Зінька.З фронту Жорж прибіг до мене, сердешненький хлопчик. Він убив одного більшовика, то заним гналися, панове. Він так просив, щоб я казала повстанцям, що він мій братик або ж моє дитя, га? У мене серце плакало, їй-богу! Він попросив у мене шоколадку, але прийшов той, що Одноокий. Він шукав їх превосходительство і дуже журився, що вони втекли. Тоді я дала Жоржикові шоколадку і сказала одноокому: бери сина! Спочатку він не повірив, що Жоржик син…
Голова.Чий син?
Зінька.Але я прочитала от цюю посвідку. (Читає)."Даю цю посвідку колишній нашій покоівці Зінаїді Масюковііі на певність того, що я з доручення мого папи генерала Пероцького…" (Читає сю посвідку).
Коли кінчає, в залі буря. Голова дає знак сторожі, щоб вона забрала Зіньку, по тому звертається до Оврама:
— Тобі ми даруєм, якщо ти викажеш більшовика, що лишились у городі. Скажеш?…
Оврам мовчить.
Ні?… Однесіть і розстріляйте!
На сходах Оврамраптом спиняє конвоїрів:
— Стійте! Я скажу… щось. (Коли конвой спиняється, додає).Але перед тим, як сказати, я хочу покурити. За папіросу скажу…
Йому дають папіросу. Він затягується димом. Натягає картузик:
— Несіть!
4
Тим часом в подвальчику Настя. Стоїть. Жде. Рахує краплі, їй уже здається, що це намистини і вона їх ниже на нитку:
— Сімсота… Сімсот перша… Сімсот третя…
VII
1
Знов у Пероцьких. Ніч. Лукателефонує:
— Штаб? Покличте до телефону комгрупи. Товариш Гамар? Говорить начавангарду Лука. Банду розбито. Місто наше. Я в ревкомі. Здобув цікаві документи: рейд-авантюра Пероцького, очевидно, підтримана якоюсь місцевою тайною організацією. Скільки жертв? Чимало. Слухаю… Так… Розумію…
2
У цей час вертаюсь з фронту я. Іду до Луки. Рух радості. Піднесення. Воістину патетична зустріч.
Лука.Здрастуй, брате!
Я.Брате, здрастуй!
Лука.Ти де ж подівся? Після бою? Гасив десь, мабуть, зорі?
Я.Гасив старі. Засвідчую тепер нові, червоні, брате!
Лука.З перемогою? А знаєш, хто зорганізував цей рейд, хто в йому вів перед?… Пероцький, брате!
Підскочила свічка, і зсунулись речі.
У вбитого гайдамаки знайдено листа. Цікавий документ. Ось він. (Читає)."Маршрут: Чорноярські хутори — братам Закрутенкам, Бугаївка — Дмитрові Копиці і т. д. З доручення комітету золотої булави посилаю до вас корнета Пероцького. Допоможіть оружно і кінно", — ціла інструкція, брате. Підпис: "член комітету Чайка". Тепер зрозуміло, чому стільки жертв. Між іншим, сусідку твою, Зіньку, закатовано. Оврама вивезли за город і в глинищах — розстріляли, де падло і різний непотріб. Кажуть, коли посадили — над ямою, він…
На мене пливе щось беззвучне і темне. Свічка тане. Голос Лучин десь далеко ніби смертний мені, напівмертвому, присуд вичитує.
— Луко, зажди! (Хапаюсь я).
Лука.А що?
Я.Свічку треба поправити…
Лука.Свічку?
Я.Нагоріла ж, чи що…
Лука.Він ніби сказав: "Спасибі за похорон! Дав би на чай, та нічого не маю. Та не лайтесь, — каже, — вам за це заплатить пролетарський клас…" А Настя, брате, сестра — збожеволіла… Та ти що? Вже йдеш?
Я.Я?… Ні!.. Хоча так. Я йду. Я піду…
Лука.До себе?
Я.Так. Я піду до себе…
3
Я на сходах. Іду несвідомо. Іду машинально. Куди?… Та ба! Я маю йти до себе. Так. Я піду до себе. Я піду тепер сам до себе, щоб допитати себе про все це. Має бути розмова із самим собою. Так! Мусить бути ще раз розмова людини з самим собою про зраду і про смерть. Перша — про зраду… Стою. Перебираю Луки інформацію, пригадую подробиці зради. Раптом бачу, що я біля Ступаєвих дверей. Вони прочинені. Чую хропіння. Заглядаю.
Захриплий голос:
— Хто?
Я.Скажіть, будь ласка, тут жили Ступай-Ступаненки?…
Голос.Це панночка? Виселено в підвал. А тут тепер зв'язкова команда.
4
І нарешті, мої друзі, фінал. Я під дверима в підвальчик Прислухаюсь. Мій слух тепер такий прозоро-напружений, що я можу чути й чую, як течуть у просторах час і зорі. Я чую, як за дверима в підвальчику капнула крапля.
Але її не чути. Спить?… Стукаю. Двері одчиняються. Свічечка.
Вона:
— Ви?
Я.Я…
Вона.Я по стукоту відчула, що прийшов хтось інший, хтось не такий, як (жест угору)ті, хтось тихий, свій.
Я.Так. Прийшов іменно, що хтось. Хтось, на жаль, не такий, як ті, не ваш і сам не свій…
Вона.Прийшов поет, милий, щирий. Я така рада. Адже ж я ждала вас! Простіть, що не вийшла назустріч, не одчинила дверей (жест нагору)в мою країну, але, як бачите, провина не моя. Мою країну в мене одібрали.
Я.Нічого. Ми з вами скоро дійдемо до 'дного краю.
Вона.Це, звичайно, натяк на ваше поетичне горище? (Ліву брову зломила).Спасибі. Але я й тут ось (жест навколо),на вас ждучи, вже виростила цілий сад кохання. Дивіться! Ось мармурові східці. Правда, чудові? Ось (жест на краплі й патьоки)фонтан і водяний годинник разом. Тут, коли перебудеш ніч, то враження таке, ніби вічність вибиває такт…
Я.Тут, кажуть, жив недавно робітник і жінка. Був на війні. Жінка ждала. Рахувала оці краплі не одну ніч і не дві…
Вона (неспокійно).Так, так… Ось (жест на ослончик)садовая лавочка. (Відблиск гумору).Спеціально для поетів. Сідайте, гостю милий! Ви, певно, втомились? Ні? Тоді чим мені ще вас вітати? Я б оце заграла вам, якби не розлучили мене з моїм піаніно. Навіщо воно їм? Хто з них уміє грати? Скажіть, хто гратиме?
Я.Не турбуйтесь ними! Заграють!
Вона.І "Патетичної"?
Я.З цього й почнуть…
Вона.Так? (З сумом).Ой, якби я оце заграла! Сонату про юнака, що мчить конем степами, дороги у вітрів питається. Пам'ятаєте? Великодню ніч? (Навіть руками повела, ніби по клавірі).Я тоді листа вам писала. Хочете, покажу? Зберегла! Ждала. Я довго ждала вас! Давно! (Ліва рука ніби на клавішах. Права за думками ніби пише).У снах. У мріях. Десь ніби в голубих віках літала й виглядала.
Я справді чую музику. (Rondo). Що це? Розстріл? Галюцинація? Гіпноз?… Треба кінчати! Пора!..
— Скажіть (питаю),ви й тоді чайкою літали?
Вона (руки впали. Зібгалась. Як дівчинка, що попалась на шкоді і не стямиться, що сказати).Ні! Ні!.. Я так літала. Я просто літала…
Я.Мошкою?
Вона (інстинктом жіночим відчувши, що справила хирне враження, раптом випросталась).Ні!.. Ні!.. (Визивно).Так!.. Я чайкою літала!.. (Перемоглася. Проникливе).Скажіть… а ви тепер прийшли оспівати її чи забрати?