Досягши кордонів Єгипту, мандрівники відразу ж рушили до землі Гошен. Туди прибув і Йосиф на колісниці, у супроводі царського почту. Однак він забув про все: і про пишність, яка його оточувала, і своє високе становище; лише одна думка володіла цілим його єством, лише одне палке бажання сповнювало серце. Коли Йосиф побачив мандрівників, що наближалися, почуття любові, яке він приборкував стільки довгих років, спалахнуло з новою силою. Зіскочивши з колісниці, він поспішив назустріч батькові. І впав йому на шию, та й плакав довго… І промовив Ізраїль до Йосифа: “Нехай тепер я помру, побачивши обличчя твоє, бо ти ще живий!.
Йосиф узяв зі собою п'ятьох братів, щоб представити їх фараонові та отримати від нього дозвіл на землю, яка мала стати місцем проживання в майбутньому. З почуттям вдячності до свого прем'єр-міністра монарх міг удостоїти їх честі обійняти певні державні посади; але Йосиф, вірний поклонник Єгови, намагався уберегти своїх братів від спокус, на які вони могли б наражатися при дворі язичницького фараона, тому порадив чоловікам чесно відповісти на запитання царя щодо їхнього роду занять. Сини Якова прислухалися до його поради, обережно зробивши натяк на те, що вони лише на деякий час прийшли до цієї землі і не збираються назавжди оселятися тут, зберігаючи, таким чином, за собою право залишити країну будь-якого часу. Фараон віддав їм для проживання, як і обіцяв, “найліпше місце цього краю” — країну Гошен.
Незабаром після прибуття Йосиф привів до фараона свого батька. Для патріарха було незвично опинитися в царських палатах; однак він постійно спілкувався з Наймогутнішим Царем серед величної природи, і тепер, усвідомлюючи таку перевагу, звів руки і поблагословив фараона.
Під час першої зустрічі з Йосифом Яків говорив так, ніби в цей радісний час, коли настав кінець його тривогам і смуткові, він мав би помирати. Проте ще сімнадцять років було даровано йому прожити в мирному відлюдді землі Гошен. Ці щасливі роки разюче відрізнялися від попередніх. Він бачив у своїх синах плоди справжнього розкаяння; його сім'я мала всі умови, щоб перетворитися на могутній народ; вірою він все ж покладався на певну обітницю про майбутнє оселення в Ханаані. Яків був оточений любов'ю і турботою, на яку лише був спроможний управитель Єгипту; щасливий, що його давно втрачений син знову з ним, він мирно доживав свої дні.
Відчуваючи наближення смерті, Яків послав за Йосифом. Твердо довіряючи Божій обітниці щодо володіння Ханааном, він сказав: “Не поховай мене в Єгипті. Я ляжу з батьками своїми; ти винесеш мене з Єгипту, і поховаєш в їхньому гробі”. Йосиф пообіцяв так зробити, однак Яків цим не задовольнився; він примусив його урочисто заприсягтися, що його буде поховано в гробівці його батьків — у печері Махпела.
Ще одна важлива справа вимагала вирішення. Сини Йосифа повинні були офіційно увійти до числа дітей Ізраїлю. Тому Йосиф, прийшовши на своє останнє побачення з батьком, привів зі собою Єфрема та Манасію. Ці юнаки за материнською лінією належали до найвищого чину єгипетського священства, а становище батька відкривало їм дорогу до багатства і слави, якщо б вони вирішили поєднати свою долю з єгиптянами. Однак Йосиф бажав, щоб вони залишилися зі своїм народом. Він засвідчив свою віру в обітниці Заповіту і бажав, щоб його сини відмовилися від усіх почестей Єгипетського царства надавши перевагу життю серед зневажених пастуших племен, котрим були довірені Божі істини.
Яків сказав: “А тепер два сини твої, Єфрем і Манасія, народжені тобі в єгипетськім краї до прибуття мого до Єгипту, — вони мої! Як Рувим і Симеон, будуть мої”. Вони мали бути усиновлені як його власні діти і стати родоначальниками окремих племен. Таким чином, одна з переваг первородства, яку втратив Рувим, повинна була перейти до Йосифа, а саме — подвійна частка в Ізраїлі.
Яків від старості погано бачив і не підозрював про присутність молодих людей, однак, зауваживши їхні нечіткі постаті, запитав: “Хто вони?” Коли йому сказали, він звелів: “Підведи ж їх до мене, — і я їх поблагословлю”.
Коли юнаки наблизились, патріарх обійняв, поцілував їх і урочисто поклав руки на їхні голови для благословення. Потім Яків помолився: “Бог, що перед обличчям Його ходили батьки мої Авраам та Ісаак, що пасе мене, відколи існую аж до цього дня, Ангел, що рятує мене від усього лихого, — нехай поблагословить цих юнаків”. У ньому не було більше самовпевненості або віри в людську мудрість чи хитрість. Його захисником і підтримкою був Бог. Він не нарікав на лихі дні, яких зазнав у минулому. Випробування та смуток тих днів Яків уже не вважав за знаряддя, спрямоване “проти” нього. У пам'яті збереглися лише спогади про Божу любов і милість, які супроводжували його на життєвій дорозі.
Після благословення Яків дав своєму синові обітницю, залишаючи наступним поколінням, які житимуть протягом довгих літ рабства і скорбот, свідчення своєї віри: “Ось я вмираю… А Бог буде з вами, і поверне вас до краю ваших батьків!”.
Біля смертного ложа зібралися усі сини Якова. Закликавши їх, батько сказав: “Зійдіться та послухайте ви, сини Якова, і прислухайтесь до Ізраїля, вашого батька; а я сповіщу вам, що вас спіткає наприкінці днів”. Не раз з тривогою він думав про майбутнє своїх дітей, намагаючись уявити собі майбутнє різних поколінь. Тепер, коли його діти очікували останнього благословення, на ньому спочивав Дух пророцтва і в пророчому видінні йому відкрилося майбутнє його нащадків. Яків називав одне за одним імена своїх синів, змальовуючи характер кожного та передвіщаючи в декількох словах майбутнє кожного покоління. “Рувиме, — ти мій перворідний, моя міць і початок сили моєї, верх величності й могутності!”
Такими словами батько показав становище, яке міг посісти Рувим як первородний син, але його тяжкий гріх, учинений в Едері, довів, що він виявився негідним цього благословення. Яків продовжував: “Мінливий, як вода, — ти не матимеш переваги”.
Священство призначалося Левію; царство й обітниця про майбутнього Месію — Юді; подвійна частка спадщини — Йосифові. Покоління Рувима ніколи не посідало високого становища в Ізраїлі, не було таким численним, як покоління Юди, Йосифа чи Дана, і одним з перших виявилось у полоні.
За віком після Рувима йшли Симеон та Левій. Обидва вони виявили жорстокість до мешканців Сихема, а також більше за всіх завинили, продавши Йосифа. Про них було сказано: “Поділю їх в Якові, і розпорошу в Ізраїлі!”.
При обчисленні Ізраїлю, безпосередньо перед входом до Ханаану, покоління Симеона виявилося найменшим. Мойсей, виголошуючи своє останнє благословення, не згадав про Симеона. Під час заселення Ханаану це покоління отримало лише невелику частку в спадку Юди, а сім'ї, які пізніше набули сили, утворили окремі поселення за межами Святої землі. Левій також нічого не отримав у спадщину, окрім 48 міст, що знаходилися в різних куточках краю. Однак їхня вірність Єгові в той час, коли інші покоління відступили від Нього, сприяла призначенню їх на священне служіння у святині; таким чином прокляття змінилось на благословення.
Вінець благословень первородства отримав Юда. Значення цього імені — “хвала” — повністю розкрите в пророцтві про нього:
“О Юдо, — хвалитимуть тебе твої брати!
Рука твоя — на шиї твоїх ворогів,
сини батька твого тобі вклоняться.
Юда — лев молодий!
Ти, мій сину, вертаєшся зі здобичі:
прихиливсь він, ляг, як лев
й як левиця, — хто підійме його?
Не відійметься берло від Юди,
ані з його бедер законодавець,
поки прийде Примиритель,
і Йому послух народів”.
Лев — цар лісів — вдалий символ цього покоління, з якого вийшов Давид і Син Давидів — Примиритель, правдивий “Лев з племені Давидового”, Котрому врешті-решт уклоняться усі царства і всі народи віддадуть шану.
Більшості своїх дітей Яків передрік щасливе майбутнє. Нарешті він дійшов до Йосифа, і серце батька сповнилося невимовним почуттям, коли він зливав благословення “на голову обранця з-поміж братів своїх”:
“Йосиф — вітка родюча,
Гілка родюча над джерелом,
її віття по муру спинається.,
Засмучували його та з луку стріляли,
і зненавиділи його стрільці.
Та залишився міцним його лук,