Одягнений він теж був звичайно. На голові в нього була сива шапка, на плечах теплий кожух, підперезаний шкуряним пасом, а за ним стирчав величезний кольт, який міг нагнати страху на самого Махна.
— А все ж таки я сьогодні її зустріну! — промовив Мишко, приміряючи чорну смугу матерії собі до обличчя.
— Про це говоритиме вся Чека! Цікаво, як це її вразить!
Коли він поглянув у маленьке дзеркальце, він сам себе не впізнав.
На обличчі в нього була чорна маска й очі гостро блищали з круглих дірок.
– Ось тобі й «Чорна маска»! — промовив Мишко і засміявся.
Потім він чорним ходом вийшов у двір, обережно перейшов його і переходами вийшов на темні вулиці.
Незабаром його проковтнули чорні під'їзди й тіні мовчазних будинків.
***
Айзі, зробивши останній пакуночок, одягла своє знамените пальто, на яке позаздрила б будь-яка буржуйка, боти і вийшла на вулицю. Разом із нею від Губревкому відійшов останній грузовик.
На вулиці було темно й холодно. Мороз зашклив усі калюжі, й сніг став рипіти під ногами. Айзі зіщулилась і швидко пішла додому, на далеку околицю міста. Сьогодні вона була без про-вожатих.
«Солчнів поїхав, а Мишко десь запропастився», — думала Айзі й їй ставало трохи моторошно повертатись додому самій темними ворожими вулицями, які здавалися джунґлями з будь-якого роману Фенімора Купера.*
Айзі йшла і все думала про працю і про побут робітників-партійців.
Недавно до Губкому приходив знайомий товариш. Айзі згадала його худорляву постать, худе обличчя, його руки й ноги, які тремтіли від знесилля, від голоду, від пережитих подій.
Побут було зв'язано з важкою відповідальною працею, і щохвилини ризикуєш життям. 1 треба було справді бути крицевим, щоб це все перенести.
«От, наприклад, Солчнів та Мишко тепер ганяються денебудь за «Чорною маскою»», — думала Айзі. — «А можливо, що вже денебудь лежать у снігу з простреленим серцем».
Вітер, холодний вітер рвав з неї пальто. Сердито дмухав в обличчя й заморожував на очах сльози. З поривами вітру її голову наповнювали різноманітні думки, що завдяки ним вона не помічала темряви й не відчувала страху, який наганяли ці пустельні вулиці.
Коли ж вона згадувала про сьогоднішню роботу, вона всміхалась й відчувала смак солодких цукерків на вустах.
«Все дітям», — думала вона. — «Все для майбутнього».
В цей час на далеких околицях було зовсім порожньо. Навіть не було чути собак. Мовчазно стояли старі, напівзруйновані халупи, мовчазно стояли телеграфні стовпи, нагадуючи якихось несподівано зустрінутих людей, і тільки чорні віти заледенілих дерев шуміли в поривах вітру.
Раптом з темряви маленького будинку виринула постать чоловіка. Постать обережно вийшла на середину вулиці, поглянула у всі кінці й перебігла в тінь другого такого ж будинку. Потім, постоявши трохи, рушила далі. Вона перебиралась з під'їзду в під'їзд, ховалась за стовбурами дерев, за горожами й все посувалась вперед. Раптом постать наткнулась на другу постать чоловіка, що так само, перебираючись з під'їзда в під'їзд, ішов назустріч.
— Стій!
І два величезні кольти, простягнутих один одному назустріч у темряві, наткнулись на свої крицеві дула.
Постаті чоловіків, загрожуючи один одному револьверами, подивились один одному в обличчя й побачили, що на них були чорні маски.
— Сто чортів! — промовила перша маска. — Нарешті я її спіймав.
—Не валяй дтрака! — промовила друга маска. — Руки вгору!
Обидва кольти, як люті пси, загарчали один на одного.
І раптом обидві маски голосно розсміялись на всю вулицю. Заспокоєні кольти полізли назад за пояси.
— От, так чудасія!
Маски по-товариському потиснули одна одній руки і збентежено розійшлися в різні кінці.
***
Айзі витягнула з кишені цукерки й почала смоктати. Вже скоро вона мала бути вдома. Треба було пройти ще темний провулок і через кілька будинків вона могла спокійно пройти в під'їзд.
Вона тепер думала про Солчнова. Вона шкодувала, що він кудись поїхав. Кілька вечорів вона не бачитиме його. Кільки вечорів їй доведеться самій повертатись додому. Але це ще нічого. Коли б з ним чого не скоїлось. Вона очевидно турбувалась за нього просто, як за товариша. Її дивувала також і проблема, яку хотів розв'язати Солчнів, і взагалі, щось він їй не подобавсь останніми днями.
Раптом Айзі помітила, що хтось перейшов вулицю. Їй стало страшно. Захотілося сильно крикнути, щоб хтось вибіг з будинку, щоб хоч когонебудь живого побачити на цій пустельній вулиці. Ще працював Жінвідділ. Але незабаром їй стало соромно, — ніде нікого не було і вона пішла далі, щось стискаючи в кишені рукою... Напевно то були цукерки, що їх Айзі захопила на дорогу з Жінвідділу.