— Хто би став сперечатися.
— Я класно граю у «Minecraft».
— Класно мочиш монстрів?
— Ні, я класно майню «редстоун»8.
— А це що таке?
— Провідник енергії.
— Не розумію, але поважаю.
— А ще я не дурна собою.
— І це правда.
— Сексуальна.
— Підтверджую, — кивнув Любомир. — Сексуальна й літературно обдарована.
— А ще зі мною прикольно.
— Відчуваю.
— Ви не знущаєтеся?
— Знаєш, чому я назвав свій клуб «Дівінусом»?
Очі Любомира дивилися туди, де декольте відкривало спітнілу западинку поміж Софіїними грудьми.
Донька інженера знизала плечима. Вона відчула, гостро відчула, як велика холодна краплина поту повільно стікає цією западинкою, як та краплина перечіпається об крихітні пухирці і заглибити її шкіри. Як мандруюча краплина, уже під тканиною, уже схована від очей хитрого кістлявого дядька, рішуче переповзає через напружений та гарячий м’язовий горбик, прискорюється і біжить до пупка.
— У мене є улюблений письменник, — сказав Любомир й відразу уточнив: — Французький письменник.
— Маркіз де Сад? — припустила Софія.
— Не вгадала, — всміхнувся Любомир. — Жорж Батай.
— Я про такого й не чула.
— Жив у минулому столітті. У нього є одна дуже цікава повість, називається «Divinus Deus». У перекладі — «божественне божество».
— Масло масляне, — кивнула донька інженера.
— Типу того. Ще можна перекласти як «подвійний бог» або «божа надмірність».
— Полюбляєте надмірності?
— Хочеш ще вина?
— Хочу.
— Налий собі, — дозволив Любомир, відтак запитав: — Чому ти вирішила, що я полюбляю надмірності?
— Тут надмірно здохлих котів.
— Це мої друзі.
— І не шкода було друзів?
Софія наповнила келих й виголосила:
— За друзів!
Сказала й відпила вина. Цього разу вже повільно, смакуючи, ополіскуючи рота густою пахучою вологою.
«Якщо цей старий чорт захоче, — вирішила вона, — я покажу йому надмірність. Таку надмірність, що в нього роги повідпадають».
— Вони б усе одно померли. — Власник «Дівінуса» пробіг свою колекцію поглядом. — Я лише не дозволив їм дожити до прикрощів старості, до занепаду. Вони померли у щасливому віці, коли їхні тіла ще не втратили сили і пружності, коли шерсть ще не злиняла. Я зафіксував їх у розквіті, щоби вони тішили мене своєю природною красою.
— А зараз у вас є кіт?
— Так.
— Гарний?
— Мені подобається.
— Він також стане опудалом?
— Я сподіваюся.
— І коли?
— Десь за три роки.
— А кіт про це знає?
їхні погляди зустрілися. За весь час їхнього знайомства вона вперше подивилася Любомирові просто в очі. І нічого там не побачила. Очі господаря «Дівінуса» були світлими, водянистими і непроникними. І це не була непроникність зачиненої штори, а радше непроникність просторової порожнечі, невиразність блідого й рівного, нічим не відміченого місця.
— Ти так артистично читала листа Ельвірі, — сказав Любомир.
— А ви звідки знаєте?
— Знаю.
— То це ви той клієнт?
— Ні.
— Але ви підглядали.
— Я маю знати, що відбувається в моєму клубі.
— Клієнту таке може не сподобатися.
— А ми йому не скажемо. — Любомир підморгнув Софії. — Домовилися?
— Домовилися. — Донька інженера примружила праве око.
— І як тобі Ельвіра?
— У смислі?
— Вона реально тебе збуджує?
— Я би так не сказала.
— А як би ти сказала?
Софія взяла хвилинну паузу, відтак присудила:
— Вона не на мій смак.