Згідно з божественним повелінням священики з Ковчегом дійшли до середини річки, і там потім зупинились, чекаючи, поки увесь народ перейде на протилежний берег. Таким чином Ізраїль пересвідчився, що та сама сила, котра 40 років тому відкрила перед їхніми батьками шлях через Червоне море, нині зупинила для них води Йордану. Коли увесь народ перейшов на західний берег ріки, туди був перенесений і Ковчег. Як тільки він опинився у безпечному місці і стопи священиків стали на сухій землі, стримувані до цього часу води невпинним потоком побігли вниз по звичному руслу річки.
Це велике чудо мало бути увіковічене для майбутніх поколінь. Тому у той час, коли ще священики, котрі несли Ковчег, все ще стояли посеред Йордану, 12 мужів, обраних раніше, по одному з кожного коліна, взяли по каменю з дна річки, де стояли священики, і перенесли їх на західний берег. З цих каменів мав бути споруджений пам'ятник на місці їхньої першої стоянки по той бік ріки. Народ отримав повеління передавати своїм дітям та онукам історію дивовижного визволення, яке Бог вчинив для них, щоб, за словами Ісуса Навина, “усі народи землі пізнали потужну руку Господню, і щоб ви боялися Господа, Бога вашого, по всі дні”.
Це велике чудо мало важливе значення як для євреїв, так і для їхніх ворогів. Для Ізраїлю воно стало запевненням у тому, що Бог і надалі перебуває серед них та захищає їх; що Він діятиме через Ісуса Навина так само, як колись діяв через Мойсея. Вони мали потребу в такому запевненні, щоб їхні серця укріпилися перед завоюванням краю — здійсненням величної мети, яка 40 років тому похитнула віру їхніх батьків. Перед переходом Йордану Господь об'явив Ісусові Навину: “Цього дня почну звеличувати тебе в очах усього Ізраїлю, який побачить, що як був Я з Мойсеєм, так буду з тобою”. Ця обітниця виконалася. “Того дня звеличив Господь Ісуса в очах усього Ізраїля, і стали боятися його, як боялися Мойсея по всі дні його життя”.
Виявлення божественної могутності для добра Ізраїлю мало також викликати страх в усіх навколишніх народів і таким чином полегшити їм шлях до більш легкої і повної перемоги. Коли чутки про те, що Бог зупинив води Йордану перед синами Ізраїлю, дійшли до царів аморейських та ханаанських, їхні серця затремтіли від страху. Євреї вже отримали перемогу над п'ятьма мідіянськими царями, а також над могутнім Сигоном, царем аморійським, та Огом, царем башанським; тепер же їхній перехід через бурхливий, повноводний Йордан сповнив усі навколишні народи жахом. Хананеї, увесь Ізраїль і навіть сам Ісус Навин отримали незаперечний доказ того, що Живий Бог — Цар неба і землі — перебував серед Свого народу і що Він не зрадить, не покине його.
Місце першого табору євреїв у Ханаані було неподалік від Йордану. Тут Ісус “здійснив обрізання Ізраїлевих синів”, “і залишались Ізраїлеві сини в Гілгалі, і справили там Пасху”. Невиконання обряду обрізання з того часу, як народ повстав у Кадеші, постійно нагадувало Ізраїлю про те, що його Заповіт з Богом, символом якого був цей обряд, порушений. Недотримання свята Пасхи, яке нагадувало їм про звільнення з Єгипту, було доказом Господнього незадоволення з приводу того, що вони захотіли повернутися до землі свого рабства. Однак час відкинення Ізраїлю закінчився. Бог визнав його Своїм народом, і ознака Заповіту знову була відновлена. Над усіма, хто народився в пустелі, був здійснений обряд обрізання і Господь об'явив Ісусові: “Сьогодні Я зняв з вас єгипетську ганьбу”. На згадку про їхню стоянку це місце було назване “Гілгал”, що значить “зняття” або “скинення”.
Язичники дорікали Господа і Його народ тим, що євреям не вдалося, хоч вони на це надіялись, відразу після виходу з Єгипту заволодіти Ханааном. Їхні вороги торжествували з приводу того, що Ізраїль так довго блукав у пустелі; глузуючи, вони заявляли, що Бог євреїв виявився неспроможним ввести їх до обітованого краю. Відкривши Своєму народові шлях крізь води Йордану, Господь чудовим чином виявив свою могутність та милість, і вороги замовкли.
Ввечері “чотирнадцятого дня місяця” на рівнинах Єрихону святкували Пасху. “А на другий день Пасхи їли вони з урожаю тієї землі, опрісноки та пражене зерно. І перестала падати манна того самого дня, як вони стали їсти з урожаю тієї землі; вже більш не було в синів Ізраїля манни; вони харчувались того року з урожаю Ханаанського краю”. Довгі виснажливі роки поневірянь у пустелі закінчились. Нарешті Ізраїль вступив в обітований край.
Розділ 45. Падіння Єрихона
За основу цього розділу взято книгу Ісуса Навина, розділи 5:13—13; 6—7
Євреї увійшли до Ханаану, однак це не означало, що вони підкорили його; на людський розсуд боротьба за володіння цим краєм обіцяла бути тривалою і тяжкою. Цю землю населяли сильні племена, готові будь-якої хвилини захистити свою територію. Страх перед спільним ворогом ще більше об'єднував різні народи. Кіннота, залізні бойові колісниці, обізнаність із місцевістю, військова підготовка давали противнику велику перевагу. Крім того, на варті країни стояли фортеці — “міста великі й укріплені аж до неба” (Повторення Закону 9:1). Лише покладаючись на силу згори, ізраїльтяни могли сподіватися на успіх у неминучій війні.
Якраз перед ними, на невеликій відстані від Гілгалу, де ізраїльтяни отаборилися, розташувалась одна з наймогутніших фортець країни — велике і багате місто Єрихон. Здіймаючись на межі родючої рівнини, що рясніла різноманіттям розкішної тропічної рослинності, горде місто, оточене масивними шпилястими мурами, своїми палацами і храмами, де панували розкіш та розпуста, кидало виклик Ізраїлевому Богові. В Єрихоні — одному з центрів ідолопоклонства, особливою популярністю користувалася богиня місяця, Астарта. Це був осередок усього найогиднішого та най-аморальнішого в релігії хананеїв. Ізраїльський народ, у пам'яті котрого були ще свіжі згадки про страшні наслідки гріха на Ваал-Пеорі, дивився на це язичницьке місто з почуттям огиди і жаху.
Ісус Навин розумів, що здобуття Єрихона — це перший крок у завоюванні Ханаану. Але перш за все він прагнув отримати запевнення в божественному керівництві, і воно було йому дане. Коли Ісус Навин залишив табір для роздумів і молитви, прохаючи Бога Ізраїлю далі провадити Свій народ, він побачив озброєного воїна високого зросту та владного з вигляду, “з оголеним мечем у руці його”. На запитання Ісуса: “Чи ти наш, чи наших ворогів?” — почулась відповідь: “Я Вождь Господнього війська; ось Я прийшов” (Ісуса Навина 5:13—14). Далі поступило таке ж повеління, як було колись дане Мойсеєві на Хориві: “Скинь взуття твоє з ніг твоїх, бо місце, на якому стоїш ти, — земля свята”; ці слова свідчили про те, ким був насправді таємничий незнайомець. Сам Христос стояв перед вождем Ізраїлю. Охоплений благоговінням, Ісус Навин упав долілиць і поклонився Йому; потім він почув слова обітниці: “Ось Я віддаю у твою руку Єрихон та царя його, і перебуваючих з ним сильних вояків”; далі він отримав особливі вказівки щодо здобуття міста.
Підкоряючись божественному повелінню, Ісус Навин вишикував війська Ізраїлю. Вони не повинні були йти на штурм. Їм потрібно було лише обійти навколо міста, несучи Божий Ковчег під звуки сурми. Першими виступили озброєні воїни, вибрані мужі, котрі мали отримати перемогу не своєю військовою майстерністю чи хоробрістю, а завдяки виконанню Божих вказівок. За ними йшли семеро священиків зі сурмами. Потім священики, одягнені в одежі відповідно до свого сану, несли Божий Ковчег, оточений ореолом божественної слави. Далі рухалося ізраїльське військо; кожне покоління йшло під своїм прапором. Такою була процесія, що обходила приречене місто. Не чути було жодного звуку, окрім ходи могутньої армії та урочистого звучання сурм, відлуння яких було чути в горах і на вулицях Єрихона. Закінчивши обхід, воїни мовчки поверталися до своїх наметів, а ковчег встановлювали на його місце у Скинії.