Віра сповзла з барного стільця, обсмикнула спідницю, крутнула головою, наче когось шукаючи поглядом.
— Ти знаєш, хто Мілу вбив? — спитав Антон.
Не обертаючись Віра сказала:
— Знаю.
— Хто?
— Вам не треба.
Вона випростала спину й рушила в напрямі туалету.
Цієї миті в Антона завібрував смартфон. Він витягнув його з кишені й не відразу второпав, що це за «А» телефонує йому через телеґрам. Уже після того як вібрація згасла, він згадав, що в такий спосіб позначив номер Анжели N.
«А це вже цікаво», — вирішив він, натиснув на значок за слухавкою і за кілька секунд почув:
— Доброго вечора, Антоне.
— Доброго.
— Зручно говорити?
— Якщо чесно, не дуже.
— Вибачте.
— А ви хотіли поспілкуватися в телеґрамі?
— Ні.
— Особисто?
— Так, — підтвердила Анжела. — Але ми можемо відкласти на завтра.
— Не люблю відкладати, — сказав Антон. — Якщо вас не лякає пізня година, під’їжджайте до піраміди. Знаєте де?
— Знаю. Але мені знадобиться більше години.
— Годиться. Я б і сам до вас приїхав, але вже трохи...
— Я розумію, — запевнила Анжела. — Я зателефоную, коли буду на місці.
І відключилася.
— Моє шанування, — привітав Антона Гімар, підходячи до стійки. — Я на хвилинку, не буду вам набридати.
Він швидким поглядом пробіг шерегами пляшок, беззвучно порухав губами, відтак сказав Стасу:
— Я чув краєм вуха, що маєш міцне.
— Самогон.
— А щось більш шляхетне?
— Є добрий ром.
— Наливай, — кивнув Гімар і витягнув із кишені металеву фляжку. — Якщо до доброго рому домішати трохи моєї доброї настоянки, то вийде бомбезний «Міцний горішок».
— Горіхова настоянка? — поцікавився Стає, знімаючи з полиці пляшку «Plantation».
— Дуже помічна. Купа йоду.
Гімар змішав напої у склянці, спробував суміш, вдоволено гмикнув і поніс свій витвір до столу.
— Мутний чувак, — сказав Стас, дивлячись у спину робітникові. Тоді стишив голос: — А щодо Христини Віра має рацію.
— Заздриш? — Антон покрутив перед очима пусту склянку, примружився на замацане скло. — Кажеш, добрий ром?
— Фірма. Після віскі піде як цукерка.
— То наливай.
Антон випив рому й тільки тоді відчув приємну важкість, що розлилася всім його тілом. Завдяки теплому туману, що запанував у голові, панорама вечірки перетворилася на вінегрет із кольорових спалахів, людських переміщень та уривків музики.
Більшість учасників ще залишалася біля столів, але Марк із Христиною і ведуча з Олегом рушили на танцювальний майданчик.
Антон проводив поглядом Віру, яка повернулася з туалету та приєдналася до танцюючих.
«Що ж ти робиш? — запитав він себе. — Зараз зателефонує Анжела, а ти вже в дрова».
Він раптом згадав Мальту й засмаглу до чорноти Мілу. Того вечора вона відпрацювала на пілоні, а потім вони удвох танцювали до ранку. Спочатку в підсвічених фіолетовим нетрях нічного клубу, а потім на терасі, заставленій керамічними левами, плетеними кріслами та пальмами у велетенських піфосах.
Коли він повернувся до реальності, то виявив себе біля столу. Поряд весело щебетали дівчата-гримери, а трохи далі старий оператор, уже добре вмазаний і розпатланий, щось пристрасно доводив замисленому Назару.
Антон знайшов порожній келих, капнув на денце коньяку і сказав, звертаючись переважно до Назара:
— Я розумію, минуле має залишитися в минулому. Але я хочу сказати... Ми з Мілою вперше зустрілися багато років тому. На Мальті. Я тоді зайшов до нічного клубу, а вона саме закінчила відпрацьовувати на пілоні і йшла мені назустріч. Між столиками. Юна богиня, струнка, засмагла. І на ній не було нічого, окрім золотого ланцюжка на стегнах...
— Старий, це зайве, — поморщився Назар.
— Ні, не зайве, не перебивай... От я все думаю... Мені здається, що Міла не померла. Богині не помирають. Я думаю, що через багато років десь на якомусь острові, де тусують самі лише мільярдери, я її зустріну. I на ній знову не буде нічого, окрім тонкого золотого ланцюжка...
Він знову поринув у минуле. Вечір на Мальті тривав, гола Міла виходила із хвиль нічного моря, пісок липнув до тіла, мокре Мілине волосся лізло до рота, зеленкувата стяга гасила зірки на сході і відбивалася у вікнах високих готелів.
У наступному поверненні до реальності він знов опинився за барною стійкою. Хол занурився в темряву, лише три сліпучі промені схрестилися на пілоні. Одна з учасниць, уже без одягу, крутилася на триметровій висоті, то стискаючи довгі ноги, то розводячи їх циркулем.
Спалахнуло світло. До пілона, розмахуючи смартфоном, вибіг Назар.