Його прохання було негайно виконане. Не було більш надійного мужа, котрому можна було б довірити завоювання цієї гігантської фортеці. “І поблагословив його Ісус, і дав Калевові, синові Єфуннеєвому, Хеврон на спадок… за те, що він зробив, як говорив Господь, Бог Ізраїля”. Віра Калева залишилася такою ж, як і тоді, коли його свідчення було прямою протилежністю неправдивому звітові інших розвідників. Він вірив Божій обітниці про те, що Бог дасть Ханаан Своєму народові у володіння, а тому повністю покладався на Господа. Він переніс зі своїм народом труднощі блукання по пустелі, розділяючи таким чином з винуватими усі розчарування й тягарі; однак не скаржився, а звеличував Божу милість, яка зберегла йому життя в пустелі, тоді як його брати там померли. Господь охороняв його серед усіх нестатків, поневірянь, небезпек і покарань, що спіткали багатьох під час мандрів по пустелі і протягом усіх років війни в Ханаані; тепер, коли йому виповнилося 80 років, його сила й енергія не ослабли. Він просив не вже завойованої землі, але саме того місця, яке, на думку більшості розвідників, неможливо було підкорити. З Божою допомогою він надіявся відвоювати землю у велетнів, від потуги котрих похитнулася віра Ізраїлю. Прохання Калева було продиктоване не бажанням почестей і слави. Старий відважний воїн бажав залишити своєму народові приклад, який прославив би Бога і надихав усі покоління до повного підкорення краю, який їхні батьки вважали недосяжним.
Калев вірив у спадщину, про яку мріяв 40 років; вірячи, що Бог з ним, “вигнав звідти трьох синів Єнакових”. Після завоювання спадку для себе і свого дому його завзятість не ослабла; він не осів на місці, щоб насолоджуватися отриманим, але ішов до дальших перемог на користь свого народу та на славу Божу.
Боязливі та непокірні повмирали в пустелі, але вірні розвідники споживали виноград Ешколу. Кожний отримав за своєю вірою. Малодушні побачили, що їхні побоювання справдились. Незважаючи на Божу обітницю, вони заявили, що успадкування Ханаану — неможлива справа, а тому й не заволоділи ним. Але ті, котрі, покладаючись на Бога, думали не про труднощі, з якими доведеться зустрітися, а про силу свого Всемогутнього Провідника, увійшли до Чудового краю. Вірою Божі герої давнини “царства перемагали… уникали вістря меча, зміцнювалися від немочі, були хоробрі на війні, змушували до втечі полки чужоземців” (Євреям 11:33—34). “І ця перемога, що світ перемогла, — віра ваша” (1 Івана 5:4).
Інша вимога щодо розподілу землі виявила дух, який значно відрізнявся від духу Калева. Вона походила від дітей Йосифа, — покоління Єфрема та половини покоління Манасії. З огляду на свою переважаючу чисельність, ці покоління вимагали подвійної частини наділу. За жеребом їм припала найбагатша земля, включаючи родючу долину Шарон, однак багато головних міст цієї долини усе ще належали хананеям; і ці покоління, намагаючись ухилитися від труднощів та небезпек, пов'язаних із завоюванням своїх наділів, забажали додаткової частини вже завойованої землі. Єфремове покоління було одним з найбільших в Ізраїлі; до нього належав також Ісус Навин, тому вони вважали, що заслуговують на особливу увагу. “Чому ти дав мені лише один наділу спадщину, один жеребок, — говорили вони, — хоч я народ численний?” Однак ніщо не могло примусити непохитного вождя вчинити несправедливо.
У відповідь він сказав: “Якщо ти народ численний, то йди в ліс, та й повикорчовуй собі там ліс на поле у землі перізійській та рефаїмській, коли Єфремова гора стала тісна для тебе”.
Відповідь цих людей виявила справжню причину нарікання. Вони не мали віри й сміливості, щоб вигнати хананеїв. “Не вистачить нам гір; — сказали вони, — та й у хананеян, що живуть по долах, є залізні колісниці”.
Потужність Бога Ізраїлю була гарантією непереможності Його народу, і якби єфремляни мали сміливість та віру Калева, перед ними не встояли б жодні вороги. Їхнє очевидне бажання уникнути труднощів та небезпек було зустрінуте Ісусом з твердістю та непохитністю. “Ти численний народ, і в тебе сила велика.., — сказав він, — ти виженеш хананеянина, хоч у нього колісниці залізні і хоча він сильний”. Таким чином, їхні власні докази обернулися проти них. Численний народ, як вони твердили, цілком самостійно міг прокласти собі дорогу, як це робили їхні брати. Маючи Божу допомогу, нема чого боятися залізних колісниць.
Досі Гілгал був осередком перебування народу та місцем знаходження Скинії. Але тепер Скинію необхідно було перенести на постійне місце до Шіло, невеликого міста з наділу Єфрема, розташованого неподалік від центру країни, у зручному для всіх поколінь місці. Ця частина країни була вже завойована, і ніщо не загрожувало б тим, які приходитимуть на поклоніння. “І була зібрана вся громада Ізраїлевих синів до Шіло, і вони поставили там Скинію Заповіту”. Покоління, котрі все ще перебували в таборі під час виносу Скинії з Гілгалу, пішли слідом і розташувалися біля Шіло. Тут вони й отаборилися, доки не увійшли у свої володіння.
Ковчег залишався в Шіло 300 років, доки через гріхи дому Ілія не потрапив до рук филистимлян, а саме місто було зруйноване. Після цього Ковчег уже ніколи не повертався на це місце. Пізніше служіння Святині перенесли до храму в Єрусалимі, а місто Шіло втратило своє значення. Нині лише руїни нагадують про те, що тут колись існувало місто. Через багато століть доля, що спіткала Шіло, стала застереженням для Єрусалима: “Підіть-но до житла Мого, що в Шіло, — сказав Господь через пророка Єремію, — де Я спочатку оселив ім'я Моє, та й подивітесь, що вчинив Я йому через лукавство Мого народу Ізраїлевого… учиню так само із цим домом, що носить Моє ім’я і що ви на нього покладаєтесь, і з місцем, яке Я дав його вам та вашим батькам, так само, як Я зробив із Шіло” (Єремії 7:12, 14).
Коли “скінчили вони розділ землі” і кожному поколінню був призначений його спадок, Ісус Навин висунув свою вимогу. Йому, як і Калеву, була дана особлива обітниця щодо спадщини; однак він просив не просторих земель, а лише одне місто. “Дали йому те місто, яке він жадав… І збудував він місто, та й осівся в ньому”. Назва цього міста — Тімнат-Серах (“залишок”) — свідчить про шляхетний характер та безкорисливий дух завойовника, котрий замість того, щоб першим висунути свої права на здобич, відкладав це до того часу, доки найскромніший з його народу не отримав своєї частки.
Шість міст, відокремлених для левитів, — по три з обох боків Йордану, — були містами-сховищами, в які міг утекти вбивця людини і перебувати там у безпеці. Ці міста були відокремлені за вказівкою Мойсея: “І втече туди вбивця, котрий убив когось ненавмисне. І будуть для вас ті міста як притулок від месника, — сказав він, — щоб убивця не загинув раніше, ніж стане на суд перед громадою” (Числа 35:11—12). Ці милостиві заходи були продиктовані необхідністю, оскільки за давнім звичаєм кровної помсти покарання вбивці було справою рук найближчого родича або спадкоємця загиблого. У випадках, коли провина була очевидною, не було жодної необхідності чекати судового розгляду справи. Месник міг переслідувати злочинця і вбити його там, де зустріне. На той час Господь не вважав за потрібне скасовувати цей звичай, але передбачив заходи, які гарантували б безпеку тим, котрі могли звершити вбивство ненавмисне.
Міста-сховища були розташовані так, що з будь-якого куточку країни до них можна було дістатися за півдня шляху. Дороги, що провадили до них, потрібно було утримувати в належному порядку; вздовж цих доріг стояли стовпи з виразним чітким написом “Сховище”, щоб утікачеві легше було орієнтуватись і він не марнував ані хвилини. Будь-яка людина — єврей, захожий або тимчасовий мешканець — могла скористатися цим правом. Однак, хоч це давало змогу невинному врятуватися від поспішної страти, винуватий не уникав покарання. Справа втікача неупереджено розглядалася відповідними людьми, що стояли при владі, і тільки після того, як його визнавали невинним, а вбивство — ненавмисним, йому надавався притулок у місті-сховищі. Винних видавали до рук месника. Всі, хто отримував право на захист, могли скористатися ним тільки у тому разі, якщо залишалися у місті-сховищі. Якщо ж хтось виходив за означені межі і там потрапляв до рук месника, то розплачувався своїм життям за нехтування застережними заходами Господа. Після смерті Первосвященика усі, хто знайшов захист у містах-сховищах, могли повернутися додому.