Шостого дня ізраїльтяни зібрали по два гомери на людину. Начальники громади поспішили повідомити Мойсея про те, що зроблено. Він відповів: “Це те, що звелів Господь: завтра повний спочинок, свята субота для Господа. Що маєте пекти, — печіть, а що варити, — варіть, а все, що залишиться, сховайте про запас до ранку”. Вони так і зробили і побачили, що позостале не зіпсувалося. І сказав Мойсей: “їжте його сьогодні, бо сьогодні субота для Господа. Сьогодні не знайдете його на полі. Шість днів будете збирати його, а дня сьомого, в суботу, не буде його”.
Бог вимагає, щоб Його святого Дня сьогодні дотримувалися так само непорушно, як і за часів стародавнього Ізраїлю. Усі християни повинні розцінювати повеління, дані євреям, як постанови Єгови, дані для них особисто. День напередодні суботи повинен стати днем приготування до її святих годин. Наші особисті справи в жодному разі не повинні поширюватися на святі години. Однак Бог звелів опікуватися хворими і стражденними; робота, яка необхідна для полегшення їхнього стану, є справою милосердя, а не порушенням суботи. Разом з тим усякої непотрібної та зайвої роботи в суботу слід уникати. Багато хто легковажить, відкладаючи до початку суботи дрібні справи, які можна було б зробити в день приготування. Цього не повинно бути. Робота, яку ви не встигли виконати до початку суботи, повинна залишатися невиконаною, доки цей святий день не закінчиться. Таке ставлення до суботи навчить легковажних людей пам'ятати про те, що всю роботу необхідно виконувати протягом шести робочих днів.
Щотижня під час довгих років блукань пустелею ізраїльтяни були свідками потрійного чуда, яке мало закарбувати в їхній свідомості святість суботнього дня: шостого дня випадала подвійна кількість манни; сьомого дня її не було зовсім, а частина, призначена для суботи, залишалася свіжою й солодкою; якщо ж її залишали на будь-який інший день, — вона ставала непридатною до вжитку.
В усьому, що пов'язане з манною, бачимо переконливий доказ того, що субота, як це намагається дехто довести, не встановлена в час проголошення Закону на Синаї. Ще до того, як ізраїльтяни підійшли до Синаю, вони вже знали, що святість суботи є для них обов'язковою. Той факт, що вони щоп'ятниці збирали подвійну норму манни, готуючись таким чином до суботнього дня, в який вона не випадатиме, постійно нагадував їм про священну природу дня спокою. І коли хтось виходив збирати манну в суботу, Господь запитував: “Доки ви будете відмовлятися від виконання Заповідей Моїх та Законів Моїх?”.
“Ізраїлеві сини їли ту манну сорок років, аж до прибуття їх до заселеного краю, їли манну аж до приходу їх до границі Ханаанського краю”. Протягом 40 років, день у день, манна, що посилалася таким чудодійним чином, нагадувала їм про постійну опіку та ніжну Божу любов. Бог, за словами псалмиста, давав їм “хліб небесний”. “Хліб ангельський їла людина” (Псалми 77:24—25), тобто їжу, приготовлену ангелами. Вживаючи “небесний хліб”, люди щоденно переконувалися: Божа обітниця для них вбереже їх від усякого нестатку так, ніби вони жили серед родючих рівнин Ханаану, серед хвилюючих ланів збіжжя.
Манна, що падала з неба для насичення Ізраїлю, уособлювала Того, Хто прийшов від Бога, щоб дати життя світові. Ісус сказав: “Я — хліб життя! Батьки ваші їли манну в пустині, і померли. Це Хліб, Який сходить із небес… коли хто споживатиме хліб Цей, той повік житиме. А хліб, який дам Я, то є тіло Моє, яке Я за життя світу віддам” (Івана 6:48—51). Серед обітниць благословень Божого народу у вічному житті говориться: “Переможцеві дам їсти сокровенну манну” (Об'явлення 2:17).
Залишивши пустелю Сін, ізраїльтяни розташувалися табором у Ріфідімі. Там не було води, і вони знову висловили недовір'я до Божого Провидіння. У своїй сліпоті й самовпевненості люди прийшли до Мойсея з вимогою: “Дай нам води, щоб напитись!” Проте терпіння не зрадило Мойсея. “Чого ви сваритеся зо мною? Навіщо спокушаєте Господа? ” — сказав він їм. Розгніваний народ вигукнув: “Навіщо це ти випровадив нас із Єгипту? Щоб повбивати спрагою нас, дітей наших та отари наші?” Коли вони були щедро забезпечені їжею, то зі соромом згадували своє невір'я і нарікання, обіцяючи в майбутньому довіряти Господеві; але незабаром ізраїльтяни забули про свою обіцянку, не витримали першого ж випробування своєї віри. Хмарний стовп, що провадив їх, здавалося, був оповитий жахливою таємницею. “А Мойсей — хто він такий?” — запитували вони. Яку мету він переслідував, виводячи їх із Єгипту? їхні серця знову сповнилися підозрою й невірством; вони зухвало звинувачували його в намірі погубити їх та дітей їхніх через нестачі й труднощі, щоб таким чином заволодіти їхнім майном. У пориві гніву й обурення ізраїльтяни були готові каменувати Мойсея.
У відчаї Мойсей кликав до Господа: “Що маю зробити цьому народові?” Він отримав повеління узяти свій жезл, за допомогою якого творив чудеса в Єгипті, та й вийти разом зі старійшинами Ізраїлю перед народом. І сказав Господь Мойсею: “Ось Я стану перед тобою там на скелі, в Хориві, і коли вдариш по скелі, — лине із неї вода, і питимуть люди”. Він послухався — вирвався живий потік води, і напоєний був народ. Господь у Своїй великій милості, замість того щоб звеліти Мойсеєві піднести палицю і стягнути на незадоволених у своєму нечесті начальників народу страшні кари, на зразок тих, що спіткали Єгипет, зробив його жезл знаряддям визволення.
“Він розсік скелю в пустині, і щедро усіх напоїв, як з безодні. Звелів потокам зі скелі ринути, і води текли, немов ріки” (Псалми 77:15—16). Мойсей ударив по скелі, але поруч із ним стояв захований у хмарний стовп Син Божий, Котрий і викликав потік життєдайної води. Не тільки Мойсей і старійшини, а й усі зібрані, що стояли на відстані, бачили славу Господню, але якби хмара зникла, вони загинули б від вражаючого сяйва, яке оточувало Того, Хто перебував у хмарі.
Відчуваючи спрагу, народ спокушував Бога, кажучи: “Є Господь серед нас, чи нема?” Якщо Бог привів нас сюди, то чому ж Він не дає нам води, як дав хліб? Виявляти таке невірство — злочин, і Мойсей побоювався, що їх спіткають Божі суди, І назвав він це місце “Масса (випробування) і Мерива (сварка)” на згадку про їхній гріх.
Тепер ізраїльтянам загрожувала нова небезпека. Через те, що вони нарікали на Бога, Він піддав їх нападові ворога.
Амаликитяни, жорстоке войовниче плем'я, що мешкало в тій місцевості, виступили проти них і побили слабких та втомлених ізраїльтян, які йшли останніми. Мойсей, знаючи, що народ не готовий до битви, звелів Ісусові Навину вибрати воїнів із різних поколінь і повести їх наступного дня проти ворога; він же у цей час стоятиме на верхів'ї гори з Божим жезлом у руці. Наступного дня Ісус Навин та його люди напали на ворога, тоді як Мойсей, Аарон і Хур вийшли на верхів'я гори, щоб бачити поле бою. Піднісши руки до неба, тримаючи Божу палицю, Мойсей молився про успіх ізраїльського війська. У ході битви всі зауважили: доки його руки були піднесені догори — перемагав Ізраїль, а коли він опускав їх, — перемога була за ворогом. Коли Мойсей утомився, Аарон та Хур підтримували його руки аж до заходу сонця; і ворог почав утікати.
Підтримуючи руки Мойсея, Аарон та Хур показали цим народові, що їхній обов'язок — підтримувати свого вождя в його тяжкій праці; він же отримує слово від Бога, щоб передати їм. Учинок Мойсея також вказував на те, що Бог триматиме долю ізраїльтян у Своїх руках; доки вони покладатимуться на Нього, Він воюватиме за них і підкорятиме їхніх ворогів; але, коли вони перестануть надіятись на Нього і покладатимуться на власну силу, тоді стануть слабшими навіть за тих, хто не знає Бога, і вороги подолають їх.
Як перемагали євреї, коли руки Мойсея були піднесені до неба у заступництві за них, так перемагатиме Божий Ізраїль, який вірою ухопиться за силу Свого всемогутнього Помічника. Проте божественна сила повинна поєднуватися з людськими зусиллями. Мойсей знав: Бог не переможе їхніх ворогів, якщо Ізраїль залишиться бездіяльним. У той час, коли великий вождь був на зв'язку з Господом, Ісус Навин разом зі своїми відважними воїнами докладав усіх зусиль, щоб розбити ворогів Бога та Ізраїлю.