Під час суду над вбивцею звинувачення виносилось на підставі свідчень кількох свідків, навіть якщо провина його була незаперечною. Господь звелів: “Кожного, хто вб'є людину, після переслухання свідків, потрібно віддати на смерть… А одного лише свідка не вистачає, щоб осудити когось на смерть” (Числа 35:30). Це Христос дав такі вказівки Мойсеєві для Ізраїлю; і пізніше, коли Великий Учитель перебував на землі, навчаючи Своїх учнів, як слід поводитися з грішниками, Він повторив настанову про те, що свідчення однієї людини недостатньо для виправдання або засудження. Думки або погляди однієї людини не повинні вирішувати спірні питання. В усіх таких справах необхідно два або більше свідків, котрі разом повинні нести відповідальність, “щоб підтвердилась усяка справа устами двох чи трьох свідків” (Матвія 18:16).
Якщо підсудний виявився винним у вбивстві, його не могли врятувати ані відшкодування, ні викуп. “Хто проллє кров людини, того кров буде пролита людиною” (Буття 9:6). “Не прийматимете викупу за душогубця, який повинен умерти: він мусить умерти”. “Візьми його навіть від жертовника Мого на смерть”, — таким було Боже повеління, — нічим не можна очистити землю від пролитої на ній крові, як тільки кров'ю того, хто її пролив” (Числа 35:31, 33; Вихід 21:14). Безпека і чистота нації вимагали суворого покарання такого гріха, як вбивство. Життя людини, яке може дати лише Бог, необхідно свято оберігати.
Міста-сховища, призначені Богом для стародавнього народу, символізують сховище, яке можна знайти у Христі. Той самий милосердний Спаситель, подбавши колись про існування тимчасових сховищ, пролиттям Своєї крові забезпечив порушників Божого Закону надійним сховищем, у якому вони можуть почуватися в безпеці, не боячись другої смерті. Жодна сила не здатна вихопити з Божих рук душі, котрі приходять до Бога за прощенням: “Отже, нема тепер ніякого осудження тим, котрі у Христі Ісусі”. “Хто осуджує? Христос Ісус помер, але й воскрес; Він праворуч Бога і заступається за нас”. “Щоб… ми мали міцну утіху, прибігши вхопитися за надію, яка перед нами” (Римлянам 8:1, 34; Євреям 6:18).
Той, хто втікав до міста-сховища, не повинен був баритися. Необхідно було залишити і сім'ю, і роботу. Не було навіть часу попрощатися зі своїми рідними. Його життя було в небезпеці, і, щоб дістатися до безпечного місця, він повинен пожертвувати всім. Про втому треба було забути, на труднощі не звертати уваги; втікач ні на хвилину не уповільнював своєї ходи, доки не опинявся за мурами міста. Грішникові загрожує вічна смерть, якщо він не знайде сховища у Христі; подібно до того, як повільність або недбалість могли позбавити втікача єдиного шансу на життя, так зволікання та байдужість можуть призвести душу до загибелі. Сатана, великий противник, переслідує кожного порушника святого Божого Закону; той, хто не усвідомлює небезпеки і не прагне знайти захист у вічному сховищі, стане здобиччю губителя.
В'язень, котрий виходив за межі міста-сховища, потрапляв до рук месника. Це було наукою для людей, щоб вони дотримувалися засобів, призначених Безмежною Мудрістю для їхньої безпеки. Так само, недостатньо лише вірити у Христа, щоб отримати прощення гріхів; через віру і послух, — грішник повинен перебувати в Ньому. “Якщо ми, пізнавши істину, грішимо свавільно, то не залишається більше жертви за гріхи, а якесь страшне очікування суду і лютості вогню, готового пожерти противників” (Євреям 10:26—27).
Два з половиною покоління Ізраїлю — Гад, Рувим та половина Манасіїного покоління — отримали свою частину до переходу через Йордан. Їх, чабанів, приваблювали просторі полонини (нагірні рівнини), на яких можна було випасати вівці та рогату худобу, розкішні ліси Гілеаду і Башану, які не знали собі рівних навіть у самому Ханаані; тому ці два з половиною покоління висловили своє бажання оселитися тут, але, перш ніж зробити це, послали свою частину озброєних людей, котрі разом зі своїми братами мали перейти Йордан та допомогти їм у завоюваннях, доки і ті не увійдуть до свого спадку. Це зобов'язання вони вірно виконали. Коли десять поколінь увійшли до Ханаану, “Рувимові сини, сини Гадові та половина племені Манасіїного… — коло сорока тисяч озброєних воїнів пройшли перед Господом на війну в єрихонські степи” (Ісуса Навина 4:12—13). Протягом усіх років завоювань вони відважно воювали пліч-о-пліч зі своїми братами. Тепер прийшов час повернутися до свого наділу, а оскільки вони нарівні зі своїми братами брали участь у всіх битвах, то ділили з ними й воєнні трофеї. Так що вони поверталися “з великими скарбами, з дуже великими стадами, зі сріблом і золотом, з міддю і залізом, та з безліччю одежі”; усе це вони повинні були розділити з тими, хто залишився з родинами й отарами.
Тепер їм доведеться жити далеко від Господньої Святині, тому Ісус Навин проводжав їх із тривогою в серці, знаючи, якими сильними будуть спокуси, що спіткають їх у самотньому житті кочівників, зокрема, бажання запозичити звичаї язичницьких племен, котрі жили на кордоні з їхніми землями.
В той час як Ісуса Навина та інших начальників гнітили недобрі передчуття, до них дійшли дивні чутки При Йордані, біля того місця, де Ізраїль чудодійним способом перейшов через ріку, два з половиною покоління спорудили великий жертівник, схожий на жертівник цілопалення в Шіло. Божий Закон під страхом смерті забороняв запроваджувати інше служіння, окрім того, яке було у Святині. Якщо цей жертівник було споруджено для служіння, то якщо його так залишити, відверне народ від правдивої віри.
Зібрані з цього приводу в Шіло представники народу, пройнявшись загальним невдоволенням та обуренням, запропонували негайно піти війною на відступників. Однак за порадою більш обачних було вирішено спочатку відправити послів, щоб отримати від цих поколінь пояснення такої поведінки. Було обрано десять князів, по одному від кожного покоління, на чолі з Пінхасом, котрий відзначився своєю ревністю на Ваал-Пеорі.
Люди з цих двох з половиною поколінь припустилися серйозної помилки, коли без жодних пояснень вдалися до такого вчинку, викликавши у своїх братів тяжкі підозри проти себе. Посланці, переконані в тому, що їхні брати завинили, звернулися до них з різким докором. Вони звинувачували їх у повстанні проти Господа, наказуючи не забувати про суди, що спіткали Ізраїль під час відступництва на Ваал-Пеорі. Від імені усього Ізраїлю Пінхас об'явив синам Гада і Рувима, що, коли вони не бажають жити в цьому краї без жертівника, на якому приносилися б жертви, їхні брати по той бік Йордану охоче поділяться з ними своїми володіннями й перевагами.
У відповідь звинувачені пояснили, що їхній жертівник не призначається для жертвоприношень, а споруджений на свідчення того, що хоч їх і розділяє ріка, вони визнають ту саму віру, що й їхні брати в Ханаані. Вони побоювалися, щоб у майбутньому їхні діти не відділили себе від Скинії як такі, що не мають частки в Ізраїлі. У такому разі жертівник, споруджений на зразок Господнього жертівника в Шіло, мав стати німим свідком того, що його будівничі також поклоняються Живому Богові.
З великою радістю посланці вислухали таке пояснення і негайно ж понесли вістку тим, котрі послали їх. Усі думки і плани про війну самі по собі були зруйновані і народ радів, прославляючи Бога.
Сини Гадові й Рувимові зробили тепер напис на жертівнику, який вказував на мету його спорудження: “Він свідок між нами, що Господь — Він наш Бог”. Цим вони намагалися запобігти непорозумінням у майбутньому та усунути все, що могло призвести до спокуси.
Як часто через просте непорозуміння виникають серйозні труднощі навіть серед тих, котрі діють, здавалося б, з найблагородніших спонукань; а якщо при цьому не виявити ще й люб'язності та стриманості, до яких тільки серйозних і навіть фатальних наслідків вони можуть призвести… Десять поколінь пам'ятали, як у випадку з Аханом Бог докорив їм за відсутність пильності у викритті гріхів, що мали місце серед них. Тепер же вони вирішили вжити негайних і серйозних заходів, але, намагаючись уникнути попередньої помилки, вдалися до протилежної крайності. Замість того, щоб ввічливо розпитати про всі подробиці справи, вони накинулись на своїх братів з доганою та осудом. Якби мужі Гадові та Рувимові відповіли у такому ж дусі, результатом могла б бути війна. У той час як, з одного боку, важливо не допускати недбалого ставлення до гріха, не менш важливо, з іншого — уникати різкої критики та безпідставних підозр.