Але коли настала зима, життя в родині Купо стало геть нестерпним. Нана діставала прочуханки кожного вечора. Коли батькові набридало бити дочку, мати давала їй штурханів, щоб навчити доброї поведінки. Нерідко зчинялася справжня веремія: коли одне било, друге захищало, а потім усі троє качалися по долівці серед друзок розбитого посуду. До того ж вони ніколи не наїдалися й гибіли від холоду. Коли дівча купувало собі щось гарненьке — бантик, ґудзики для манжетів, — батьки відбирали ту річ і одразу ж пропивали. У неї не було нічого власного, окрім ляпасів, які отримувала перед тим, як вмоститися на подерте простирадло й усю ніч ловити дрижаки під куцою чорною спідничкою, якою накривалася замість ковдри. Ні, таке паскудне життя не могло тривати далі, Нана не мала жодного бажання пропадати тут ні за цапову душу. Батько вже давно нічого для неї не важив: коли батько напивається так, то це вже не батько, а мерзотна скотиняка, якої хочеться позбутися. А тепер ще й мати падала в її очах. Жервеза теж почала пити. Вона залюбки заходила по чоловіка до дядька Коломба, сподіваючись на частування, охоче сідала до гурту, не гидуючи вже, як першого разу, одним махом осушувала склянку за склянкою, годинами совала ліктями по столу і виходила звідти з виряченими осоловілими очима. Коли Нана, проходячи повз «Пастку», помічала там свою матір, що, вткнувши носа в чарку, сиділа у галасливій компанії п’яних чоловіків, її охоплював несамовитий гнів, адже молодь живе думками про інші ласощі й не розуміє випивки. Такими вечорами вдома на неї чекало вражаюче видовище: батько-п’яниця і мати-п’яниця, справдешнє чортяче кипіло, де не було ані крихти хліба і ядуче смерділо спиртним. Словом, там і свята не витерпіла б. Ет! Якщо одного чудового дня вона візьме ноги на плечі, то батьки ще пошкодують і розкаються, що самі витурили її з хати.
Якось у суботу Нана, повернувшись додому, застала батька й матір у зовсім жалюгідному стані. Купо валявся поперек ліжка й хропів. Жервеза, розвалившись на стільці, мотала головою і дивилася в порожнечу каламутним, тривожним поглядом. Вона навіть забула розігріти вечерю — рештки рагу. Свічка з непідрізаним ґнотом освітлювала огидну злиденність комірчини.
— Це ти, швендявко? — пробелькотіла Жервеза. — Ну стривай, зараз батько тобі дасть!
Нана, геть сполотніла, стояла мовчки й дивилася на холодну грубку, на голий стіл, на всю цю понуру оселю, що сповнялася безнадії та жаху через двох отупілих п’яниць. Не скинувши капелюшка, вона обійшла кімнату, а тоді, зціпивши зуби, відчинила двері й ступила за поріг.
— Знову йдеш? — запитала мати, не змігши повернути голови.
— Так, забула дещо. Скоро повернуся. Бувайте.
Але вона не повернулася. Назавтра Купо протверезіли й здійняли бучу, звинувачуючи одне одного у втечі Нана. Еге! Далеко забігла, якщо досі не спинилася! Як то кажуть дітям, коли пташка полетіла: треба насипати солі на хвіст — отоді, може, й піймається. Для Жервези це був тяжкий удар, який ще дужче її прибив, бо попри своє отупіння вона усвідомлювала, що падіння доньки, яка тепер геть збивалася з пуття, ще глибше затягувало її в багно; лишившись самотньою, вона більше не муситиме оглядатися на дитину й опуститься настільки низько, наскільки зможе. Так, ця збочена гадюка забрала разом зі своїми брудними спідницями останні рештки її власної гідності. Три дні вона безпробудно пила, лютувала і, стиснувши кулаки, послідущими словами, що злітали зі спухлих губ, лаяла свою непутящу доньку. Купо оббіг усі кільцеві бульвари, придивляючись до кожної блудяги на шляху, а тоді, заспокоївшись, знову запалив свою люльку й став жити далі, наче нічого й не сталося. Тільки іноді він зривався з-за столу, хапав ножа, здіймав руки догори і кричав, що його збезчестили, а далі сідав і доїдав свою юшку.
У будинку, з якого щомісяця дівчата випурхували, як канарки з незамкненої клітки, випадок у родині Купо нікого не здивував. Зате Лорійо торжествували. О, вони передбачали, що мала втекти! Купо дістали, що хотіли: усім квіткаркам одна дорога. Боші та Пуасони так само зловтішалися, виставляючи себе на людях бозна-якими чеснотливими. Тільки Лантьє боронив Нана, щоправда, не без лукавства.
— Господи! Та звісно, — промовляв він зі своїм пуританським виразом обличчя, — дівчина, яка тікає з дому, порушує всі закони. — А потім, з насмішкуватим блиском в очах, додавав: — Але, хай йому біс, те дівча надто вже гарне, щоб у такому віці товктися в таких злиднях.
— А ви хіба не знали? — вигукнула одного дня пані Лорійо в сторожці Бошів, де вся ця кумпанія попивала каву. — Ну то слухайте! Правда, як те, що зараз день, що Шкандиба продала свою доньку... Атож, продала, і я маю докази!.. Отой старий, що з ранку до вечора товкся у нас на сходах, приходив до них розраховуватися. Це ж і сліпому було видно. А вчора, до речі, їх удвох бачили в «Амбіґю», нашу дівулю та її зальотника... Їй-богу, вони живуть разом!
Каву швиденько допили, щоб обговорили цю новину. А що, цілком можливо, адже іноді ще й не таке трапляється. Врешті-решт навіть найпоміркованіші люди у кварталі стали говорити, що Жервеза продала свою доньку.
А Жервеза тепер човгала своїми шкарбанами й чхала на всіх на світі. Якби її на вулиці хтось обізвав злодійкою, вона навіть не обернулась би. Уже місяць як вона більше не працювала в пані Фоконьє, якій довелось виставити її за поріг, щоб уникнути скандалів. Протягом кількох тижнів вона наймалася до восьми пралень, працювала в кожній по два-три дні, а потім їй вказували на двері — так вона партачила, працювала недбало й неохайно, втрачала глузд настільки, що вже забувала й своє ремесло. Згодом, зрозумівши, що з прасування пуття не буде, вона його облишила й пішла поденницею в пральню на Нову вулицю. Бовтатися у воді, боротися з брудом, опускатися до найгрубішого і найпростішого, що є в цій справі, — це не так уже й погано, це тільки ще один крок униз із гори, з якої вона котилася. Пральня, певна річ, краси їй не додавала. Виходила вона звідти, як шолудивий собака, наскрізь мокра й посиніла. Однак Жервеза й далі гладшала, незважаючи на свої голодні танці перед порожнім буфетом, а кульгала вона тепер так сильно, що коли йшла поруч із людиною, то ледь не збивала її з ніг.
Звичайно, коли жінка доводить себе до такого стану, у неї не лишається ані краплі самоповаги. Жервеза давно вже позбулася колишніх гордощів, кокетства і не дбала ані про почуття, ані про пристойність, ані про поштивість. Їй можна було давати копняків куди завгодно — хоч спереду, хоч ззаду, — вона вже нічого не відчувала, бо стала надто брезклою і млявою. До речі, Лантьє остаточно покинув її: він уже навіть не щипав її задля годиться, а вона ніби й не помітила, як перервався цей тривалий зв’язок, що повільно згасав і закінчився обопільною відразою. Вона всього-навсього збулася зайвої мороки. Навіть стосунками Лантьє і Віржіні Жервеза анітрохи не переймалася — настільки їй було байдуже до всіляких дурниць, через які колись так страшно навісніла. Вона їм і свічку потримала б, якби її попросили. Тепер усі знали, якої штуки втинали капелюшник та крамарка. Аж надто їм це було спосібно: рогоносець Пуасон через ніч ходив на чергування й цокотів зубами на безлюдних вулицях, поки вдома дружина з сусідом гріли одне одному ноги. О! Вони не квапилися, коли чули, як повільно гупали його чоботи попід крамницею, на чорній безлюдній вулиці, й навіть не думали висовувати носа з-під ковдри. Стражник має справно виконувати свої обов’язки, чи не так? Отож вони спокійно вилежувались собі до світанку, збиткуючись над добром цього суворого чоловіка, що тим часом стеріг добро інших. Увесь квартал Ґут-д’Ор реготав із цього вдалого жарту. Рогатий представник влади — людей це потішало. Крім того, Лантьє зажив у них, як удома. Крамницю та її власницю — усе взяв на гурт. Нещодавно об’їв прачку, а тепер узявся за крамарку; якщо слідом за нею облаштує галантерейниць, продавчинь паперу, модисток, то проковтне і їх: щелепи у нього міцні.