Вони йшли цілу ніч і на ранок наблизилися до Гівеону. Не встигли ще війська князів-союзників оточити місто, як Ісус напав на них. В результаті, противники зазнали повної поразки. Численні війська кинулися тікати до гірського перевалу Бет-Хорону, з вершини якого понеслися вниз стрімким схилом гори. Але тут на них вдарив сильний град. “Господь спустив на них із неба велике каміння… Тих, що загинули від кам'яного граду, було більше, ніж тих, що Ізраїлеві сини повбивали мечем”.
В той час як амореї продовжували стрімголов тікати, сподіваючись сховатися в горах, Ісус Навин, подивившись з гори, зрозумів, що до кінця дня він не встигне закінчити бій. Якщо вороги не будуть повністю розбиті, вони об'єднаються для нової боротьби. “Тоді Ісус сказав Господеві… на очах Ізраїля: Зупинись, сонце, над Гівеоном, а ти, місяцю, в айялонській долині! І сонце зупинилось, і став місяць, аж поки народ помстився своїм ворогам… І сонце зупинилось посеред неба і не поспішало заходити майже цілий день”.
Перш ніж настав вечір, обітниця, дана Ісусові Богом, здійснилася. Ворог повністю був відданий до його рук. Події того дня надовго залишилися в пам'яті ізраїльського народу. “І не було більше такого, як той день, — ані перед ним, ані по ньому, щоб Господь так слухав голосу людини, бо Сам Господь воював за Ізраїля”. “Сонце й місяць спинилися… при світлі Твоїх стріл вони тікають, при сяйві блискучого списа Твого. У гніві Ти по землі ступаєш, в обуренні людей топчеш. Ти вийшов спасати Свій народ” (Авакума 3:11—13).
Натхненний Божим Духом Ісус Навин молився про те, щоб мати доказ сили Ізраїлевого Бога. Це прохання не було продиктоване самовпевненістю великого вождя. Ісусу Навину була дана обітниця, що Бог неодмінно знищить цих ворогів Ізраїлю, однак він докладав таких великих зусиль, ніби успіх битви повністю залежав від ізраїльського війська. Він зробив усе, що тільки було під силу людині, після чого з вірою благав про божественну допомогу. Таємниця успіху полягає в поєднанні божественної могутності з людськими зусиллями. Великих успіхів досягають ті, котрі беззастережно покладаються на руку Всемогутнього. Муж, який звелів: “Зупинись, сонце над Гівеоном, а ти, місяцю, в айялонській долині!”, — був мужем, котрий довгі години проводив розпростертим на землі у молитві, в таборі при Гілгалі. Люди молитви — це люди сили!
Таке незвичне чудесне явище свідчить про те, що природою керує Творець. Сатана намагається приховати від людей божественне втручання у життя натурального світу — постійну невтомну творчу працю Великої Первопричини існування усього Всесвіту. Це чудо є докором на адресу тих, котрі природу підносять вище за Бога, Котрий створив її.
За своїм бажанням Бог викликає сили природи, щоб подолати Своїх ворогів — “вогонь та град, сніг та туман і буйні вітри виконують волю Його” (Псалми 148:8). Коли язичники-амореї почали чинити опір Його намірам, Бог втрутився, скинувши на ворогів Ізраїлю “з неба велике каміння”. У Божому Слові розповідається про набагато більшу битву, яка відбудеться на заключному етапі земної історії, коли “Господь відчинить Своє сховище, і вийме звідти знаряддя гніву Свого” (Єремії 50:25). “Чи доходив ти колись, — запитує Він, — до сховищ снігу? Чи може бачив склади граду, які Я тримаю на час лихоліття, на день битви й війни?” (Йова 38:22—23).
Йоан у книзі Відкриття змальовує нещастя, яке матиме місце після того, як голос гучний пролунає з небесного храму, від престолу, який скаже: “Звершилось!” Далі він говорить: “І спав на людей великий град з неба, вагою в талант 3Талант — приблизно 26 кг (прим. ред.).…” (Об'явлення 16:17, 21).
Розділ 48. Розподіл Ханаану
За основу цього розділу взято книгу Ісуса Навина, розділи 10:40—43; 11 та 14—22
Незабаром після перемоги над Бет-Хораном був завойований південний Ханаан. “І побив Ісус увесь гористий край південний і низину… А усіх тих царів та їхні землі Ісус здобув одним походом, бо Господь, Бог Ізраїлів, воював за Ізраїля. Нарешті повернувся Ісус з усім Ізраїлем до табору в Гілгал”.
Племена, що населяли північну Палестину, налякані успіхом ізраїльського війська, уклали проти них союз. Його очолив Явін, цар хацорський, котрий мав володіння на захід від озера Мером. “І вийшли вони та усі їхні полчища з ними”. Це військо було значно більшим від тих, з якими ізраїльтянам доводилося досі воювати у Ханаані, — “народ, численний кількістю, як пісок, що на березі моря, дуже багато коней та колісниць. І змовилися усі ті царі, прийшли й отаборились разом при озері Мером, щоб воювати з Ізраїлем”. Та Ісус знову почув від Господа підбадьорливі слова: “Не бійся їх: завтра в цю пору Я покладу їх усіх трупами перед Ізраїлем”.
Ісус Навин напав на табір союзників біля озера Мером і повністю розгромив їх. “І віддав їх Господь Ізраїлеві в руки, й вони розбили їх, і гнали їх… так що не зоставили жодного врятованого”. Колісниці й кіннота — гордість і слава хананеїв — не повинні були стати власністю Ізраїлю. Згідно з Божим наказом колісниці спалили, а коням попідрізали жили, зробивши їх таким чином непридатними для військової справи. Ізраїльтяни повинні були надіятися не на колісниці або кінноту, але на “ім’я їхнього Господа Бога”.
Одне за одним завойовувалися міста, а Хацор — фортецю союзників — було спалено. Війна тривала декілька років, доки Ісус не підкорив увесь Ханаан. “І край заспокоївся від війни”.
Хоч опір хананеїв вдалося зламати, проте певною мірою вони ще залишалися господарями в країні. На заході все ще володіли родючою низиною вздовж морського узбережжя филистимляни, в той час як на півночі ще мешкали сидоняни, яким належав Ліван. Землі на південь до Єгипту також були заселені ворогами Ізраїлю.
Але Ісус Навин припинив війну. Великому вождю, перш ніж скласти з себе правління над Ізраїлем, необхідно було виконати ще одну роботу. Усю землю — як завойовані території, так і ті, які ще потрібно було підкорити, — потрібно було розділити між поколіннями. Обов'язком кожного покоління було — повністю підкорити собі наділ, отриманий у спадок. Якщо б ізраїльтяни виявились вірними Богові, Він прогнав би з-перед них ворогів; Він обіцяв дати їм ще більші володіння за умови, що вони залишаться вірними Його Заповіту.
Зробити розподіл землі було доручено Ісусові Навину разом з Первосвящеником Елеазаром та главами поколінь; місце, в якому мало оселитися кожне покоління, визначалось жеребкуванням. Мойсей сам встановив кордони земель, які після завоювання Ханаану мали відійти тому чи іншому поколінню, а також призначив у кожному поколінні князя, котрий повинен був взяти участь у розподілі. Покоління Левія, призначене на служіння у святині, не враховувалося при розподілі, проте в різних регіонах країни було призначено 48 міст в якості спадщини для левитів.
Перед тим як розпочався розподіл землі, Калев разом з главами свого покоління подав особливе прохання. Окрім Ісуса Навина, Калев був тепер одним з найстаріших мужів у Ізраїлі. Калев та Ісус Навин — єдині із розвідників, котрі принесли добру вістку про Обітований край, заохочуючи народ піти й заволодіти ним в Ім'я Господа. Тепер Калев нагадав Ісусові про дану йому тоді обіцянку як винагороду за вірність. “Земля, по якій ступали твої ноги, буде на спадок тобі та нащадкам твоїм навіки, бо ти був цілковито слухняним Господу Богові”. На цій підставі Калев подав прохання, щоб Хеврон був даний йому у володіння. Багато років ця місцевість була місцем проживання Авраама, Ісаака та Якова; там, у печері Махпела, вони й поховані. Нині у Хевроні проживав страхітливий велетень Єнак, богатирська постава якого настільки налякала десять розвідників, що через них втратив мужність увесь Ізраїль. Саме це місце Калев, який повністю покладався на Божу силу, обрав собі у спадок.
“Оце Господь зберіг мене живим, — сказав він, — отих сорок п'ять років від того часу, як Господь сказав це слово Мойсеєві… Тепер мені вісімдесят п'ять років; але я й досі почуваю себе таким сильним, як і того дня, коли Мойсей посилав мене на розглядини. Як бувало колись, так і нині моя сила така сама, чи то воювати, чи виходити і входити. Тож тепер дай мені цей гористий край, про який Господь говорив того дня, бо ти чув тоді, що там живуть велетні, й міста їхні великі та укріплені. Може, Господь буде зі мною, і я вижену їх, як сказав Господь”. Це прохання було підтримане начальниками з Юдиного покоління. Калев, призначений від свого покоління взяти участь у розподілі землі, вирішив залучити цих людей до подання свого прохання, аби не склалося у кого-небудь враження, ніби він використовує свою владу в егоїстичних цілях.