йому якісь крихти. Хоч вона стала злою й зненавиділа чоловіків через Купо, її співчутливість до тварин лишилася такою ж щирою; а дядько Брю, цей бідолашний старий, якого всі кинули напризволяще, бо він більше не міг утримати в руках інструмента, здавався їй таким собі геть охлялим псом, який уже віджив своє і якого навіть шкуродери не хочуть брати на шкуру чи жир. Важким каменем на її серці лежало усвідомлення того, що він лежав там, по другий бік коридору, забутий Богом і покинутий людьми, що живився виключно самим собою, худнучи і маліючи до розмірів дитини, зморщуючись і дубіючи, як помаранчі, що їх сушать на коминку.
Анітрохи не менше прачка страждала через сусідство з Базужем, трунарем. Їхні помешкання розділяла дуже тоненька дощана перегородка. Він навіть пальцем у носі не міг подлубатися, щоб вона не почула. Коли він повертався увечері додому, вона мимоволі дослуховувалась до всіх його рухів: ось він кинув на комод свого чорного шкіряного капелюха, і той глухо гупнув, як грудка землі по віку домовини; ось він повісив на вішалку чорне пальто, яке тихо зашурхотіло об стіну, як крила нічного птаха; а ось він роздягається і кидає посеред кімнати своє чорне лахміття, наповнюючи її траурним духом. Вона слухала його тупцяння, полохалася від його найдрібнішого руху, підскакувала, коли він натикався на меблі чи торохтів посудом. Цей клятий пияк став її нав’язливою думкою, німим страхом, що переплітався з допитливістю. Глумливий, завжди п’яний, з повним черевом і порожньою макітрою, він кашляв, плювався, горланив непристойні пісеньки, лихословив і бився об стіни, перш ніж надибати ліжко. Геть пополотніла, Жервеза сиділа й думала-гадала, що він там поробляє: вона уявляла всілякі жахливі речі, вбивала собі в голову, що він, напевно, приніс додому мертвяка й засовує його під ліжко. Хай Бог милує! Адже в газетах якось писали про одного працівника похоронного бюро, який зберігав удома труни з маленькими дітьми, щоб не завдавати собі клопоту й не їздити раз по раз на цвинтар. Хай там як, але коли Базуж повертався додому, з-за перегородки віяло смертю. Їй-богу, здавалося, ніби живеш біля самісінького Пер-Лашез, справжнього королівства мертвих. Цей звіряка лякав її своїм постійним сміхом до самого себе, так ніби його ремесло звеселяло йому душу. А коли він нарешті заспокоювався й гепався на ліжко, то починав так неймовірно хропіти, що прачці аж забивало подих. Цілими годинами вона нашорошувала вуха й уявляла, як у сусідній кімнаті гуркочуть похоронні дроги.