Софія обвела кімнату переможним поглядом. На олімпійському обличчі Ельвіри з’явилася червонувата стяга. Жанна безгучно аплодувала. Білка дивилася в підлогу, а в очах Шоколадки було стільки ненависті, що Софіїн погляд перечепився за неї, наче за сталеву струну, натягнуту над стежкою.
Ельвіра підвелася з софи, підійшла до Білки, поцілувала її в губи і щось прошепотіла. Та коротко і сумно кивнула. Відтак, похитуючи затягнутими у сітку стегнами, олімпійка наблизилася до Софії, поклала руки на її холодні стегна й повідомила спостерігачеві: — Цю.
14
В одному з житлових боксів Віра збирала валізу, а Христина з пляшкою пива сиділа на ліжку й мандрувала в інстаґрамі. На столі стояло ще з півдесятка порожніх пляшок. Сам бокс мав розгромлений вигляд: розбиті дзеркала, розкурочені настільні світильники.
Вентиляційні отвори та фронтальну панель телевізора заклеїли липкою стрічкою. Стрічка була чорною, і від цього приміщення набуло траурного й водночас трохи кумедного вигляду.
Гірка одягу, що громадилася в розчахнутій валізі, швидко й загрозливо зростала.
Христина кинула на неї скептичний погляд і припустила:
— Не влізе.
— Влізе, не сци, — буркнула Віра. — Ще не таке влазило.
Христина знизала плечима й ковтнула пива. За хвилину спитала:
— Ти впевнена, що заклеїла всі камери?
— Усі чотири.
— А якщо є п’ята, шоста?
— Мала, не нервуй мене.
Плетений кардиґан також відправився до валізи. Але пробув там лічені секунди. Віра похитала головою, відібрала в подруги пиво. І, не випускаючи пляшки з рук, переклала кардиґан до здоровенного пластикового пакета, що стояв на її ліжку. Пакет загрозливо роздувся, але блискавка витримала.
— Отак, — вимовила вона й допила пляшку.
— Що?
— Ніби все.
— Дзеркала дарма побили. — Христина зітхнула. — І взагалі...
— На бідних не попало.
— Може, ще переграємо?
— Уже скучила за жопою тієї суки, га? — Віра кинула пляшку на її ліжко, піна розлетілася віялом. — То біжи, вибачайся.
— Я, типу, не ідейна, але не бійся, не побіжу.
— Опаньки... — Віра підійшла до Христини, взяла її за підборіддя, примушуючи подивитися собі в очі. — А я, по-твоєму, значить, ідейна? Із «Антіфи», може? Що це за новиє пєсні?
— Ну, ти, принаймні, ідейно проти шоу.
— Я, мала, проти тих, хто нас трахає. — Вона залишила у спокої Христинине підборіддя і всілася на ліжко. — Я проти виродків.
— Я також.
— Ти також? — Віра, наче в боксерську грушу, вгатила кулаком у пакет з одягом. — І що ж ти, мала, знаєш про виродків? Про чортів, папіків? Га? Про цілий світ тих сраних папіків? Що ти про нього знаєш? Про їхні тачки, мисливські будиночки, джакузі, контрастні сауни? — Пакет отримав ще один хук. — Про білизну, бля, атласну, про оте все «не смикайся», «не стискай ніжки», «чекай, я змащу кремом». Не знаєш — мовчи. І не розказуй мені тут про ідейність, бо огребеш. І не згадаю, що подруга.
— Завелася...
— Бо злиш мене. — Віра притиснула кришкою валізи стос одягу й після кількох хвилин титанічних зусиль таки защепнула блискавку. — Не зли.
Вона так захопилася боротьбою з валізою, що не помітила як до боксу увійшов Гімар.
Христина здивовано витріщилася на відповідального робітника сцени. Спитала:
— Щось забув?
— А я все думаю, чого тут камери не працюють... — Гімар пройшовся кімнатою, зриваючи з вічок шматки клейкої стрічки. — Лижі намастили?
— Іди звідси, чоловіче, — порадила Віра. — І буде тобі щастя.
— А якщо не піду? — Гімар оглянув стельовий плафон, тоді присів на Христинине ліжко. — Задушите, як ту морську свинку?
— Яку свинку? — не зрозуміла Христина.
— Мілку, свинку-потєряшку. — Гімар виразним жестом зобразив зашморг навколо шиї. — Одна руки тримає, друга петлю накидує.
— Щось не те покурив? — зайняла бойову позицію Віра.
— Нервуєш?
— Зараз я тебе знервую.
— Конфуцій казав: «Розумний не помиляється, досконалий не сумує, а сміливий не знає страху».
— Обкурився, точно. Іди поспи.
— Усе одно не втечете. — Відповідальний робітник сцени підморгнув Христині. — Вони поставили зовнішню охорону. Ще вчора.
— Ти про що, торчок? — Віра зробила крок уперед і нависла над непроханим гостем.
— Про двох биків у «шевроле» за брамою. — Гімар дивився на неї знизу вгору; говорив тихо, безбарвно,
наче переповідав давній сон. — Здоровенні такі бики, конкретні. Я з одним із них працював у нічному клубі на Володарського. Суворий, скажу тобі, боєць. У «беркутах» служив, потім у розвідці. Тобі двома пальцями руку зламає.