— Ти байдужа до класичної вроди?
— Жанна мене більше заводить. — Софія відсьорбнула з келиха. — Тобто збуджує. Як жінка жінку, — виправилася вона. — А в Жанни яка врода? Не класична, ні?
— Як на мене, в її обличчі є щось вульгарне. Печатка грубого вуличного життя. А ще Жанні не завадило би скинути кілограмів п’ять-шість.
— Ні, у неї класна фігура, — не погодилася донька інженера. — Каталожна. Дев’яносто, шістдесят, дев’яносто.
— У випадку Жанни — вісімдесят вісім, шістдесят шість, дев’яносто три.
— Ви знаєте напам’ять? — здивувалася Софія.
— Вона працює в клубі на ставці, — нагадав власник «Дівінуса».
Він підвівся, налив собі вина і з повним келихом рушив до великої книжкової шафи, що стояла в глибині зали. Відкриваючи скляні дверцята, Любомир повторив:
— Ти дуже артистично читала лист Ельвірі.
— Викладачка казала, що в мене ораторська артикуляція.
— Чудово. Я б хотів, щоби ти прочитала уривок із Батая. Уголос. Виразно, з ораторською артикуляцією.
— Довгий?
— Ні, не довгий. — Любомир видобув із шафи зелений фоліант, зачинив дверцята й повернувся до свого крісла.
Перед тим як сісти в нього, він поклав фоліант перед Софією. Сказав:
— Там є закладки. Відкрий там, де перша.
— Бачу. — Софія відкрила книжку. — Із якого абзацу починати?
— Там підкреслено.
Дівчина розвернула фоліант до світла й почала читати. Радше декламувати. Намагаючись вимовляти кожне слово Батая виразно й опукло, підкреслюючи сенси тембром та інтонацією:
— «Пулу, принеси шампанського: якщо Ансі спить, ми вип’ємо за нашу дружбу. Тобі відомо, що я кохаю Ансі, але я хочу, щоби ти знала: я прагну її тоді, коли ви з нею кохаєтеся.
Лулу принесла шампанське, і я сів із нею, залишивши кімнату, де заснула Ансі.
— Я зняла свої атрибути служанки, — сказала мені Пулу, — але я вдягну їх перед вечерею, коли подаватиму вам на стіл.
Я відкоркував пляшку. Дав Пулу свій келих.
— Ми кохаємо ту саму жінку, — сказав я їй. — Давай вип’ємо за це наше спільництво!
Ми пили келих за келихом. Радість переповнювала моє єство, я сміявся:
— Я поцілую тебе, Лулу, але не в губи, а у щічку... Ти ж не образишся на мене? Лише Ансі викликає в мене голод.
Лулу відповідала:
— Любий Пьєре, я не люблю чоловіків, а в тобі кохаю лише щастя Ансі. Мені здається, що ми троє розуміємо її щастя однаково. Розбудимо її, я принесу вам вечерю...»
— Там є ще одна закладка, — перервав декламацію дівчини Любомир.
«Ансі наблизилася до мене, ще раз нахилилася, взяла в рот мій кінець... — Софія кинула миттєвий погляд на власника «Дівінуса»; той сидів незворушно і, здавалося, уважно слухав. Вона подумки вилаялася і продовжила: — «Ансі почала жадібно смоктати його просто перед Лулу. Перед моїми очима підносилися й опадали, наче хвиля, її стегна; відтак вона, немов оскаженілий звір, затягла мене на софу; і в той час, коли Лулу, плачучи, здригаючись і стогнучи від насолоди, задовольняла себе гумовим інструментом, ми з Ансі навіжено кохалися, і моє жорстоке знаряддя штурмувало її анальне небо...»
— Достатньо, — зупинив її Любомир.
— Вам не сподобалося?
— Сподобалося, — сказав він. — Але достатньо. Пів години минуло. Тобі час до тата.
— Виряджаєте мене геть?
Її здивування було щирим.
— Так.
— Але я дивуюся чоловікам, — сказала Софія, допиваючи вино. — Ви можете робити все, що завгодно, з молодими і красивими дівчатами, але вам і тому вашому клієнту цікавіше підглядати через камери та слухати всяку хрінь.
— Ти кажеш зайві слова. Але, з іншого боку, маєш рацію, — кивнув Любомир. — Цікавіше.
— А вине хотіли б, щоби ми з Жанною натурально зіграли з вами в Лулу та Ансі? Не хочете взяти штурмом наше небо?
— Ти будеш грати Ансі. Але Лулу буде грати Рита.