— А ти приревнувала.
— Якби я пішла вбивати, — очі ведучої похолоднішали, стали майже тверезими, — то не Мілку дурну, а тих, хто наказав їй зайнятися Христинкою. Тих би я вбила, реально. Але ж хєр до них доберешся.
— Невже?
— І ти до них не доберешся, не мрій... — Ведуча сповзла з дивана й не без проблем звелася на ноги. — До них ніхто ніколи не добереться. І пальцем не торкнеться. Ніхто. Ніколи.
— Поясни.
— Я йду блювати, — повідомила ведуча, залишаючи вітальню. — Потім до ванни... Можеш приєднатися. Якщо зможеш.
Антон подивився, чи є в пляшці віскі, й одним ковтком допив залишок.
Відтак підібрав із підлоги книжку, поклав на мармуровий столик. «Найцікавіше завжди в кінці», — сказала вона. Антон запам’ятав.
— Це не замовники її вбили, — пробився крізь шум води голос ведучої. — Точно тобі кажу. Мілка косяків не допускала.
13
[роман «Із невеликою “чорною дірою” можна...», сторінки 189-208]
— Зі мною зрозуміло. — Жанна налила собі. — Я інтернатська. Скільки себе пам’ятаю, мене товкли різні козли. Але ж ти з нормальної сім’ї. Що ти тут забула?
— Життя складне, — ухилилася Софія.
— Ну так, без базару. — Жанна коротко глянула на неї і так само коротко кивнула.
Дрібка її кучерів, помальованих на лілове, при цьому впала на ліве око. Дрібка лілових пружинок, рухливих, вібруючих, майже невагомих. Вона спробувала повернути їх на місце. Подувом з-під вивернутої губи, відтак різким рухом голови. Проте пружинки виявилися неслухняними. Знову закрили око. Наступної миті вони опинилися між великим та вказівним пальцями лілової дівчини. І повернулися на належне місце.
— За удачу! — Софія піднесла свій келих.
— Оптимістка... — Жанна, не чекаючись, випила до дна й шумно видихнула.
Донька інженера зручніше загорнулася в банний халат, підбила диванні подушки, підібгала під себе ноги.
Спитала:
— Ти обіцяла розповісти про клієнта.
Халат був неймовірно приємний на дотик. Він огортав, зігрівав і розслаблював Софіте тіло. Наче купа ситих котів.
— Тобі цікаво, ага, — констатувала Жанна. — Твій дебют.
— Ти казала, якийсь чумний ман’ячок.
— Як подивитися. — Лілова дівчина підхопила виделкою велику брунатну оливку. Та на якусь мить затрималася між її порцелянових зубів. — Якщо з іншими порівняти, то він не кайфує від болю. Не мучить нікого.
Кісточка від оливки впала до попільнички і примостилася поміж недопалків.
— Він потворний?
— Я його не бачила. Із наших ніхто не бачив.
— Не бачила? — не зрозуміла Софія.
— Він не заходить до кімнати. Ніколи. Можливо, навіть до клубу не заїжджає. Спостерігає за всім на екранах. Коли ми виконуємо його накази, працюють п’ять камер. Дві на стелі й ще три на таких довгих штангах. Він керує ними, вони можуть рухатися — повертатися, наближатися.
— Дуже близько?
— Близько.
Жанна витягла з пачки сигарету, припалила, задерла голову, видихнула дим у напрямку люстри. Кілька секунд спостерігала, як димні пасма огортають найбільшу з кришталевих підвісок. Відтак сказала:
— Так близько, наче намагаються залізти в тебе. Я одного разу провтикала: буцнула ту камеру ногою. Нічого, витримала.
— Нога?
— Камера! — розреготалася Жанна. — Бачила би ти, як та штанга відстрибнула!
— А як він наказує?
— На праве вухо тобі начіпляють комутатор.
— Комутатор?
— Навушник. Але Любомир не любить цього слова. Хоче, щоби ми казали «комутатор».