Досі ізраїльтяни ще не страждали від голоду; їхні щоденні потреби задовольнялися, але вони побоювалися за майбутнє. Вони не могли уявити, яким чином можна прогодувати таку величезну кількість народу під час переходу через пустелю, і вже уявляли своїх дітей знемагаючими від голоду. Господь допустив, щоб сталися труднощі на їхньому шляху і закінчилися запаси їжі, щоб їхні серця звернулися до Того, Хто завжди залишався їхнім Визволителем. Якщо у своїй потребі вони кликатимуть Його, то Він, як і раніше, даруватиме їм очевидні знаки Своєї любові й турботи. Бог обіцяв: якщо вони будуть слухняні Його Заповідям, то жодна хвороба не наблизиться до них; тому з їхнього боку було гріхом виявляти таке недовір'я до Бога, вважаючи, що вони та їхні діти можуть померти голодною смертю.
Господь обіцяв бути їхнім Богом, прийняти їх як Свій народ та запровадити до великого й доброго краю, але вони готові були занепадати духом від кожної перешкоди, що зустрічалася на шляху в той край. Дивним чином Бог вивів їх із єгипетської неволі, аби піднести, ушляхетнити і зробити славним народом на Землі. Але їм спочатку потрібно було зустрітися з труднощами і витерпіти нестатки. Бог звільняв їх від морального виродження та занепаду, готуючи до того, щоб вони могли посісти почесне місце серед інших народів, прийняти важливі священні істини. Якщо б вони вірили Богові, пам'ятаючи проте, що Він вчинив для них, то легко зносили б незручності, нестатки і навіть справжні страждання; але ізраїльтяни виявляли довір'я до Господа лише тоді, коли бачили постійні докази Його сили.
Вони забули про гірке рабство в Єгипті, не пам'ятали милосердя і Божої сили, явленої у звільненні їх з неволі, забули, як їхні діти були помилувані в той час, коли ангел-губитель убивав усіх первородних в Єгипті. Вони забули про величний вияв божественної сили біля Червоного моря, забули, що в той час, як вони безпечно прямували дорогою, відкритою для них, вороже військо, кинувшись у погоню, було потоплене морськими водами. Ізраїльтяни лише зосереджували свою увагу на сьогочасних незручностях і випробуваннях, замість того щоб сказати: Бог учинив велике для нас; хоч ми були рабами, Він робить нас великим народом, — вони нарікали на тяжку дорогу, прагнучи, щоб втомлююча мандрівка якомога швидше закінчилася.
Історія життя ізраїльського народу в пустелі стала своєрідним літописом, щоб духовний Божий Ізраїль, який житиме аж до кінця часу, міг скористатися нею для свого добра. Це оповідь про те, що Бог учинив мандрівникам пустелі під час їхніх блукань, коли вони зазнавали голоду, спраги і втоми; про дивний вияв Божої сили задля полегшення їхніх страждань; це, зрештою, застереження для Його народу в усі віки. Різноманітні досвіди євреїв були школою, в якій вони готувалися до обітованого Ханаану. Бог бажає, щоб Його народ, котрий живе в наш час, старанно, з покірним серцем вчився на випробуваннях, через які пройшов стародавній Ізраїль, робив правильні висновки і готувався увійти до небесного Ханаану.
Чимало є таких, котрі, дивлячись на ізраїльтян, дивуються їхньому невір'ю і наріканням, вважаючи, що вони особисто не виявили б такої невдячності. Проте, коли їхня віра піддається випробуванню, навіть незначному, вони виявляють не більше довір'я і терпіння, аніж стародавній Ізраїль. У скрутних обставинах ці люди ремствують, виявляючи незадоволення процесом, до якого Бог вдається, аби очистити їх. Хоча сьогоденні потреби задовольняються, чимало є таких, котрі не бажають довірити Богові своє майбутнє, тому й живуть у постійному страсі перед майбутнім, яке може спіткати їх і від якого страждатимуть діти. Інші постійно очікують якогось лиха або ж перебільшують труднощі, тому їхні очі засліплені, не бачать багатьох благословень, за які слід було б дякувати Богові.
Зустрічаючи на своєму шляху перешкоди, які викликають тривогу і нарікання, люди замість того, щоб шукати допомоги в Бога — єдиного Джерела сили, — віддаляються від Нього.
Чи справедливо виявляти таке невірство з нашого боку? Хіба є причини залишатись невдячними і недовірливими? Ісус — наш Друг; Небеса зацікавлені в нашому добробуті, а наше занепокоєння і страх засмучують Святого Божого Духа. Не дозволяйте, щоб вами опанував неспокій; він аж ніяк не допомагає зносити випробування, а лише мучить і втомлює людину, Не залишайте місця недовір'ю до Бога, через що приготування на випадок непередбаченого, яке може спіткати нас у майбутньому, стає головною метою життя, неначе наше щастя повністю залежить від земних благ. Бог не бажає, щоб Його народ обтяжував себе клопотами. Однак наш Господь не запевняє, що ми не зустрінемо небезпек на своєму шляху. Він не обіцяє негайно забрати Свій народ зі світу гріха і зла, але показує надійне сховище. Він запрошує втомлених і стурбованих: “Прийдіть до Мене усі знеможені та обтяжені, — і Я вас заспокою!”. Здійміть із себе ярмо тривоги і світських турбот, в яке ви впряглися власноруч, і “візьміть на себе ярмо Моє, навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, — і знайдете спокій душам вашим” (Матвія 11:28—29). Ми можемо знайти спокій і мир у Бозі, поклавши усі наші турботи на Нього, бо Він піклується про нас (1 Петра 5:7).
Апостол Павло писав: “Стережіться, брати, щоб у когось із вас не було серця лукавого і невірного, щоб вам не відступити від Бога Живого!” (Євреям 3:12). Пам'ятаючи про те, що Бог учинив для нас, наша віра має бути міцною, діяльною і тривалою. Замість нарікання і скарг з наших сердець повинні виходити слова: “Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє — святе ім'я Його! Благослови, душе моя, Господа, і не забувай усіх добродійств Його!” (Псалми 102:1—2).
Бог пам'ятав про потреби Ізраїлю. Він сказав ізраїльському вождеві: “Зіллю дощем з неба хліб для вас”. Народові було дане повеління збирати манну, але рівно стільки, скільки необхідно на один день, а шостого дня — подвійну норму, аби не порушувати святість суботи.
Мойсей запевнив громаду, що людські потреби будуть задоволені: “Увечері Господь дасть вам м'яса на їжу, а вранці хліба досхочу”, — і додав: “А ми що? Не на нас наріканні ваші, а на Господа!”. Пізніше звелів Ааронові звернутись до громади: “Наблизьтеся до Господа, бо Він почув ваші нарікання”. В той час, як Аарон говорив, “поглянули вони на пустиню, — аж ось слава Господня показалася в хмарі”. Сяйво, ніколи ще не бачене ними, свідчило про божественну присутність. За допомогою подібних явищ, що впливали на почуття, люди мали отримати знання про Бога. Вони повинні були усвідомити, що їхнім вождем була не людина на ім'я Мойсей, але — Всевишній Бог, Імені Якого повинні боятися, і Його голосу слухатися.
Коли надійшов вечір, стан оточили величезні зграї перепелиць — стільки, що вистачило для всієї громади. А вранці на поверхні землі лежало щось “крупоподібне, дрібне як іней”, “як коріяндрове насіння”. Народ назвав це манною. Мойсей сказав: “Це хліб, що дав вам Господь на їжу”. Люди збирали манну, і її вистачало усім. Ізраїльтяни “мололи її жорнами, товкли в ступі, варили в казані, робили з неї коржі” (Числа 11:8). “А смак її — як тісто з медом”. Вони отримали повеління збирати щоденно по гомеру на людину і не залишати манни до ранку. Дехто спробував притримати її до наступного дня, але манна стала непридатною для споживання. Манну треба було збирати вранці на цілий день, а те, що лишалося на землі, тануло під промінням сонця.
Під час збирання манни виявилося, що декотрі назбирали більше, а інші менше зазначеної норми, але, коли “зміряли вони гомером, — не мав зайвого той, хто зібрав більше, а хто зібрав менше, не мав нестачі”. У другому Посланні до коринтян апостол Павло, пояснюючи цей текст, наголошує, які практичні уроки можна з нього запозичити: Не треба, щоб іншим було полегшення, а вам тягар, але щоб була рівномірність для всіх. Нині ваш надлишок на поповнення їхньої недостачі, а потім їхній надлишок на поповнення вашого нестатку, щоб рівномірність була, як написано: “Хто мав багато, той не мав зайвого, а хто мав мало, — не мав недостатку” (2 Коринтянам 8:13—15).