— І звідки випливає, що це я?
— На тридцять другій хвилині ти знімаєш маску. Показати?
— Не треба. — Вона знову лягла, заплющила очі. — Та маска була китайське фуфло. Уся шкіра від неї свербіла, але... Мені по барабану.
— Припустімо. Тепер друге питання. Кажуть, що ти з Мілою була в конфлікті ще відтоді, коли ви разом працювали на «Десятому каналі». Що ти на неї скаржилася, писала доповідні. Це правда?
— І що з того? — Вона підвелася. — А ти знаєш, ким була твоя Міла?
— Дещо знаю. Вона була дружиною рекетира, стриптизеркою і шісткою Бавловського. А ще вона вбила свого вітчима-педофіла.
— Просто народна героїня! — Ведучу пересмикнуло. — Нічого ти про неї не знаєш. Ні-чо-го! У тебе, котику, ще багато відкриттів попереду.
— Розкажи. Я послухаю.
— Віскі.
Антон кивнув, витяг із бару пляшку й відкупорив. Поставив перед ведучою разом із чистою склянкою. Та проігнорувала посуд і просто з горла, майже не відриваючись, заковтнула ледь не чверть пляшки. Видохнула й деякий час сиділа з очманілим видом.
— Легше? — запитав Антон.
— Ні.
— То чого я не знаю про Мілу?
— Нічого не знаєш.
— Я слухаю.
— От бачиш, — вона показала синець на руці. — Ці мокрощьолки мене били. Ногами. їх треба гнати. Сцаною шматою гнати.
— Чого я не знаю про Мілу?
— А хто мене бив, тобі не цікаво? Зовсім?
— Цікаво.
— А хєр тобі цікаво. — Вона знову приклалася до пляшки, але багато випити не змогла, підвелася. — Я до ванни.
— Про Мілу. — Антон обома руками перехопив її зап’ястки.
— Залиш мене! — Вона спробувала звільнитися, але за мить змінила тактику: притулилася до Антона, вивільнила руки і почала стягувати з нього сорочку.
Антон припинив ці спроби, посадивши її на диван.
— Не відволікайся, — наказав він.
— Ти хочеш знати, так?
— Хочу.
— Не буди сплячого пса.
— Мушу.
— Пошкодуєш.
— Мої проблеми.
— Твоя Міла працювала на приватних чатах. Пасла діточок в онлайні. Вона на систему працювала, роз-зумієш? — На неї раптом напала гикавка. — Ні х-хєра ти не розум-мієш...
— Не вірю.
— А ти повір.
— Що за система?
— Мовчи! — Ведуча приклала палець до губ.
— Системою керує Бавловський?
— Який Бавловський? Чим узагалі керує Бавловський? — Вона знову взялася за пляшку. — Бавловський нічим не керує. Бавловський нічого не вирішує. Бавловський мудак. Такий самий, як і ти.
— А хто вирішує?
— Не ти.
— А от чому я, режисер і співпродюсер, нічого не вирішую? Чому мене грають у темну? Не скажеш?
— Режисер шоу? Ага... — Ведуча розсміялася, зло і хрипко. — Шоу в нього. Шоу, шоу, шоу... Тебе дійсно грають у темну, тому що ти в нас чистюля. — Вона поцілувала Антона в щоку. — Ти в нас із правлячої верхівки. Син міністра, клубна зірка, золотий хлопчик. Тебе мазати лайном не будуть. Для цього є Назар, Міла. Для цього, кінець кінцем, є я. А ти завтра будеш знімати артгауз, їздити на фестивалі, фейсом світити.
— Отже, виходить...
— Класна мордочка. — Вона погладила Антонове обличчя. — Не можна мазати лайном культурний фасад держави. Не дозволено. Мазати лайном можна лише таких, як я. Таких, як я, навіть ногами можна. У брудному нужнику... Прикинь...
— Хто її вбив?
— Упс! — Ведуча розвела руками.
— Це ти її вбила? Так? — Антон уперше за вечір підвищив голос, схопив її за плечі, трусонув. — Кажи!
— Іди на хуй, мажорська морда! — Ведуча відштовхнула його від себе.
— І це все, що ти можеш сказати?
— Усе! — Вона повернулася на диван, зняла із себе блузку, кинула її на торшер. — Душно... Ти б вікно відчинив...
— Сирості не люблю.
— Але ж ти і поц, Антончику.
— На себе подивися.
— Поц.
— Повторюю: на себе подивися.
— А що зі мною не так? — Ведуча погладила груди. — Гарна молода жінка. Не лузерка, не істеричка, мати двох дітей. Здорових і теж красивих, між іншим. Годую їх, одягаю. За свої, до речі, гроші, не за спонсорські. Усе при мені, усе о’кей. А ще я не тримаюся за татові штани.
— А я тримаюся?
— Тримаєшся.
— Вали звідси.
— Виганяєш мене? — Ведуча зручніше влаштувалася на дивані. — Отак просто?
— Хочеш складніше?
— Ти ж сказав, що це я Мілку вбила.
— У тебе був мотив.
— Лише в мене?
— А в кого ще? — Антон підійшов до серванта, видобув з шухляди коробку з сигарилами, переніс на мармуровий столик.
— Список довгим вийде.
— І хто ж у ньому перший? — Він знайшов сірники, закурив.
— Не я.
— А хто?
— Я номерків ні на кого не вішала.
— А може, це ті, хто тебе побив? Хто вони?
— Ті дівки? — Вона засміялася, відтак поперхнулася і розкашлялася. — От і видно, що ти все ж таки мудак. Міністерський синок й у цих ділах. Живеш у цій... — Вона обвела рукою навколо. — У цій райській сраці, кальянчик покурюєш, давалок трахаєш і нічого не знаєш про життя. Ні-чо-гісінько. Ти навіть власні шкарпетки випрати не годний, а лізеш щось з’ясовувати, до чогось докопуватися... От що я хочу тобі сказати: не буде тут хепіенду. І правди тобі не скажуть, не сподівайся... Ти почув, роби висновки. — Вона ще відпила з пляшки, скривилася. — А ті дві драні кішки, Хриська з Мілкою, зійшлися, бо їм те замовили. Комусь закортіло подивитися їхній трах. А може, й не замовили, може, то вже я все придумала... Вони, суки довбані, і без того хотіли.