Відчуваючи, що і його серце не було цілковито чистим перед Богом, і побачивши, яке покарання спіткало Уззу, Давид відчув страх перед Ковчегом; він не хотів, щоб і його спіткала та сама доля через якийсь гріх. Але Овед-Едом, хоча й з деяким страхом, радісно прийняв священний символ як запоруку Божої милості до слухняних. Увага усього Ізраїлю була звернена тепер до гатянина та його дому: всі хотіли побачити, що станеться з ним. “І Господь поблагословив Овед-Едом а та увесь його дім”.
Божественний докір справив належне враження на Давида. Він, як ніколи раніше, усвідомив святість Божого Закону та необхідність статечного послуху. Милість, виявлена домові Овед-Едома воскресила в Давидовому серці надію на те, що Ковчег принесе благословення і йому, і усьому народові.
Через три місяці Давид вирішив ще раз спробувати перенести Ковчег. На цей раз він поставився з належною увагою до кожної Господньої вимоги. Знову були покликані начальники народу, і біля місця, де жив гатянин, зібралася велика кількість людей. З благоговінням Ковчег був піднятий на плечі мужів, призначених на це служіння Богом, а люди, утворивши довгу процесію, зі схвильованими серцями рушили вперед. Після кожних шести кроків лунав звук сурми, закликаючи процесію зупинитися. За наказом Давида щоразу в жертву мали приноситися “віл та відгодована одиниця худоби”. Страх і хвилювання поступилися місцем радості. Цар зняв зі себе царський одяг і зодягнувся в простий лляний ефод, який носили священики.
Давид не мав на меті показати цим, що зазіхає на права священиків, бо ефод, крім священиків, носили інколи й інші люди. Давид просто бажав узяти участь у цьому святому служінні перед Богом на рівних правах зі своїми підлеглими. Того дня мав бути прославлений Єгова; Бог мав стати єдиним об'єктом поклоніння.
І знову рушила ця довга процесія; звуки арф, сурм і цимбалів линули до небес, зливаючись зі співом численних голосів. “А Давид танцював перед Господнім лицем в такт пісні”.
Деякі любителі задоволень, посилаючись на танець Давида, охопленого благоговійною радістю перед Богом, намагаються виправдати своє захоплення сучасними модними танцями, але для такого аргумента немає жодної підстави. В наші дні танці асоціюються з глупотою та нічними гулянками. Здоров'я та моральність приносяться в жертву задоволенню. Постійні відвідувачі танцювальних залів не думають про Бога і не благоговіють перед Ним; молитва або спів псалму недоречні під час таких збіговиськ. Саме таке міркування має відігравати вирішальну роль. Розвагам, які можуть охолодити любов до усього святого, та применшити радість, яку приносить служіння Богові, не повинно бути місця серед християн. Музика і танці, як складова частина радісного прославлення Бога під час перенесення Ковчега, не мали нічого спільного з легковажними розвагами — сучасними танцями. Перші мали на меті викликати згадку про Бога і звеличити Його Святе Ім'я. Останні є винаходом сатани, за допомогою чого люди забувають про Бога та ганьблять Його.
Урочиста церемонія, яка супроводжувала Священний Символ невидимого Небесного Царя, наблизилася до столиці. Пісня, що голосно пролунала в цей час, була повелінням для сторожі, що стояла на стінах, — відчинити ворота Святого Міста:
“Піднесіться, брами високі,
відкривайтеся, двері вічні, —
нехай увійде Цар слави!”
Одна група співаків й музикантів запитувала:
“Хто ж той Цар слави?”
Інші відповідали їм:
“Господь сильний й могутній,
Господь, непереможний в бою!”
Тепер уже зазвучали сотні голосів, об'єднані в тріумфальному хорі:
“Так, піднесіться, брами високі
і відкривайтеся, ворота вічні, —
нехай увійде Цар слави!”
Знову почулися радісні вигуки:
“Хто ж цей Цар слави?”
І безліч голосів, “як шум великої води”, урочисто відповіли:
“Господь Саваот — Він Цар слави!”
(Псалми 23:7—10)
Тоді брами міста широко відчинилися, процесія увійшла, і Ковчег з благоговінням поставили в наметі, спеціально для цього приготовленому. Перед священним місцем спорудили жертівники для жертвоприношень; дим мирних жертов і цілопалення разом із хмарами пахощів, хвалою і молитвами Ізраїлю підносились до Небес. Після закінчення служіння цар Давид поблагословив народ. Потім з царською щедрістю він роздав усім їжу й пиття для підкріплення сил.
Представники усіх поколінь були присутніми на цьому служінні для відзначення найурочистішої події, що мала місце під час царювання Давида. Божий Дух спочивав на цареві, і, коли останні промені призахідного сонця зодягли Скинію в позолоту, його серце, сповнене вдячності Богові, тріумфувало з приводу блаженного символу Божої присутності, що віднині перебуватиме так близько від ізраїльського престолу.
В полоні таких думок Давид повертався до палацу, щоб “поблагословити свій дім”. Але там знайшлася особа, котра спостерігала за сценами радості з почуттями, протилежними тим, які хвилювали серце Давида. “Коли Господній Ковчег входив у Давидове місто, то Мелхола, Саулова дочка, дивилась у вікно і побачила царя Давида, котрий танцював і скакав перед Господом. І вона зневажила його у своєму серці”. Сповнена гніву, ледве дочекавшись повернення Давида, Мелхола вийшла йому назустріч, і у відповідь на його люб'язне привітання спрямувала на нього потік колючих слів. Її мова відзначалася гострою та їдкою іронією: “Який же славний був сьогодні Ізраїлів цар, що світив оголеним тілом на очах служниць та своїх рабів, як це зробив би який-небудь гульвіса!”
Давид, розуміючи, що цими словами Мелхола зневажає та ганьбить Боже служіння, суворо відповів: “Перед Господом, Котрий вибрав мене понад твоїм батьком та над усією його родиною і наказав мені бути володарем над Господнім народом, над Ізраїлем, — буду веселитися перед Господом. І принижуся ще більше від цього; буду принижений у твоїх очах, але перед невільницями, про яких ти говорила, — я буду вшанований”. До докору Давида Господь додав і Свій; через гордість і зарозумілість Мелхоли “не було у неї дитини аж до дня її смерті”.
Урочисті церемонії, якими супроводжувалося перенесення Ковчега, справили на ізраїльтян глибоке враження, викликавши значно більшу зацікавленість служінням у Святині та запаливши новою силою любов до Єгови. Давид докладав усіх зусиль, щоб ці почуття залишались тривалими. Спів псалмів став постійною частиною релігійного служіння. Давид складав псалми не лише для священиків, котрі виконували їх під час служіння у святині, але й для народу, — шоб вони співали їх, мандруючи перед щорічними святами до головного жертівника в Ізраїлі. Усі ці заходи справляли належний вплив на людей, сприяючи звільненню народу від ідолопоклонства. У багатьох навколишніх народів, які спостерігали за процвітанням Ізраїлю, складалося позитивне враження про Ізраїлевого Бога, Який здійснював великі діла для Свого народу.
Скинія, споруджена Мойсеєм, з усім її приладдям, яке мало відношення до служіння у Святині, за винятком Ковчега, усе ще знаходилось у Гів'ї. Давид планував зробити Єрусалим релігійним центром народу. Він спорудив для себе палац і вважав, що Божому Ковчегові не личить залишатись у наметі. Він вирішив побудувати для нього храм, який би своєю пишністю свідчив про те, що Ізраїль дорожить честю, виявленою до нього внаслідок постійної присутності Єгови — їхнього Царя. Поділившись своїм задумом з пророком Натаном, Давид отримав підбадьорливу відповідь: “Усе, що на серці у тебе, іди й зроби, бо Господь з тобою”.
Але тієї ж ночі Господь повідомив Натанові Своє повеління цареві. Давид був позбавлений переваги спорудити Божий дім, але йому було дане запевнення в божественній милості щодо нього, його нащадків та ізраїльського царства: “Так сказав Господь Саваот: Я взяв тебе з пасовиська, коли ходив ти за отарою, щоб ти став володарем над народом Моїм, над Ізраїлем. І був Я з тобою всюди, куди ти ходив. Я викорінював усіх ворогів твоїх з-перед тебе, і зробив великим ім'я твоє, як ім'я найбільших на землі. І призначив Я місце для народу Мого, Ізраїля, і він житиме на тому місці, і не зазнає тривоги, тому що беззаконники не будуть більше гнобити його, як раніше”.
Оскільки Давид бажав спорудити дім для Бога, йому була дана обітниця: “Господь звіщає тобі, що Він побудує тобі дім… Я поставлю після тебе потомство твоє… Він збудує дім імені Моєму, а Я зміцню престол його царства навіки”.