Конвой. Тут десь Судьба… Командуючий!
Марина. Він там, нагорі. У генераловій квартирі. Та ось я вас доведу! (І веде). Командуючий шукає генерала. Генерал утік. А ви не знаєте часом, товариші, товариша Юги?
Конвой. Ні! Такого щось не чули.
Марина. Як же! Він теж за більшовиків. Жаль! Ну та я його розшукаю і пришлю до вас.
21
Я підходжу до сторожі:
— Може, ви скажете, де командир переднього партизанського загону…
Сторожа мовчки і підозріло оглядає мене.
Де можна знайти Судьбу?
Сторожа. Дуже любопитний. Ти хто такий?
Я. Я посланець од ревштабу, від Гамаря. (Показую пакетика).
Мені показують нагору.
22
Поминаю варту. Іду сходами. Раптом чую:
— Вибачте!
Оглядаюсь — вона. Близько. Навіть одступаюсь — так близько. Чую, як у крові вибухає музика (з «Патетичної»), колихають заграви-акорди. Стихло. Голубіють очі.
Вона. Де б з квітами назустріч, а я, бачте, з просьбою. Можна?
Я вслухаюсь в її голос. Мовчу.
Покласти на вашу тріумфальну путь? Мою просьбу?
Я вже по-дурному мовчу.
Вона вас не запинить. Обминете — то підете, потопчете — теж підете.
Я. А як я підніму її?
Вона. Однесіть до поета, що писав мені листа. Він ще живий?
Я. Живий?
Вона. Скажіть, і мчить конем степами? Дороги у вітрів питає? Про дівчину не забув?
Я. Не забув і не забуду. Але він мчав на паличці. Жив мріями. Жив у минулому. Тепер він хоче жити днем прийдешнім. Пересідає на коня.
Вона. На якого?
Я. На якого?… На огняногривого. У революції їх багато.
Вона. Перекажіть, що на його ждала і жде біля української криниці самітна українська дівчина. Він зверне до неї хоч на годину з дороги? Приїде?
Я. Так!
Вона. Перекажіть, що дівчина самітна жде, але не сама. З нею виглядає стара рідна ненька. Виглядає синів своїх із солдатів на вороних, на козацьких конях…
Я. Ці коні вже в музеї.
Вона (спалахнула). Ці наші коні у когось на припоні! Прикуті!. За чужим замком! Іржуть! Дороги просять!.. Невже не чуєте? Невже, скажіте, вам чужа найрідніша і свята ідея національного визволення?
Я. Я «за», але…
Вона. Без «але»! Невже для вас зотліла свячена корогва Богдана, Дорошенка, Мазепи, Калниша і Гонти?
Пауза.
23
Повз нас проходять двоє. Один хвалиться:
— Я за Інтернаціонал, Микешо! І щоб ти знав, за всі мови! Бо всі мови хочу знати і вже трошки знаю.
Микеша. Ану?
Перший. Що ну? Гранд-отель, це тобі що? Орієнбанк, скажи? Аргарний? А націоналізацея?… Прескурант, це тобі що? Гарнітур? Бомонд?… А реквизицея? Пролетарьят, це й ти знаєш — клас, ну а нацея?
Микеша. Це й буде нацея.
Перший. Ну, нацея — це, правда, нацея. А панацея тоді що? Прогрес? Чи, скажім, антракт?
Микеша. Ацеж що?
Перший. Що?… Крути революцію без антракту, от що!
24
Вона. Скажіть, ви теж за цей Інтернаціонал?
Я. Так. Я за цю ідею. Ви?…
Вона. Я?… Не проти. Але я знаю, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті в вічі скаже. А ваші ці?
Я (тихо). Вийдуть!
Вона. Покидьки і потолоч оця? Удар, поразка — і вони підуть урозтіч, ідею кинуть на дорогу разом з брудним своїм солдатським картузом і самі ж розтопчуть!.. От інша річ вбивати безоружних, робити ешафот у кожнім домі, - на це у них нема антракту.
Я. Проте живих у землю не закопують, — віджитих і мертвих.
Вона. Однак, простіть, я не про це збиралась вам сказати. Ах, не про це! Ні, ні!.. Не про політику, про зовсім інше. Про щось більше, людське, тепле і просте. Ми всі на світ із вікон датських виглядали і мріяли, що він буде нам такий ясний і теплий. Як Господній день, такий простий і зрозумілий, як наш дитинячий буквар. Над трупком замерзлої пташинки плакали, а тепер? Через людські трупи переступаючи, хто холодніший, трупи чи ми — не знаємо, не відчуваємо. Любові Де ти, любове, поділась у світі? Чи гостя ти Великодня, чи просто мрія?… (По паузі). Скажіть, поет ще й досі вірить у Петрарку і в вічну любов?…
Я. Так. Як у свою мрію. А ви?
Вона. Я?… Я за дівчину скажу. Вона в поета вірила і вірить, і перекажіть, що береже йому свою любов.
Я (звичайно, музика, акорди до небес, і зорі, і голубі зірниці). Боже! Це така просьба! Це ж радість! За все життя!
Вона. Ах, це не просьба! Вона не радісна! Вона така важка — для мене, для вас!.. Нам треба визволити Пероцького Андре!
Темно. Тихо. Одхитуюсь. Мовчу.
Я знаю. Важко. Але зрозумійте, що на вашу дорогу впаде цей труп. І на мою до вас. Ні я, ні ви цього, звичайно, не хотіли, щоб він прийшов і став між нами. Але так вийшло. Тут правила програма. Тепер Судьба. І я не можу, я не можу, щоб він ще ліг між нами трупом. Він мусить одійти од нас живий. Невже ви зможете?
Я. Що?
Вона. Переступити через труп до мене?
Я (хрипко). Я спробую…
Вона. Що?…
Я. Урятувати цього трупа.
25
Я йду до Пероцьких. Двері стоять навстіж. Свіжо течуть з коридоре й вулиці струмені вітру, рвуть і крутять пломенем трьох свічок (одна на підвіконні). Бачу спини, шапки, червоні стрічки, рушниці й дим. Судять Андре. Він без кашкета. Обличчя спокійно-бліде і разом кричить німим смертним криком.
Одноокий. Як звати?
Андре. Андрій.
Одноокий. На прізвище?
Андре. Енен.
Одноокий. Офіцерський ранг?
Андре. Прапорщик запасу.
Одноокий. Питай далі, хлопці, бо чую, що бреше. Не можу!
Шапка. Чого пішов у кадети?
Андре. Мобілізували.
Шапка. І я не можу!
Кожушок. Шинеля своя, чи дали?
Андре (зважуючи відповідь). Дали.
Кожушок. А чоботи?
Андре. І чоботи.
Кожушок. Хіба такі дають казьонні? Не можу й я — так бреше.
Микешин друг. Пардон! Де ж подів погони?
Андре. Без погонів ходив.
Микешин друг. По-дурному така конспирацея. Це якби ти був у погонах, то, може, й повірили б, що ти прапорщик. А без них яка тобі віра? А може, ти й капитан в душі або вищий який ранг контрреволюційний, А що, хлопці, маєм з ним робити, то кажи на совість!.,