Зінька. А де?
Судьба. Кажуть, вієшся з буржуазним класом?
Зінька. А що мені твій пролетарський дасть? Спускатиме штани, як і той.
Судьба. Не в штанях тут діло.
Зінька. То чого й прийшов?
Судьба. Бачила ноги? Видала? Нашого брата уткнули в землю, як недокурок якийсь! І от на — упіймав генерала, а він утік. Генеральний ворог утік. (Сідає і досадує).
Зінька (дає Жоржикові плитку шоколаду). Ти просив шоколаду?
Судьба. Головне ж — од Судьби утік.
Зінька. На, бери сина!
Одноокий (рух, обдивився). Юной ще. Де твій батько?
Жоржик. Не знаю.
Одноокий. А батько зна, де ти?
Жоржик. Не знає.
Одноокий. Теж скажу вам — воспітаніє ще й поведеніє! А мені клопіт: придумай тепер дисциплінарне покарання… (Замислюється).
32
Окремо кожний. Ступай і Пероцький ходять по кімнатці. З дверей другої кімнати впала тінь. Марина сидить. Тінь Андре неспокійно ходить. Ходять сливе навшпиньках.
Ступай і старий Пероцький поволі зближаються. Шепіт:
— От що наробила ваша австрійська ідея якоїсь автономної України.
— Це наслідок вашої єдиної!..
— Самостійної!..
— Неподільної!..
Зійшлись. От-от зчепляться. Але десь брязкіт зброї (то Судьба веде Жоржика), і вони з пальцями на губах: «Цс-с-с», — розходяться. Знов сходяться і знов розходяться.
Тоді Пероцький безсило підходить до вікна, одслоняє трохи килим і раптом, немов поранений холодним виблиском місячних шабель, глухо кричить:
— Жоржика кудись повів той… Судьба!.. Боже мій! Андре!.. Ну?… Тоді я побіжу!.. (Біжить по сходах вниз, машинально командує). На месте!.. Стой!..
Андре підходить до вікна і раптом затуляє долонею очі. Відходить. Підходить Марина. Дивиться. До Андре:
— Рубайте шаблею колишнє. Цим разом вас зарубають, як колишнє. Вас і нас. Помилка була, що ви на Україні робили «руськоє двіженіє», її треба виправити!
Андре. Що там?… За вікном?
Марина. Більшовицька революція. Треба виправити! Негайно їдьте на околишні хутори. Там люди є і зброя. Я зараз напишу листа…
Андре. Що з ними?
Марина. З ними? (Глянувши у вікно, стає як укопана. Стоїть як статуя, що в страшному напруженні жде смертельного удару).
Заклякнув Андре. Ждуть на залп.
(Нарешті Марина здригнулась). Рушницю до ноги! Повів далі… (Пише). «Маршрут: Чорноярські хутори — братам Закрутенкам, Бугаївка — Дмитрові Копиці. З доручення комітету золотої булави посилаю корнета Пероцького…»
Андре. Киньмо краще цю булаву, Маrіnе! Киньмо все і справді на хутір десь удвох, у зелений затишок…
Марина (пише). «…корнета Пероцького. Допоможіть негайно зібрати повстанські загони, оружно і кінно…»
Андре. Чи не є все це моя любовна помилка?
Марина (дописує). «Член комітету Чайка». (До Андре). Гасло: «Люльку запалено». Все. Ідіть!
V
1
Іще уявіть, мої друзі: повна вулиця цвіту акацій. Не проглянеш. На ґанку в Пероцьких прапор ревкому паруском червоним повис. Сонце. Штиль. Настя вишиває золотом прапора.
Поряд співає Зінька:
До них збігає Лука:
— Ну, як ваш прапор?
Настя. Подивися. (Розгортає).
Лука. Та він уже готовий?
Настя. Ще трошки. За годину скінчу.
Лука (любується, читає). «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» Серп та молот, як вилиті. «УвСеРеР» — Українська Соціалістична Радянська Республіка. (Захоплено). Га? Вибороли! Вийшло! Гаптуємоі… (Аж пішов у танець).
Подивися, увесь світе, і май на увазі, що всього тебе вигаптуємо отакими республіками. Жаль, нема Ілька тепер, щоб теж подивився, як під «Пролетаріями всіх країн, єднайтеся!» виходить «УеСеРеР»! А то він теж був плутався між якоюсь любов'ю та мрією. (До Зіньки). Ну, як вам живеться, товаришко Зіно?
Зінька. Дали б ви мені якусь роботу.
Лука. Дамо! Тепер робота буде. То й не було за першого етапу революції, коли йшли бої та руйнування! А от за другого буде! Наприклад, тепер: коли будується нове життя, то я думаю, що й про любов можна буде подумати.». Бо любов — це не розвага та й не мрія, як це в Ілька, а теж функція, от! (Показав рукою, аж м'язи випнулися). Функція!.. (Раптом рука розгинається). Стривайте! Зараз засідання ревкому, і мені треба доповісти про новий розподіл функцій у моїх підсекціях… Так сказати, що прапор за годину буде?… Я забіжу, і тоді вже що?… За годину я буду. (Біжить).
Зінька. Заждіть на хвилиночку!.. Ви сказали, що в Ілька любов — як мрія. Яка це мрія?
Лука. Тільки й того, що грає на піянінах, а він зробив з неї мрію.
Зінька. Так це та, що грає? Ви її бачили зблизу коли?
Лука. Ні! Я ще забіжу! (Біжить).
Зінька. Треба буде подивитися на цю мрію…
2
Марина припала до вікна. Ступай нишком од неї ворожить на Євангелії.
Марина (схвильовано). На хвилинку, таток! Сюди! До вікна! По той бік пройшов мужчина, здається, з люлькою. Ти постій і подивись, чи не повернеться він? А я побіжу до вікна в столову. Там краще видно… (Вибігла).
Ступай (постоявши трохи біля вікна, одійшов). Вигадала гратись у Нат Пінкертона… Ну, а я поворожу ще раз, тепер уже востаннє. На євангелію. Ні! Коли вже востаннє, то на «Кобзарі». Що буде, те й буде. Востаннє, Іване! (Діставши «Кобзаря», виймає всі стрічки-закладки, блакитні все та жовті. Кладе книжку на стіл. Тоді врочистий і суворий, кладе на книжку три пальці. Питає). Буде чи не буде Україна?
Марина (вигулькнула з дверей). Ти дивишся, татку?
Ступай. Дивлюся! (По паузі, сам собі). Перший стовбик, тридцять третій рядок. (Розгортає книжку, одшукує місце). «Не вернуться запорожці, не встануть гетьмани, не покриють Україну червоні жупани…» (Гірко хитаючи головою). Цоки-цоки, цок-цок. Невже ж помилився? Невже й справді трюхи-трюхи — тікають старенькі з козачого степу, за обрій на безвік заходять? Похилили списи, як хрести? Ні! Ще раз — і тепер востаннє! Другий стовбик, сьомий рядок.