“Із Араму мене припровадив Балак,
цар моавський, з гір сходу:
Іди ж, прокляни мені Якова,
йди ж і скажи зло на Ізраїля!
Та як же мені проклинати того,
кого Бог не прокляв?
І як же казати зло на того,
на кого гніву не має Господь?
Я бачу його з вершка скелі,
і з високих гір його оглядаю.
Ось народ, що окремо живе,
і серед людей не числиться.
Хто ж перелічив порох Якова,
і хто порахував пил Ізраїлів?
Хай душа моя помре смертю праведного,
і кінець мій хай буде такий, як його!”
Валаам визнав, що він прийшов проклясти Ізраїля, але виголошені ним слова різко суперечили настрою його серця. Він змушений був благословляти, в той час як душа була сповнена проклять.
Дивлячись на табір Ізраїля, Валаам з подивом відзначив їхнє процвітання. Йому розповідали, що це був народ відсталий і неорганізований, від розбійницьких банд якого кишів край; що ізраїльтяни були лихом і жахом для навколишніх народів, але побачена ними картина суперечила цим твердженням. З усього було видно, що численний та ідеально організований табір характеризувався належною дисципліною та порядком. Він зрозумів, з якою прихильністю Бог ставиться до Ізраїлю, а також незаперечний факт, що Його вибраний народ є особливим суспільством. Їх не можна було порівняти з іншими народами, оскільки вони стояли вище від усіх. “…Народ, що окремо живе, і серед людей не числиться”. Коли ці слова були виголошені Валаамом, ізраїльтяни, справді, не мали постійного місця проживання; Валаам нічого не знав і про особливість цього народу, про його звичаї та спосіб життя. Але наскільки гідним подиву є виконання цього пророцтва в майбутній історії Ізраїлю! Протягом усіх років полону, впродовж усіх століть розпорошення серед інших націй, ізраїльтяни залишалися особливим народом. Так і сучасний Божий народ — правдивий Ізраїль, хоч і розпорошений поміж усіма народами, є лише чужинцем на землі, але громадянство якого на Небесах.
Валаамові було показано не тільки історію єврейського народу, як нації. Він бачив зростання та розквіт правдивого Божого Ізраїлю аж до кінця часу. Він бачив особливе милосердя Всевишнього до тих, котрі люблять і бояться Його. Пророк бачив, як Божа рука підтримує тих, котрі йдуть долиною смертної тіні. Він бачив, як вони виходять з могил, увінчані славою, честю і безсмертям. Валаам бачив радість викуплених у нев'янучій славі оновленої землі. Споглядаючи цю картину, він вигукнув: “Хто ж перелічив порох Якова, і хто порахував пил Ізраїлів?” Дивлячись на вінці слави на кожному чолі, на сяючі радістю обличчя, на нічим не затьмарене щастя вічного життя, він урочисто виголосив молитву: “Хай душа моя помре смертю праведного, і кінець мій хай буде такий, як його!”
Якби Валаам захотів прийняти послане Богом світло, він вчинив би за своїми словами, — негайно розірвав би усякі зв'язки з Моавом. Він не зловживав би далі Божою милістю, але глибоко розкаявшись, навернувся б до Нього. Та Валаам полюбив винагороду неправедну і був сповнений рішучості отримати її.
Балак сподівався почути прокляття, яке, немов моровиця, впало б на Ізраїль, та почувши слова пророка, він гарячково вигукнув: “Що ти вчинив зі мною? Я взяв тебе, щоб ти прокляв моїх ворогів, а ти їх поблагословив!” Валаам, бажаючи виправдатись, заявив, що ці слова були сказані під дією незалежної від нього Божественної сили і він змушений виконувати Божу волю. Він сказав: “Чи ж не те, що Господь вкладе в мої уста, я мав би говорити?”
Але й тепер Балак не відмовився від свого наміру. Він подумав, що це імпровізоване видовище, яким був багатолюдний табір євреїв, так налякало Валаама, що той не наважився застосувати проти них свої чари. Цар вирішив поставити пророка в таке місце, звідки було видно лише невелику частину табору. Якщо Валаам прокляне хоча б ту частину Ізраїлю, тоді увесь табір буде приречений на знищення. Наступна спроба мала місце на верхів'ї Пісги. Знову було споруджено сім жертівників, і принесені ті самі жертви, що й раніше. Цар і його князі залишилися біля жертівників, а Валаам вирушив, щоб зустрітися з Богом. Знову пророкові була дана божественна вістка, яку він був безсилий змінити або приховати.
Повернувшись до людей, які нетерпляче очікували його, Валаам почув запитання: “Що сказав Господь?” Його відповідь, як і попередня, наповнила жахом серця царя і князів:
“Бог — не людина, щоб неправду казати,
і не син людський, щоб Йому каятись.
Чи ж Він може сказати — і не зробити,
чи Він може говорити — і не виконати?
Тож я одержав наказ — поблагословити;
Він поблагословив, а я того не відкличу!
Він не побачив нечестя у Якова,
і гріха на Ізраїлі немає.
З ним Господь, його Бог,
величний Володар у ньому перебуває!”
Благоговіючи перед таким відкриттям, Валаам вигукнув: “Немає ворожби проти Якова, і чари не діють проти Ізраїлю”. Знаменитий чарівник випробував свої чари на прохання моавітян, але у цьому випадку він змушений сказати: “Ось що зробив Бог!” Доки Ізраїль перебував під божественним захистом, жоден народ не міг подолати їх навіть при допомозі усієї сили сатани. Чудо, здійснене Богом задля Його народу, мало викликати подив усього світу — мужем, який вирішив йти шляхом гріха, настільки оволоділа божественна сила, що замість прокляття, урочисто і палкою мовою поезії він виголосив найбагатші і найцінніші обітниці. Божа ласка, виявлена над Ізраїлем у той час, навіки мала стати запорукою Його захисту і турботи про Своїх слухняних та вірних дітей. Коли сатана підбурюватиме лихих людей зводити наклепи на Божий народ, мучити і знищувати його, тоді вірні Божі діти згадають цю подію; вона додасть їм мужності та зміцнить віру в Бога.
Розчарований і засмучений цар Моава у відчаї вигукнув: “Краще вже не проклинай його й не благословляй!” Проте слабка надія все ще жевріла в його серці, і він вирішив вдатися ще до однієї спроби. Тепер він повів Валаама на гору Пеор, де знаходився храм, присвячений для поклоніння їхньому богові Ваалові, що супроводжувалося розпустою. Тут знову було споруджено таку ж кількість жертівників, як і в перших двох випадках, принесено стільки ж жертв, але Валаам вже не пішов, як раніше, щоб довідатися про Божу волю. Він вже не претендував на чарівництво, а стоячи біля жертівників, споглядав на намети Ізраїлю. Знову Божий Дух спочив на ньому, і його уста проголосили божественні слова:
“Які ж гарні намети твої, Якове,
місця перебування твого, Ізраїлю!
Вони розкинулись, немов долини, наче сади понад ріками,
немов дуби, що Господь насадив, як кедри над водами!
Вода ллється з його відер,
а насіння його над великими водами.
Його цар стане могутнішим за Агага,
і царство його піднесеться.
…Нахилився він, ліг, немов лев,
і як левиця, — хто підійме його?
Хто благословляє тебе — той благословенний,
а хто проклинає тебе — той проклятий!”
Успіх і процвітання Божого народу тут змальовані за допомогою найпрекрасніших образів, які можна лише віднайти в природі. Пророк уподібнює Ізраїля до родючих долин, багатих на рясні врожаї, до квітучих садів, зрошуваних джерелами, що ніколи не висихають; до запашного сандалового дерева і величного кедра. Останнє порівняння є одним з найпрекрасніших і найглибших у Святому Слові. Ливанський кедр високо цінувався усіма мешканцями Сходу. Дерева сімейства ливанського кедра можна зустріти по всій землі, де лише ступала нога людини. Вони тішать серце людей своєю пишною кроною на берегах рік, величаво і гордо підносяться серед спраглої й спаленої сонцем пустелі. Від холодної Арктики і до гарячих тропіків кедри однаково тішаться теплом і хоробро переносять холод. Вони глибоко пускають коріння серед гірських скель і мужньо витримують усі бурі. Їхнє листя залишається свіжим і зеленим навіть тоді, коли усе інше гине від першого подиху зими. З-поміж усіх дерев ливанський кедр вирізняється силою, міцністю й довговічністю деревини; саме через це він став символом людей, життя яких “сховане в Бозі з Христом” (Колосянам 3:3). У Святому Письмі зазначається: “Праведник… росте, немов кедр…” (Псалми 91:13). Божественна рука звеличила кедр, зробивши його царем лісів. “Ялицям було далеко до гілля його, а каштани не досягали до його віття” (Єзекіїля 31:8), як і всяке інше дерево в Божому саду. Кедр неодноразово використовувався як символ царської емблеми, і той факт, що у Святому Письмі він уособлює праведників, свідчить про те, як Небеса дивляться на людей, котрі виконують Божу волю.