Релігійні вчителі повинні приділяти більше уваги ознайомленню людей з фактами та уроками біблійної історії, застереженнями й вимогами Господа. Викладайте їх простою мовою, щоб вас зрозуміли й діти. Навчання молоді зі Святого Письма — це справа як служителів, так і батьків.
Батьки можуть і повинні зацікавити своїх дітей різноманітністю знань, які містяться на сторінках священної книги. Але для того, щоб вони могли зацікавити своїх синів та дочок Словом Божим, їм необхідно самим зацікавитися ним. Батьки повинні бути обізнаними з Його вченням і, як звелів Бог Ізраїлю, говорити про нього, “сидячи удома, і йдучи дорогою, лягаючи, і встаючи” (Повторення Закону 6:7; 11:19). Хто бажає, щоб діти любили й шанували Бога, той повинен говорити про Його доброту, велич і силу, як записано про це у Божому Слові та засвідчено в ділах творіння.
Кожний розділ і вірш Біблії — це вістка людям від Бога. Його Заповіді повинні бути знаком на наших руках та пов'язкою на чолі. Якщо Божий народ вивчатиме та підкорятиметься їм, вони провадитимуть його, як провадив ізраїльтян хмарний стовп удень, а вогняний — уночі.
Розділ 47. Союз із гівеонітянами
За основу цього розділу взято книгу Ісуса Навина, розділ 9—10
Із Сихему ізраїльтяни повернулися до свого табору в Гілгал. Тут їх незабаром відвідали якісь дивні люди, котрі забажали укласти з ними союз. Вони повідомили, що прийшли з далекого краю, а їхній зовнішній вигляд служив підтвердженням слів: одяг, дійсно, був старим і полатаним, а взуття зношеним. Дорожні запаси їжі запліснявіли, а бурдюки, в яких зберігалося вино, були подерті і ніби похапцем, як це трапляється під час подорожі, підремонтовані.
На їхній далекій батьківщині, що, як вони запевняли, знаходилася за межами Палестини, люди чули про чудеса, які Бог здійснив для Свого народу, і послали їх укласти з Ізраїлем союз. Євреї ще раніше отримали особливе застереження не укладати жодних угод з ідолопоклонниками Ханаану, тому начальники народу почали дещо сумніватися в правдивості слів незнайомців: “А може, ви живете поблизу нас?” — сказали вони. На це ті відповіли: “Ми — твої раби”. Та коли Ісус Навин прямо запитав їх: “Хто ви та звідки прийшли?” — вони повторили вже сказані слова і на доказ своєї щирості додали: “Ось наш хліб: взяли ми його на харчі в дорогу з наших домівок у день нашого виходу, коли вирушали в дорогу, а тепер він почерствів і став запліснілим. А ці бурдюки для вина: були вони нові, коли ми їх наповнювали, а тепер подерті! Та й одежа наша і взуття наше повитиралось від цієї вельми далекої дороги”.
Ці слова справили належне враження. Євреї “Господньої поради не питали. І уклав Ісус мир з ними, і ухвалив з ними угоду, щоб зоставити їх живими; і поклялися їм начальники громади”. Так було укладено союз. Правда виявилася через три дні. Ізраїльтяни “почули, що зблизька вони і живуть поміж ними”. Усвідомлюючи своє безсилля перед євреями, гівонітяни, аби зберегти своє життя, вдалися до хитрощів.
Великим було обурення ізраїльтян, коли вони зрозуміли, що піддалися обману. Обурення стало ще сильнішим, коли після триденного переходу вони підійшли до міст гівонітян, розташованих майже в центрі країни. “І нарікала вся громада на начальників”, але ті відмовилися розірвати укладений нечесним шляхом союз через те, що “поклялися їм Господом, Богом Ізраїля”. “І не повбивали їх Ізраїлеві сини”. Гівеонітяни заприсяглися, що залишать ідолопоклонство і служитимуть Єгові; через це помилування їхнього життя не вступало у супереч з Божим наказом знищити хананеїв-ідолопоклонників. Отже, євреї, давши цю клятву, не вчинили гріха. І хоч клятва була отримана шляхом обману, її не можна було порушувати. Якщо хтось у чомусь присягався і ця присяга не вимагала від нього недоброго вчинку, то вона вважалася священною. Зиск, помста чи особисті інтереси в жодному разі не були причиною порушення клятви чи присяги. “Уста брехливі — огида для Господа” (Приповісті 12:22); “Хто зійде на гору Господню і хто стоятиме на святому місці Його”, буде людиною, яка “присягає навіть собі на шкоду — і дотримує” (Псалми 23:3; 14:4).
Життя гівеонітян було збережене, але вони стали ніби рабами, виконуючи найпростішу роботу при святині. “І зробив їх Ісус з того дня дроворубами та носіями води для громади й для Господнього жертівника”. Ці умови були прийняті гівеонітянами з вдячністю, оскільки вони усвідомлювали свою провину перед ізраїльтянами і погоджувалися на все задля збереження життя. “Ось тепер ми у твоїх руках, — сказали вони до Ісуса, — роби з нами, що ти вважаєш добрим і справедливим”. Протягом століть їхні нащадки працювали при святині.
На території Гівеону знаходилося чотири міста. Народ цей не мав царя; ними управляли старійшини і начальники. Гівеон, найважливіше з цих міст, було “як одне з міст царських… а всі люди його — лицарі”. Те, що народ цього міста принизив себе, вдавшись до хитрощів, аби врятувати своє життя, є вражаючим доказом того, який жах викликали ізраїльтяни в мешканців Ханаану.
Доля гівеонітян була б набагато кращою, якби вони чесно повелися з ізраїльтянами. Хоч те, що вони покорилися Єгові, зберегло їм життя, однак їхній обман приніс їм лише ганьбу і рабство. Господь передбачив, щоб усі ті, котрі залишать ідолопоклонство та приєднаються до Ізраїлю, могли користуватися благословеннями Заповіту. Вони належали до категорії тих, яких називали “приходько, що серед тебе”; за незначними винятками, цей клас людей користувався тими ж благами і перевагами, що й Ізраїль. Господь звелів: “А коли якийсь приходько мешкатиме з тобою у вашім Краї, то не пригноблюйте його. Приходько, що мешкає з вами, буде для вас як той, що народився серед вас, — і ти будеш любити його, як самого себе” (Левіт 19:33—34). А ось повеління щодо Пасхи і жертвоприношень: “Постанова одна як для вас, так і для приходька, що мешкає тимчасово, — постанова вічна для ваших поколінь: як ви, так і приходьки, будете перед Господнім лицем” (Числа 15:15).
На такій умові могли бути прийняті і гівеонітяни, якби не їхній обман. Для мешканців “царського міста, всі люди якого лицарі”, було немалим приниженням стати дроворубами та водоносами у всіх прийдешніх поколіннях. Задля обману вони обрали собі одяг убогості, який і був залишений їм як символ вічного рабства. Так у всіх майбутніх поколіннях їхнє рабське становище мало свідчити про ненависть, з якою Бог ставиться до неправди.
Підкорення Гівеону ізраїльтянами стривожило усіх царів Ханаану. Негайно були вжиті заходи, щоб помститися народові, котрий уклав мир із загарбниками. Під проводом Адоні-Цедека, єрусалимського царя, п'ять ханаанських царів уклали між собою угоду, щоб воювати проти Гівеону. Вони діяли швидко. Гівеонітяни, не готові до захисту, послали вісника до Ісуса Навина в Гілгал: “Не покидай слуг твоїх! Прийди до нас негайно, спаси та допоможи нам, бо зібралися проти нас усі аморейські царі, що живуть по горах!” Це була загроза не лише для гівеонітян, а й для Ізраїлю. Через це місто пролягали шляхи до центральної й південної Палестини, і якщо ізраїльтяни мали намір підкорити всю країну, то це місто вкрай потрібно було зберегти.
Ісус негайно приготувався йти на захист Гівеону. Мешканці оточеного міста побоювалися, що він не виконає їхнього прохання через обман, до якого вони вдалися; але оскільки гівеонітяни підкорилися Ізраїлю і стали поклонятися Богові, Ісус Навин розумів, що його обов'язок — захистити їх. Цього разу він вирушив у дорогу після того, як спитав божественної поради, і Господь схвалив його рішення. “Не бійся їх, — були Господні слова, — бо Я віддав їх у твої руки; ніхто з них не встоїть перед тобою”. “І вирушив Ісус з Гілгалу, з усім своїм збройним військом й військовими лицарями”.