Налякані такими застереженнями, Люди взялися за будівництво Божого дому. Тоді до них знову надійшло Слово Господа: “Розважте, прошу, добре у вашім серці від цього дня й надалі — від двадцять четвертого дня, дев'ятого місяця, — від того дня, коли було закладено Господній храм… Від цього ж дня я поблагословлю вас” (вірші 18—19).
Мудрець говорить: “Інший розсіває щедро, і прибуває в нього, а інший надміру зберігає, і далі бідніє” (Приповісті 11:24). Цю ж саму науку викладає в Новому Завіті апостол Павло: “Хто скупо сіє, — той скупо й жатиме, а хто сіє щедро, — той щедро й жатиме!” “А Бог спроможний всякою благодаттю вас збагатити, щоб ви, маючи завжди і у всьому достаток, були багаті на всяке добре діло” (2 Коринтянам 9:6, 8).
Божий намір полягав у тому, щоб Його народ — Ізраїль — став носієм світла для всіх мешканців Землі. Підтримуючи своїми дарами служіння Господеві, вони цим свідчили про існування й верховну владу Живого Бога. Матеріальна підтримка цього служіння розцінювалася ними як привілей, як виявлення вірності Богові і любові до Нього. Господь передбачив, щоб поширення світла істини на землі залежало від зусиль і пожертвувань тих, які причетні до небесного дару. Бог міг би зробити вісниками Своєї правди ангелів, міг би особисто звістити Свою волю, як проголосив Закон на Синаї, однак у Своїй безмежній любові й мудрості Він покликав людей бути Його співпрацівниками, обравши їх для цієї справи.
За днів Ізраїлю десятина і добровільні дари були необхідні для підтримання служіння Господеві. А хіба в наш час Божий народ мав би жертвувати менше? Принцип, закладений Христом, полягає в тому, щоб приносити пожертвування Богові відповідно до отриманого світла і переваг. “Від кожного, кому багато дано, багато вимагається” (Луки 12:48). Спаситель, посилаючи Своїх учнів у світ, сказав: “Ви даром отримали, даром і давайте” (Матвія 10:8). Оскільки кількість отриманих нами благословень і привілеїв збільшується, — тим більше, що ми маємо перед собою незрівнянну жертву прославленого Божого Сина, — чи ж не повинна наша вдячність знайти своє виявлення у щедріших дарах, аби вістка про спасіння могла стати доступною іншим людям? Справа євангелізації, набуваючи дедалі більшого розмаху, потребує значно більше коштів, аніж у давнину, тому закон про десятину і пожертвування набуває набагато більшого значення сьогодні, аніж за часів стародавнього Ізраїлю. Якби Божий народ щедро підтримував Його справу добровільними дарами, замість того щоб поповнювати свої багатства, вдаючись до нехристиянських, а іноді і нечестивих методів, Бог був би вшанований і значно більше душ було б придбано для Христа.
План Мойсея щодо збору коштів на побудову Скинії мав величезний успіх. Нікого не потрібно було переконувати. Не вдавався він також і до тих вигадок, які так часто використовують церкви в наш час. Він не влаштовував грандіозного бенкету, не запрошував людей у місця розваг, на танці та забави; він не проводив лотерей, не вдавався до жодних інших сумнівних заходів, аби зібрати гроші на спорудження Скинії для Бога. Господь наказав Мойсеєві закликати дітей Ізраїлю до принесення своїх дарів. Він повинен був приймати їх від кожного, хто давав охоче, від усього серця; дарів виявилося так багато, що Мойсей звелів народові припинити приношення, бо їх вже було зібрано більше, ніж потрібно.
Бог зробив людей Своїми управителями. Власність, яку Він дав у їхні руки, — це ті кошти, які призначені для поширення Євангелія. Тим, хто на ділі виявиться вірним управителем, Він довірить ще більші переваги. Господь говорить: “Я вшаную тих, хто шанує Мене” (1 Самуїлова 2:30). “Бог любить того, хто з радістю дає”. І коли Його народ з вдячним серцем приносить Йому свої дари і пожертвування (“не в смутку й не з примусу”), тоді Його благословення супроводжуватимуть їх, як Він і обіцяв: “Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб була пожива у Моїм домі, і таким чином Мене випробуйте, — промовляє Господь Саваот, — чи не відчиню небесних отворів вам та не зіллю на вас благословення понад міру?” (Малахії 3:10).
Розділ 51. Божа турбота про бідних
Для того, щоб заохотити людей для участі і в релігійному служінні, а також з метою кращого забезпечення бідних, виникла потреба в другій десятині з усього прибутку. Щодо першої десятини Господь проголосив: “А Левієвим синам Я дав у спадщину всі десятини” (Числа 18:21). З приводу другої десятини Він звелів: “І будеш їсти перед Господом, Богом твоїм на місці, яке Він вибере, щоб ім’я Його перебувало там, десятину збіжжя твого, виноградного соку, олії твоєї й перворідних твоєї великої й дрібної худоби, щоб ти навчався боятися Господа, Бога твого, по всі дні” (Повторення Закону 14:23, 29; 16:11—14). Цю десятину або її еквівалент у грошах люди повинні були приносити на місце, де була встановлена Святиня, протягом двох років. Після принесення дарів подяки Богові та особливої частини священикові, залишки використовували для влаштування релігійного свята, в якому брали участь левити, паломники, сироти і вдови. Такою була постанова щодо дарів подяки та учт, влаштовуваних під час щорічних свят, коли народ мав змогу перебувати в товаристві священиків та левитів, від яких вони отримували повчання й підбадьорення під час служіння. Проте кожного третього року друга десятина використовувалася вдома — для частування левитів і бідних, як звелів Мойсей: “…І будуть вони їсти в житлах твоїх і наситяться” (Повторення Закону 26:12). Ця десятина витрачалася на доброчинні цілі та для виявлення гостинності.
Для надання допомоги бідним були передбачені ще й інші заходи. Після того, як люди визнали Божі вимоги, їм були запропоновані закони Мойсея, які вирізнялись щедрістю, добротою й гостинністю до бідних. Хоч Бог і обіцяв рясно благословити Свій народ, в Його наміри не входило повністю огородити їх від убогості. Він заявив, що бідні завжди будуть на землі. Серед Його народу завжди будуть убогі, які спонукуватимуть ізраїльтян до виявлення співчуття, доброти та великодушності. Тоді, як і тепер, людей могло спіткати лихо, хвороба, втрата майна; однак, доки вони чинили так, як цього вимагав Бог, серед них не було ані жебраків, ані голодуючих.
Згідно з Божим Законом, бідний мав право на певну частину того, що родить земля. Голодна людина могла піти на поле свого сусіда або до його саду чи виноградника й узяти зерна або плодів для вгамування голоду. Користуючись цим дозволом, учні Ісуса, проходячи в суботу ланами, зривали колосся та їли зерно.
Усе, що залишалося після жнив на полі, в саду чи винограднику, належало бідним. “Коли будеш жати жниво на своїм полі, — сказав Мойсей, — і забудеш на полі снопа, не повертайся за ним… Коли будеш оббивати оливкове дерево, не будеш придивлятися ще раз до галузок… Коли будеш збирати виноград зі свого виноградника, не будеш збирати залишеного за собою, — воно має належати приходькові, сироті та вдові. Пам'ятай, що рабом ти був в єгипетській землі” (Повторення Закону 24:19—22; Левит 19:9—10).
Кожний сьомий рік передбачав особливі привілеї для бідних. Суботній рік, як його називали, починався після жнив. Коли після збирання врожаю надходив час сівби, люди не повинні були сіяти, а також обробляти виноградники; вони не повинні були сподіватися врожаю на полі чи збору винограду. З того, що земля вродить сама, вони могли споживати свіжі плоди, але не повинні були робити з них запасів у своїх сховищах. Урожай того року належав захожим, сиротам, вдовам і навіть польовим звірям (Вихід 23:10—11; Левіт 25:5).