Лише завдяки втручанню Бога, Котрий захистив Свого слугу, Лаван не здійснив ворожого наміру. Я міг би накоїти вам лиха, — сказав Лаван, — але Бог вашого батька цієї ночі сказав до мене: “Вважай, не говори з Яковом ані доброго, ані злого”. Де означало, що він не повинен був силою повертати його або заманювати принадними обіцянками.
Лаван не віддав своїм дочкам їхнього посагу і завжди поводився з Яковом нещиро й суворо; з притаманним йому лицемірством він докоряв зятеві за таємну втечу, через що він, батько, втратив можливість влаштувати прощальний бенкет або, принаймні, попрощатися з дочками й онуками.
У відповідь Яків відверто викрив егоїзм і жадібність Лавана, нагадавши йому про власну чесність і вірність, свідком якої той був: “Якби не був зі мною Бог батька мого, Бог Авраамів, Той, Кого боїться Ісаак, — сказав Яків, — то тепер ти відіслав би мене з порожніми руками… Біду мою й труд рук моїх Бог бачив, — і розсудив учора вночі”.
Лаван не мав що заперечити і запропонував укласти Заповіт миру. Яків погодився з цією пропозицією, і вони наскладали великий пагорб, — кам'яну браму на знак їхнього союзу. Цю споруду Лаван назвав Міцпа, що означає “вартівня”. І сказав Лаван: “Нехай наглядає Господь між мною І між тобою, коли ми розійдемося один від одного”.
І сказав Лаван Якову: “Ось ця купа каміння і цей стовп, якого поставив між мною й тобою. Свідок — оцей копець, і свідок цей стовп, що я не перейду повз нього до тебе, і ти не перейдеш до мене повз цю купу та цей стовп з ворожим наміром. Розсудить між нами Бог Авраамів і Бог Нахорів, Бог їхнього батька”. Яків поклявся Тим, Кого боявся його батько Ісаак.
Для підтвердження ухвали вони влаштували бенкет. Ніч минула в дружньому спілкуванні. На світанку Лаван зі своїми людьми вирушив у дорогу. Це розділення поклало край будь-яким зносинам поміж дітьми Авраама та мешканцями Месопотамії.
Розділ 18. Ніч боротьби
За основу цього розділу взято книгу Буття, розділи 32—33
Хоч Яків залишив Падан-арам за божественною вказівкою, та все ж, йдучи дорогою, по якій він, утікач, ішов двадцять років тому, він був сповнений страху та недобрих передчуттів. Гріх, який Яків учинив, обманувши батька, завжди був перед ним. Божий обранець розумів, що його тривале вигнання було прямим наслідком цього гріха. Такі думки не давали чоловікові спокою ні вдень, ні вночі, а докори сумління робили подорож сумною. Побачивши вдалині пагорби рідного краю, патріарх відчув особливе хвилювання. Перед ним в усіх деталях постало минуле. Разом з тим спогади про вчинений гріх перепліталися з думками про Божу милість, виявлену до нього, та про божественні обітниці допомоги і керівництва.
У міру того, як подорож Якова наближалася до свого кінця, думки про Ісава викликали в нього дедалі тривожніші передчуття. Після втечі Якова Ісав вважав себе єдиним спадкоємцем батьківського маєтку. Чутки про повернення Якова могли викликати в нього побоювання, що Яків претендуватиме на спадок. Тепер Ісав міг завдати братові багато лиха, напавши на нього не тільки через бажання помститися, а й щоб остаточно відстояти своє право на володіння багатством, яке він уже давно вважав своїм.
І знову Господь послав Якову ознаку Своєї божественної турботи. Коли він мандрував на південь від гори Гілеад, два загони небесних ангелів оточили караван, супроводжуючи його в дорозі, немов сторожа. Яків пригадав своє давнє видіння у Бет-Елі, а доказ того, що божественні посланці, які подарували йому надію та мужність під час втечі з Ханаану, були його хоронителями й під час повернення, приніс полегшення його стурбованому серцю. І сказав він: “Це Божий табір!” — і назвав це місце “Маханаїм” — “два загони ангелів”, або “два табори”.
Однак Яків розумів, що все ж необхідно подбати про власну безпеку. Тому відіслав послів до брата з метою примирення, навчивши їх, з якими словами мали звернутися до Ісава. Ще до народження двох братів було провіщено, що старший служитиме молодшому, отож, аби спогади про це не стали причиною озлоблення, Яків сказав слугам, що посилає їх до свого “пана Ісава”, а вони, ставши перед ним, мали назвати свого господаря: “Слуга твій Яків”. Аби розвіяти побоювання, ніби молодший брат повертається жебраком, щоб узяти свою частину батьківського спадку, Яків звелів їм сказати: “І маю я вола та осла, і отару, і раба, і невільницю. І я послав розказати про це панові моєму, щоб знайти милість в очах твоїх”.
Проте слуги повернулися без жодної відповіді, сповіщаючи, що Ісав нічого не сказав на дружні слова, але в супроводі чотирьохсот чоловік рухається їм назустріч. Було ясно, що він вирішив помститися. Жах охопив увесь табір. “Яків дуже злякався і збентежився”. Він уже не міг повернути назад, а йти вперед також боявся. Його неозброєні, беззахисні люди були зовсім не готові до такої зустрічі. Тому він розділив їх на два загони: якщо один з них прийме удар на себе, інший матиме змогу втекти. Зі своєї численної отари брат послав Ісаву щедрі дарунки разом із дружнім посланням. Він робив усе, що було в його силах, аби спокутувати вину перед братом та відвернути небезпеку, а тоді в покорі й розкаянні благати про божественний захист: Господи, що сказав Ти мені: “Вернися до краю свого, і до місця свого народження, — і Я буду допомагати тобі”. Я не вартий усіх тих милостей і всієї вірності, які Ти виявив Своєму слузі, бо тільки зі своєю палицею перейшов я цей Йордан, а тепер виріс у два табори. Збережи ж мене від руки мого брата, від руки Ісава, бо боюсь я його, щоб він не прийшов та не повбивав він мене і матерів з дітьми.
Вони вже підійшли до річки Яббок, і коли настала ніч, Яків переправив свою сім'ю через потік, а сам залишився на березі. Він вирішив провести ніч у молитві, бажаючи залишитися на самоті з Богом. Лише Він міг пом'якшити серце Ісава, тільки в Ньому була єдина надія патріарха.
Це була безлюдна гірська місцевість, лігвище диких звірів та сховище для розбійників і вбивць, Беззахисний, самотній Яків у глибокому відчаї впав на землю. Була північ. Усе, що було дорогим для нього в житті, знаходилось тепер далеко, наражаючись на смертельну небезпеку. Думка про те, що саме через його гріх над невинними людьми нависла така загроза, була найнестерпнішою; зі щирими благаннями та сльозами Яків молився Богові. Раптом на нього опустилась чиясь сильна рука. Гадаючи, що це ворог і хоче відібрати в нього життя, Яків намагався вирватися з рук нападника. У темряві вони боролися одне з одним. Хоч не було сказано жодного слова, Яків напружував усі свої сили, не поступаючись ні на мить. У боротьбі за власне життя він відчував, що свідомість вини важким тягарем гнітить його душу; гріхи постали перед ним, віддаляючи від Бога. Охоплений страшним розпачем, він згадав Божі обітниці і від усього серця почав благати Божої милості.
Боротьба тривала майже до світанку, аж раптом незнайомець торкнувся стегна Якова, і той відразу ж почав кульгати. Тільки тепер патріарх зрозумів, ким був його супротивник: він боровся з Небесним Посланцем і через це не міг перемогти, хоча й докладав майже надлюдських зусиль. Це був Христос, “Ангел Заповіту”, що явив себе Якову. Скалічений, відчуваючи гострий біль, патріарх не відпускав Його. У повному знесиленні та розкаянні він, припавши до Ангела, “плакав і благав Його” (Осії 12:5) про благословення. Він повинен отримати запевнення, що його гріх прощено. Навіть фізичний біль не міг примусити його відмовитися від цієї мети. Під кінець рішучість патріарха стала ще більшою, а віра — міцнішою та палкішою. Намагаючись звільнитися, Ангел наполягав: “Пусти Мене, бо зійшла досвітня зоря”, але Яків відповів: “Не пущу Тебе, поки не поблагословиш мене”. Якщо б у словах Якова зазвучала хвалькувата самовпевненість, він був би вмить знищений, але це була впевненість людини, яка, визнаючи власну нікчемність, покладає надію на Бога, Котрий вірний у дотриманні Свого Заповіту.
Яків “боровся… з Ангелом, — і переміг” (Осії 12:4). Своєю покірливістю, розкаянням і самовідреченням грішна, смертна людина перемогла Велич Небес. Тремтячими руками він ухопився за Божі обітниці, й Безмежна Любов не могла не відповісти на благання грішника.