— Але ти, Августине, усе це так брутально змальовуєш, — скривився міністр і знову наповнив склянку.
— Твій спадкоємець забажав «без пурги». Іду назустріч його побажанням.
— Це ти просто карикатуру намалював. Конспірологія якась. — Віктор Антонович випив, повернув порожню склянку на стіл. — Це все ж таки трішки інакше, сину. Складається спотворена картина. Ти просто зрозумій: існують інтереси, що вищі від наших симпатій або антипатій. Мусимо тримати баланс. Країна залежна від інвесторів, від великого корпоративного бізнесу. У всьому світі це не просто шоу-бізнес, це політика, і в ній усе дуже складно.
— Ну так, знову все списуємо на політику... — кивнув Антон. — На інвесторів, на баланс інтересів... Як же ж це неочікувано.
— Нічого ми не списуємо, — запевнив міністр. — Нічого. Я гарантую. Компетентні органи розберуться. Порнографії буде покладено край.
— Ти гарантуєш? Але шоу триватиме.
— Шоу мусить тривати, — докинув Бавловський. — І буде тривати.
— Ну звісно, звісно... — Антон присів на ослінчик біля каміна, узяв коцюбу, поворушив купку холодного попелу. — Політика. Рейтинги. Інвестори.
— Інвестори. І не тільки вони... — Бавловський скоса подивився на годинник. — І ще я хочу тобі сказати, Антоне. Відносно «кола». Є у психоаналітиків цікаве поняття «патерн». Це коли людина опиняється в колі нездорових подій і вчинків. Себто «попадає». Я бачу, ти вже недалеко від цього.
— Як ти кажеш? «Не тільки вони»? — Антон перевів погляд на батька. — Ти знав про «Імпудикус»?
— Що ти таке верзеш?
— Мій батько знав про «Імпудикус»? — звернувся Антон до Бавловського.
— Ні.
— Знав.
— Я ж тобі кажу — ні.
— Я вимагаю, сину, щоби ти негайно вибачився! — Обличчя міністра напружилося.
— Знав.
— Патерн! — співчутливо похитав головою Августин Лаврович.
— Забирайся звідси! — прошипів синові Віктор Антонович, — Пішов геть!
Він підвівся з дивана й мовив до Бавловського:
— Августине Лавровичу, я вас також попрошу...
— Звісно, уже йду. — Бавловський і собі підвівся, рушив до коридору. — На добраніч.
— Знав! — Антон залишив ослінчик і ступив крок до батька.
Тепер вони стояли один проти одного.
Сашко, який підглядав за ними через прочинені двері, злякався. Йому на мить здалося, що брат зараз кинеться на батька.
— Геть, не хочу тебе бачити! — Віктор Антонович показав старшому на двері.
— Напевне знав!
— Навіть коли ти нюхав оту свою гидоту, я тобі таких речей не казав. І не думав, що до такого дійде. Але тепер скажу: я радий, так, я дійсно радий, що твоя мама... — Він на мить зупинився. — Що твоя мама покинула нас. Я радий, що вона не бачить тебе таким і не чує, що ти верзеш тут на п’яну голову.
— Ти знав! — кинув Антон, виходячи з вітальні.
17
[роман «Із невеликою “чорною дірою” можна...», сторінки 218-227]
— А ти непроста діваха, — сказав Любомир, зручно влаштовуючись у глибокому шкіряному кріслі. — Така непроста, що мені аж...
Він клацнув пальцями, підбираючи правильне слово, поворушив густими бровами, окинув поглядом залу, наче сподіваючись знайти підказку.
— Страшно, — допомогла Софія.
— Ні, — розсміявся власник «Дівінуса». — І не сподівайся.
— Бентежно.
— Це зі старих паперових книжок, — похитав головою Любомир. — Не конектить.
— Тоді самі скажіть.
— Неспокійно мені за тебе.
— Я щось не те зробила?
— Та ні, усе добре. Навіть відмінно. А як для дебютантки, то й геніально. Звідки ти знаєш про чорну горілку?
— А що тут знати?
— Не пролетарський напій.
— У гуглі прочитала.
— Красава.
— Ага. І де мої філки?
— Філки? — перепитав Любомир. — Ти їх так називаєш?
— Бабки, гроші, зєлєнь...
Любомир дотягнувся до секретера, відкрив шухлядку й витягнув звідти перев’язану гумкою пачку доларів. Уже не свіжих, різних номіналів.
— Ось тобі... філки. — Він двома пальцями, наче гребуючи, відділив кілька купюр, кинув на стіл.
— Можу йти? — Софія поклала гроші до клатча, защепнула його й підвелася.