На Горі Переображення Мойсей з'явився разом з Іллею, який був живим взятий на небеса. Отець послав їх до Свого Сина як носіїв світла та слави. Таким чином, те, про що просив у молитві Мойсей багато століть тому, нарешті здійснилося. Він стояв на прекрасній горі серед спадку свого народу, свідкуючи про Того, в Кому зосередились усі обітниці Ізраїлю. Це остання сцена, відкрита для очей смертних в історії цього мужа, так високо вшанованого небесами.
Мойсей був прообразом Христа. Він сам сказав Ізраїлю: “Пророка з-посеред тебе, з братів твоїх, такого, як я, поставить тобі Господь, Бог твій, — Його будете слухати” (Повторення Закону 18:15). Бог вважав за потрібне виховати Мойсея в школі страждань і бідності, перш ніж він буде готовий впровадити Ізраїль до земного Ханаану. У Божого Ізраїлю, що направляється до Небесного Ханаану, Вождем є Той, Котрий не має потреби в людській підготовці, за допомогою якої він був би готовий до виконання божественної місії. Він досяг “досконалості через страждання… Бо як Сам Він перетерпів, бувши спокушуваним, то може й спокушуваним допомогти” (Євреям 2:10, 18). Хоч наш Відкупитель не виявив людської слабкості та недосконалості, однак Він помер, аби дати нам право увійти до обітованого краю. “І Мойсей був вірний в усьому домі Його, як слуга, для засвідчення того, про що мало бути звіщено пізніше. Христос же, — як Син у домі Його, а дім Його — ми, якщо тільки збережемо непохитне довір'я і похвалу надії аж до кінця” (Євреям 3:5—6).
Розділ 44. Перехід через Йордан
За основу цього розділу взято книгу Ісуса Навина, розділи 1—5:12
Ізраїльтяни глибоко тужили за своїм померлим вождем. Протягом 30 днів проводились особливі служіння, якими вшановувалась пам'ять про нього. Лише тепер, коли Мойсея не стало, вони до кінця усвідомили значення його мудрих порад, батьківську лагідність і непохитну віру. З новим, не знаним досі почуттям вдячності, вони згадували дорогоцінні науки, які він викладав їм при житті.
Мойсей помер, але його вплив і далі відчувався серед народу. Пам'ять про його святе, безкорисливе життя мала надовго зберігатися в душах людей, як німе, але переконливе свідчення, яке було покликане змінювати життя навіть тих, які за життя пророка нехтували його словами. Подібно до того, як проміння сонця, що вже сховалося за гори, ще довго освітлює гірські вершини, так і діяння святих, чистих і благородних мужів ще довго посилають своє світло для світу, хоча самі вони давно зійшли у могилу. їхні вчинки і слова, їхній приклад житимуть вічно: “…У вічній пам'яті праведний буде!” (Псалми 111:6).
Хоча люди вельми сумували з приводу великої втрати, однак ізраїльтяни знали, що не залишені напризволяще. Хмарний стовп удень, а вогняний — уночі спочивав над Скинією на знак того, що Бог і надалі буде їхнім Провідником та Помічником, якщо вони ходитимуть дорогами Його Заповідей.
Ісус Навин став тепер визнаним вождем Ізраїлю. Він був передусім відомий, як мужній воїн; а його обдарування та чесноти мали виняткове значення саме на даному етапі історії народу. Відважний, рішучий, наполегливий, вправний, непідкупний, позбавлений егоїстичних інтересів у піклуванні про тих, котрі перебували під його опікою, і чи не найголовніше, — керований живою вірою в Бога. Таким був муж, обраний Провидінням в якості вождя Ізраїлю, щоб запровадити його до обітованого краю. Ісус Навин був першим помічником Мойсея і своєю незламною вірністю, якою ніколи не хизувався, стійкістю у тих випадках, коли інші похитнулися, твердим бажанням захищати істину, незважаючи на небезпеки, засвідчив, що може стати наступником Мойсея ще до того, як Божий голос покликав його на цю посаду.
З великою тривогою і невпевненістю у собі Ісус думав про ту місію, яка чекала на нього, але запевнення Боже розвіяло усі його сумніви. “Як був Я з Мойсеєм, так буду з тобою, — не залишу й не покину тебе… бо ти маєш передати цьому народові в посілість землю, про яку Я клявся їхнім батькам, що дам їм”. “Кожне місце, де ступить стопа ноги вашої, Я дам вам, як Я говорив Мойсеєві”. Від вершин далеких Ліванських гір до берегів Великого моря і на схід до великої ріки Єфрат — усе мало належати ізраїльтянам.
Разом з обітницею був даний наказ: “Тільки будь мужнім і вельми хоробрим, щоб достеменно чинити за Законом, як наказав тобі Мойсей, Мій слуга”. Далі Господь сказав: “Нехай книга цього Закону ніколи не відійде від твоїх уст, але будеш роздумувати над нею вдень та вночі”. “Не відхиляйся від нього ні праворуч, ні ліворуч”, “тоді матимеш успіх у твоїх справах і буде щастити тобі”.
Ізраїльтяни усе ще таборилися на східному боці Йордану — головної перешкоди на шляху завоювання Ханаану. “А тепер вставай, — прозвучав перший Божий наказ Ісусові; — перейди Йордан ти та увесь народ цей до того краю, що Я даю їм”. Стосовно ж дороги, якою ізраїльтяни мали здійснити цей перехід, не було сказано нічого. Проте Ісус знав: яким би не був Божий наказ, Він Сам приготує шлях для Свого народу, і з цією вірою безстрашний вождь негайно почав збиратися в дорогу.
На відстані декількох миль від протилежного берега річки, якраз навпроти того місця, де отаборилися ізраїльтяни, знаходилося велике й добре укріплене місто Єрихон. Це місто, фактично, було ключем до всієї країни і представляло собою грізну перешкоду для ізраїльтян. Тому Ісус Навин послав на розвідку двох юнаків, котрі мали увійти до міста і дізнатися дещо про те, яке там населення, його особливості та наскільки міцні його мури. Мешканці міста, налякані й сповнені підозри, були постійно на сторожі, тому розвідники опинились у великій небезпеці. Однак, ризикуючи власним життям, їх врятувала місцева жителька Єрихона Рахав. На знак вдячності за її доброту вони пообіцяли їй захист у той час, коли місто буде захоплене.
Розвідники благополучно повернулися з такою вісткою: “Справді Господь дав у наші руки всю цю землю, а всі її мешканці в страсі перед нами”. В Єрихоні їм було сказано: “Ми чули, як Господь висушив воду Червоного моря перед вами, коли ви виходили з Єгипту, і що ви зробили обом аморейським царям, що по той бік Йордану, Сигонові та Огові, яких ви повністю знищили. Почули ми про це, і зомліло серце наше, і не стало сміливості в людях зі страху перед вами, бо Господь, Бог ваш, — Він Бог на небесах угорі й на землі внизу!”
Після цього ізраїльтяни отримали розпорядження негайно готуватися в дорогу. Вони мали запастися їжею на три дні шляху, а військо повинне було приготуватися до бою. Усі охоче погодилися з планами вождя, запевняючи його в своєму довір'ї та підтримці. “Усе, що накажеш нам, ми зробимо, і куди пішлеш нас, підемо. У всьому, як слухалися ми Мойсея, так будемо слухатися тебе, тільки нехай буде Господь, Бог твій буде з тобою, як, був Він із Мойсеєм”.
Знявшись з табору, розташованого серед гаїв акації у Ситтімі, ізраїльтяни вирушили до берегу Йордану. Однак усім було ясно, що без божественної допомоги не можна було й думати, щоб перейти його. В таку пору року — навесні — коли в горах тане сніг, і рівень води в річці настільки високо піднімається, що вона виходить з берегів, годі й думати, щоб перейти річку вбрід. Але Бог бажав зробити так, щоб перехід Ізраїлю через Йордан став чудом. Згідно з божественною вказівкою, Ісус Навин звелів народові освятитись; ізраїльтяни розкаялися в своїх гріхах та очистили себе від усякої зовнішньої нечистоти. Господь “чинитиме чудо поміж вами”. Ковчег Заповіту повинні були нести попереду. Як тільки люди побачать, що священики несуть в бік річки Ковчег — ознаку присутності Єгови, — вони мали знятися зі своїх місць і йти за ним. План переходу ізраїльтян через Йордан був детально розроблений напередодні. Ісус сказав: “По цьому пізнаєте, що поміж вами є Бог живий, і Він прожене перед вами хананеян… Оце Ковчег Заповіту Владики всієї землі переходить попереду вас через Йордан”.
У призначений час табір прийшов у рух; процесію очолював Ковчег, якого священики несли на плечах. Людям було наказано йти на певній відстані, щоб між ними і Ковчегом залишався простір більш як у півмилі. Усі з великою цікавістю стежили за тим, як священики з Ковчегом спускалися з берега до Йордану. Ізраїльтяни бачили, як вони рішуче увійшли до бурхливого шумуючого потоку, так що вода покрила їхні ноги. Раптом у верхів’ї ріки вода відступила назад, а та, що нижче, продовжувала свій біг — і таким чином дно річки відкрилося.