Багато людей з великим ентузіазмом переконують у тому, що всім людям повинна належати однакова частка земних Божих благословень. Однак це суперечить наміру Творця. Розбіжність в умовах життя — один із засобів, за допомогою яких Бог випробовує і розвиває характер людини. Однак Він бажає, аби ті, що володіють земними багатствами, розуміли, що вони є лише управителями Його благ, а кошти, доручені їм, повинні служити на користь страждаючим і убогим.
Христос сказав, що бідні завжди будуть між нами, і Він не байдужий до долі Свого страждаючого люду. Серце нашого Відкупителя сповнене співчуття до найбідніших та найскромніших Його земних дітей. Бог говорить, що вони — Його представники на землі. Він помістив їх серед нас, щоб викликати в нашому серці любов, подібну до тієї, яку Він відчуває до страждаючих і пригноблених. Жалість і щедрість щодо них приймаються Христом так, ніби вони виявлені до Нього Самого. Жорстокість або зневагу до них Він розцінює так, як нібито вони вчинені особисто Йому.
Якби закон, даний Богом для блага бідних, постійно людьми дотримувався, наскільки іншим був би стан сучасного світу в моральному, духовному й матеріальному відношеннях! Егоїзм і зарозумілість не процвітали б так, як бачимо сьогодні, а кожний піклувався б про щастя й добробут інших; не було б і таких злиднів, які бачимо сьогодні в багатьох країнах.
Дотримання Божих принципів мало б уберегти людей від жахливого лиха — пригноблення бідних багатими упродовж багатьох віків, а також від тієї ненависті і недовір'я, з якими бідні ставляться до багатих. Стаючи на перешкоді нагромадженню величезних багатств і потуранню розкошам, які не мають меж, вони запобігли б неосвіченості та виродженню десятків тисяч нещасних убогих людей, за рахунок низько оплачуваної праці яких нагромаджуються колосальні багатства. Вони сприяли б мирному розв'язанню тих проблем, які сьогодні загрожують привести світ до анархії та кровопролиття.
Розділ 52. Щорічні свята
За основу цього розділу взято книгу Левит, розділ 23
Тричі на рік увесь Ізраїль збирався до Святині для поклоніння Богові (Вихід 23:14—16). Деякий час місцем таких зібрань було Шіло, але пізніше центром національного поклоніння став Єрусалим; тут у дні урочистих свят збиралися усі покоління.
Ізраїльський народ оточували войовничі племена, постійно готові захопити їхні землі, однак тричі на рік усі боєздатні чоловіки і ті, хто тільки міг подорожувати, залишали свої оселі, вирушаючи на місце зібрання в центральну частину країни. Що могло перешкодити їхнім ворогам напасти на залишені без захисту оселі та спустошити їх вогнем і мечем? Що могло перешкодити ворожому вторгненню та взяттю у полон Ізраїлю? Бог обіцяв захищати Свій народ. “Ангел Господній стоїть на варті навкруги тих, що бояться Його, — і визволяє їх” (Псалми 33:8). В той час як ізраїльтяни брали участь у богослужінні, божественна сила стримувала ворогів. Божа обітниця запевняє: “Коли Я вижену народи перед тобою, і поширю кордони твої, ніхто не посягатиме на твою землю, коли ходитимеш, щоб показатись перед лицем Господа, Бога твого, тричі на рік” (Вихід 34:24).
Першим з таких свят була Пасха, або свято опрісноків, що припадало на місяць авів — перший місяць юдейського року, що відповідає кінцю березня — початку квітня. Зимові холоди закінчувалися, випадав пізній дощ, і вся природа відроджувалась, насолоджуючись свіжістю й красою весни. Пагорби і долини вкривалися зеленою травою, а на полях з'являлися барвисті квіти. Місяць, що в ці дні досягав повноти, надавав вечорам чарівності. Цю пору року чудово змалював співець Ізраїлю:
“Глянь бо: зима минула,
дощі прогули, прошуміли.
З'явились квіти на землі, прийшов час співу птахів,
і голос горлиці в нашому краї лунає!
Смоківниця випустила свої ранні бруньки,
і виноград у цвіту пахощі розливає”.
(Пісня над піснями 2:11—13)
З усієї країни групи паломників направлялись до Єрусалима. Пастухи, котрі випасали отари, чабани з гірських пасовищ, рибалки з Галілейського моря, землероби з полів, пророчі сини (студенти) священних шкіл — усі вирушали до того місця, де відкривалась слава Божа. Вони робили невеликі переходи, оскільки більшість ішла пішки. Каравани весь час поповнювалися новими групами паломників і в міру наближення до святого міста робилися дуже великими.
Краса навколишньої природи пробуджувала в серцях Ізраїлю радість і вдячність Подателю усіх благ. Люди наспівували чудові єврейські псалми, вихваляючи славу і велич Єгови. Під звуки сигнальної сурми, в супроводі бубнів сотні голосів зливалися в одному величезному хорі:
“Я зрадів, коли мені сказали:
“Ходімо до дому Господнього!”
Ноги наші стояли в воротах твоїх, Єрусалиме…
Туди приходять племена, племена Господні…
щоб скласти подяку Імені Господньому!
Миру бажайте для Єрусалима:
нехай будуть у безпеці ті, що люблять тебе!”
(Псалми 121:1—6)
Дивлячись на навколишні гори, де язичники колись запалювали вогні на своїх жертівниках, Ізраїль співав:
“Свої очі я звожу на гори,
звідки прийде мені допомога, —
мені допомога від Господа,
що створив небо й землю!”
(Псалми 120:1—2)
“Ті, хто надію складає на Господа,
вони як Сіонська гора,
яка не захитається,
яка буде стояти повік!
Єрусалим, — гори кругом нього,
а Господь навкруги народу Свого
відтепер й аж навіки!”
(Псалми 124:1—2)
Піднявшись на пагорби, з вершин яких було видно святе місто, вони з благоговінням спостерігали за тим, як натовпи бажаючих взяти участь у поклонінні прямували до храму. Зауваживши, як хмаринка пахощів підноситься до неба, та вслухаючись до звуку сурм левитів, котрі звіщали про початок священного служіння, вони, відчуваючи натхнення від усього побаченого, знову співали:
“Великий Господь і прославлений вельми
у місті нашого Бога,
на Його святій горі!
Прекрасна країна, розрада всієї землі, —
це Сіонська гора, на її північних околицях,
місто Царя можновладного!”
(Псалми 47:2—3)
“Нехай буде мир у місті
і добробут у палатах твоїх!”
“Відчиніть мені брами правди, —
я ними увійду, буду славити Господа!”
“Обітниці свої Господеві я виконаю
перед усім народом Його,
у дворах Господнього дому,
посеред тебе, о Єрусалиме!
Алілуя!”
(Псалми 121:7; 117:19; 115:9—10)
Всі оселі Єрусалима відчинялися для паломників; для них готувались кімнати для безплатної ночівлі, та цього було недостатньо для такої великої кількості народу, тому на всіх вільних місцях по усьому місту й навколишніх пагорбах ставилися намети.
Вечором чотирнадцятого дня місяця святкували Пасху; урочисті, справляючі особливе враження церемонії, якими супроводжувалося її святкування, нагадували про звільнення народу з єгипетської неволі і вказували на жертву, яка має звільнити їх з неволі гріха. Коли Спаситель віддав Своє життя на Голгофі, Пасха втратила своє значення; був запроваджений обряд Господньої Вечері на згадку про подію, прообразом якої була Пасха.
Після Пасхи йшло свято опрісноків, що тривало сім днів. Перший та останній дні були днями священних богослужінь, в які заборонялось виконання будь-якої роботи. Другого дня свята перед Боже лице приносили перші плоди нового врожаю. З усякого збіжжя ячмінь у Палестині дозрівав найпершим; до початку свята він уже був стиглим. Священик потрясав снопом ячменю перед Божим вівтарем на знак того, що усе належить Богові. Лише після здійснення цієї церемонії можна було починати збір урожаю.
Через 50 днів після принесення перших плодів наступала П'ятидесятниця, яку називали також святом жнив, або святом седмиць. На знак вдячності за хліб, перед Боже лице приносили дві хлібини, спечені з кислого тіста. Свято П'ятидесятниці тривало лише один день, який присвячувався релігійному служінню.