«Про мене забули?» — озивається Дека.
«А як же без тебе?» — сміється Юля.
Я запускаю руку їй під домашній халат і погладжую теплі стегна. Стає спокійно й добре, на мене це діє, ніби терапія, я втихомирююся, забуваю про Настю й Ліду, забуваю про маленьку дівчинку, до якої зараз мушу іти гратися і вчити її малювати портрети (Ліда просила не спізнюватися, бо мала лягає о десятій вечора). В мене є ще три-чотири години до сну дитини... Юля заводиться, цілує мене в шию, кусає за мочку вуха, її очі стають туманними й дурними. Але я отямлююся, мені пора, проте не хочу отак тупо піти, не хочу залишити своїх друзів самотніх і невеселих; Дека геть скис, майже не говорить, певно, переживає своє прощання з університетом, тільки б він знову не запив, бо тоді вже точно — хана, тоді вже його ніхто не врятує. Я позіхаю: треба звалювати. Юля насуплюється і каже, щоб тільки не забув, бо ти останнім часом про нас забуваєш, і взагалі — не страждай даремно, о'кей? Да, відповідаю, не сумуйте, поставте собі музику, Марка Болана чи щось інше, приповзу вночі.
До Ліди йду, ніби прибитий. Прямую по Гоголівській, не звертаю уваги на перехожих, не хочу нікого бачити, чути доброзичливі, дурнуваті запитання випадкових знайомих, а потім вимучувати відповіді на них. Біля старого універмагу в мене стріляє цигарку студент із фізмату, намагається говорити, але я обриваю його на півслові, вибачаюся, кажу, що не маю часу. Ліда протягом останнього місяця часто впадає у депресію, особливо тоді, коли думає про «наше майбутнє», про те, як ми будемо далі. Вона інколи із сумом каже, що я знайду собі студентку і що в мене все налагодиться, її забуду й згадуватиму, як приємну випадкову історію, що не менш випадково народилася і так само випадково зникне. В такі хвилини я гаряче Ліду обіймаю і непомітно — про себе — плачу (плачу без сліз). Боюся навіть думати, що втрачу цю жінку, що більше її не бачитиму, не прислухатимуся до її глибокого дихання, не жуватиму до болю її пухкі губи... Раптом мене охоплює жах, бо я відчуваю, що після розлуки з Лідою опинюся в дикій пустелі, де чекатимуть нудні марудні години і понурі стіни моєї кімнати на восьмому поверсі, звідки не висуватиму носа, заб'ю на пари й друзів, сховаюся у власній шкаралупі. Ліда більше не читатиме мені Блейка англійською, якої я не розумію, але люблю слухати, ніби музику, рідний голос; ми більше не говоритимемо про ранній джаз, джаз початку XX століття, коли той ще зберігав ритм, енергію й чисту наївність без усіх отих модних кліше, технічних штампів і заворотів. Минаю Покровську церкву й невдовзі заходжу на вулицю, де Лідин будинок. Минулого разу мене перестрів п'ятдесятилітній мужик із неприємним поглядом і рваним рубцем на щоці, насмішкувато кинув мені: «Ідеш до вдови?» — і тихо хихикнув. Я не звернув на це уваги, але гидка зустріч вразила й залишилася в серці гірким осадом. У голову при згадці про це лізуть усілякі недобрі думки і пропадає настрій. Ліда відчиняє вхідні двері і запитує, чого такий сумний. Я ніби перероджуюся, при вигляді її вроди й привітної усмішки забуваю про все на світі. Легко цілую Ліду в губи. До мене підбігає чотирирічна Даша, радісно щебече, чи намалюю їй поліклініку, бо минулого разу я обіцяв, але не зробив. Обов'язково. Мала запитує, чи буде в ній медсестра. Я кажу, що і медсестра буде, і лікарі, і дяді, тьоті, навіть машини стоятимуть біля входу на стоянці. О'кей, — кидає мала й біжить у дитячу кімнату. Я притискаюся до Лідії й гаряче її цілую, вона відсторонюється й шепоче: ну, ну, не зараз. Як завжди, бере мене за руку й веде, ніби неслухняного й вередливого школяра, на кухню, дає їсти, ставить переді мною миску з пловом і квашеними помідорами, сідає навпроти, опираючись ліктями на стіл і долонями охоплюючи обличчя. Почуття голоду, що ніколи мене не покидає й стало моїм другим «я», бере гору, і я не здатний із ним боротися. Господи, коли вже я в житті наїмся? Їм швидко, наминаю так, аж за вухами лящить. В очах Ліди скачуть глузливі бісики, їй, певно, подобається, як я серйозно і зосереджено пакую в себе плов. Вона ще деколи любить при цьому сказати «студент», що я розумію як «нещасний» чи «бідолашний». До кухні забігає мала з купою олівців і альбомом для малювання, кладе їх на стіл і хутко залазить мені на коліна. Мати робить їй зауваження, ну, ну, Даша, дай дяді Віталі поїсти, і донька сідає на маленького ослінчика поруч. Я хвалю помідори, запитую, чи сама робила. Ліда каже, що це мамині. Потім ми п'ємо чай із тістечками. Даша сьорбає його з ложечки і постійно розливає на стіл, Ліда сварить її, змушує пити охайніше. Невдовзі я малюю велику триповерхову поліклініку із просторими вікнами, в них є хворі і лікарі в білих халатах. Даша нудьгує й біжить у дитячу кімнату гратися. Озивається телефон, Ліда бере слухавку, голос глухий, напружений, вона говорить коротко і роздратовано: «так», «ні», «я тебе просила більше не телефонувати», «ні», «я сказала ні», «мене це не влаштовує», «ні», «що ти за людина, якщо не розумієш...» Я й далі малюю поліклініку. Ліда кладе слухавку, виглядає засмученою, береться мити посуд. Стежу за нею, вона мовчить. Знову згадую випадкового мужика на вулиці і в голову лізуть паршиві думки. Її покійний чоловік був серйозним місцевим бандитом, загинув у перестрілці три роки тому. Може, все це пов'язано з його минулим? Ліда домиває посуд, витирає рушником руки.
«Все нормально?»
«Да, все нормально», — миттю опановує себе й несподівано стає бадьорою. Я запитливо дивлюся. «Усе добре, це просто дзвонить постійно один, ухажор, ну, чого надувся? нічого серйозного, бандіт мєсний, женитися хоче, що тут серйозного, вже одного мала... Даша, — гукає доньку, — Даша, дядя Віталя намалював поліклініку».
Мала прибігає, хапає альбом, довго розглядає і каже, що й сама так може. Ми сміємося, а вона веде далі, що коли стане великою, то намалює ще більшу поліклініку, потім бере мене за руку й тягне до себе в кімнату. Ліда каже, що маленьким діткам уже пора лягати спати, і забирає малу від мене. Я переходжу у вітальню й чекаю на Ліду. Вмикаю телевізор і дивлюся випадкове американське кіно на «1 + 1». Чую їхні голоси: Ліда гримає на малу, щоб та не вередувала, а лягала спати, Даша неохоче слухається, але заходить до мене в кумедній білій дитячій нічній сорочці, каже «на добраніч», і мати веде її до ліжечка. Мала завжди важко й довго засинає, це найбільше випробовування для мене, бо ми з Лідою кохаємося лише тоді, коли дитина спить, по-інакшому просто не виходить, а чекати цих десять, інколи п'ятнадцять або двадцять хвилин — нестерпні тортури. Який із мене в біса буддист! Я так люблю свої почуття й інстинкти, що від них навряд чи коли-небудь відмовлюся. Ні, ні, з буддизмом треба зав'язувати. Скачу пультом по інших каналах, але нічого цікавого не знаходжу. Нарешті приходить Ліда, каже, що Даша нарешті заснула. Вона зачиняє двері й сідає поруч мене. Я гладжу їй руку, потім обіймаю, але Ліда відсторонюється і йде у ванну. Мене ще більше охоплює нетерплячка, плентаюся за нею. Напускає гарячу воду, але тече справжнісінький окріп. Ліда каже, що котел, якого поставив покійний чоловік, працює на славу, щоправда, замалий струмінь холодної, тому її доведеться носити з кухні відром. Я підриваюся, тихцем, аби не розбудити Дашу, йду на кухню і набираю у відро холодну воду, виливаю у ванну й роблю так іще раз. Ліда просить друге відро повністю не виливати, бо тоді вода стане прохолодною. Пробую її правицею, нормальна, можна залазити. Дивлюся на Ліду ззаду, повільно охоплюю її, розв'язую вузол домашнього халата, вона відкидає голову для поцілунку, я впиваюся в її губи, від доторків наших тіл наелектризовуюся, мене аж кидає в жар. Згадую, як ми кохалися вперше, в мене ще ніколи не було такої прекрасної жінки, в ній усе говорило про досвід і спокій, вона по-особливому торкалася до мене, не механічно й черство, як мої шмаркачки-однолітки, ніби це для них така ж звична річ, як прийом їжі, Ліда торкалася ледь чутно, і це ще більше збуджувало, а коли дивилася своїми відкритими і глибокими очима, в яких я бачив лагідність і смуток, хотілося плакати, плакати від щастя і вірити, що мені зараз належить найдорожче, що існує в світі. Ми залазимо у ванну, обводжу її вигнуту спину милом, потім мочалкою. Ліда каже, що їй подобається, коли я це роблю. Вона миється навстоячки, я стаю на коліна й губами занурююся в чорняву шубку між ногами. «Тільки не кусайся, — шепоче вона, — минулого разу ти залишив на литці синяк, чуєш, маленький, не кусайся».
Раптом чути голос Даші, вона, здається, плаче, Ліда зривається, хапає рушник, швидко обтирається, накидає халат і біжить до малої. Згодом, коли я вже помився й обтерся, повертається і шепоче, щоб ми йшли в зал. Я пропоную зачинити в дитячій двері, мала так не почує, але Ліда заперечливо хитає головою, каже, що Даша боїться спати із зачиненими дверима. Ми падаємо на підлогу, на її розстелений халат, вона тримає мою голову в руках перед собою, ніжно цілую Ліду в очі, вона притискає мене до себе, мої ноги незграбно труться об її коліна, а в живіт поколює її чорнявий лобок. Вона сміється, шепоче, який же ти худющий, у тебе руки тонкі і ніжні, ніби в дівчини. Жартую, що общага — це ніби концтабір, у якому особливо не розживешся, зайвий жирок відразу скинеш. Ми перебираємося на диван, я вмощуюся в ногах Ліди, кладу голову на западину її животика, вона гладить моє коротке волосся. Дивимося телевізор і тихо говоримо. Ліда хоче одягнутися, бо якщо знову прокинеться мала і ненароком зайде... Я кажу: не зайде. По виразу обличчя бачу, що Ліді подобається, як я захоплено оглядаю її тіло. Вона навмисне випинає груди, від чого вони ніби підростають, оживають і здригаються, пальцем тереблю соски, які слухняно набрякають. Ліда каже: я тебе хочу. Прошу її дати мені трішки відпочити, бо від великих фізичних навантажень закрутиться голова. Ліда підводиться, кладе мене і в'ялого, неживого починає цілувати, повільно поглинати, від чого я знову в її губах виростаю. Я сьогодні тут помру, шепочу і погладжую пальцями її вуха. Це триває довго й трохи виснажливо, я кілька разів падаю, але Ліда знову бере мене губами, і я оживаю. Коли вибухаю, а вона, налита жагою, тільки доходить, я дотягую її ротом і пальцем. Ліда так голосно стогне, що з переляку прикриваю їй уста, аби не прокинулася Даша й не застукала нас тут голими. «Скоро дванадцята, — кажу, — може б, я залишився?» Пауза. Ліда одразу стає чужою, заперечливо робить жест, я вже тобі про це говорила, навіщо повторювати.