Бог обрав Мойсея, наділивши його Своїм Духом, а тому Маріям і Аарон своїми наріканнями завинили не лише перед вибраним вождем, а й перед Самим Богом. Змовників було прикликано до Скинії, де вони зустрілися віч-на-віч з Мойсеєм. “І зійшов Господь у стовпі шари, і став при вході Скинії, та й покликав Аарона й Маріям”. їхній пророчий дар був незаперечним; Бог міг говорити з ними у видіннях і снах, Але Мойсей, про якого Бог сказав, що “у всім домі Моїм він довірений”, був удостоєний тіснішого спілкування. З ним Бог говорив устами до вуст. “Як же ви посміли нарікати на Мойсея, Мого слугу? І палаючи гнівом на них, Господь відійшов”. Як ознака Божого незадоволення, хмара залишила Скинію, а Маріям виявилась ураженою хворобою. Вона стала “прокаженою, збілівши, як сніг”. Аарон був помилуваний, але покарання Маріям стало для нього суворим докором. Тепер їхня гордість була кинута на землю. Аарон визнав гріх і благав, щоб його сестра не була залишена на загибель від огидної та смертельної кари. У відповідь на молитву Мойсея Маріям була очищена від прокази, однак повинна була протягом семи днів залишатися поза табором. Тільки після того, як Маріям покинула табір, символ Божої прихильності знову спочив над Скинією. На знак поваги до її високого становища та суму з приводу того удару, якого вона зазнала, увесь народ залишався в Гацероті, очікуючи її повернення.
Такий прояв Господнього незадоволення мав послужити застереженням для всього Ізраїлю, щоб в зародку придушити дух незадоволення і непідкорення керівництву. Якби заздрість і невдоволення Маріям не були належним чином покарані, вони призвели б до великого зла. Заздрість — це одна з найбільш притаманних сатані рис, які можуть виявитися в людині; за своїми наслідками вона найбільш згубна. Мудрець говорить: “Лютість жорстока, а гнів — шалений, але хто здатний перед заздрістю встояти?” (Приповісті 27:4). Саме заздрість призвела до того, що небесна гармонія була порушена, а потурання їй принесло людям невимовне зло. “Бо де заздрість і сварка, там безладдя і всяке зле діло!” (Якова 3:16).
Не слід думати, що говорити про інших погане або ставати судцями їхніх спонукань або вчинків — невинна справа. “Хто брата свого обмовляє або судить його, той обмовляє Закон і судить Закон. А коли ти Закон осуджуєш, то ти не виконавець Закону, а суддя” (Якова 4:11). Є лише Один Суддя, “котрий і висвітлить заховане у темряві і виявить задуми сердець” (1 Коринтянам 4:5). Хто привласнює право судити ближніх і виносити їм вирок, той незаконно відбирає це право від Творця.
Біблія особливим чином застерігає нас від того, щоб з легкістю не звинувачувати тих, кого Бог покликав бути Його посланцями. Апостол Петро, описуючи запеклих грішників, говорить: “Зухвалі свавільні, що не бояться лихословити високих осіб; тоді як ангели, переважаючи їх міццю і силою, не несуть до Господа зневажливого суду на них” (2 Петра 2:10—11). Апостол Павло, повчаючи тих, котрі поставлені керувати Церквою, писав: “Не приймай скарги на пресвітера, хіба що при двох чи трьох свідках” (1 Тимофію 5:19).
Той, Хто поклав на людей тяжку відповідальність бути керівниками і вчителями Його народу, спитає з кожного, як ті поводилися з Його слугами. Ми повинні шанувати тих, кого звеличив Бог. Покарання, якого зазнала Маріям, має стати докором усім, хто піддається почуттю заздрості і ремствує проти тих, на кого Бог поклав тягар Своєї праці.
Розділ 34. Дванадцять розвідників
За основу цього розділу взято книгу Числа, розділи 13—14
Через одинадцять днів після того, як євреї залишили гору Хорив, вони отаборилися в Кадеші, в пустелі Паран, недалеко від обітованого краю. Було запропоновано послати людей, які могли б оглянути ту землю. Мойсей виклав цю справу Господеві; було отримано дозвіл обрати для цієї місії по одному з начальників від кожного покоління. Люди були обрані, і Мойсей звелів їм піти розвідати землю, дізнатись, що вона собою являє — її стан та природні багатства, який народ там мешкає — сильний чи слабкий, малий чи численний; вони повинні були також розвідати, чи родючий там грунт, і принести плодів з того краю.
Посланці оглянули всю землю — від її південних до крайніх північних кордонів. Розвідники повернулися через 40 днів. Ізраїльський народ плекав у серці райдужні сподівання і з нетерпінням очікував їхнього повернення. Вістка про повернення розвідників передавалася від покоління до покоління, викликаючи загальну радість. Люди вибігали назустріч посланцям, котрі щасливо уникнули небезпек ризикованої справи. Розвідники принесли плодів тієї землі як доказ родючості її грунту. Оскільки це була пора дозрівання винограду, вони доставили настільки велике гроно, що його несли двоє чоловік. Вони також узяли плодів фігових і гранатових дерев, якими ряснів той край.
Народ тішився, що незабаром заволодіє таким чудовим краєм. Уважно, намагаючись не пропустити жодного слова, вони слухали, про що розповідали розвідники Мойсею. “Прибули ми до краю, куди ти послав нас; — почали вони, — він і справді тече молоком та медом, а оце плоди його!”
Прислухаючись із захопленням до кожного слова, люди були готові за Господнім словом негайно ж вирушити, щоб заволодіти землею. Але після того як розвідники описали красу і родючість краю, усі вони, за винятком двох, заговорили про труднощі та небезпеки, які чекатимуть на ізраїльтян при завоюванні Ханаану, звичайно, представляючи їх у перебільшеному вигляді. Вони перераховували могутні народності, що населяли різні частини краю, говорячи про те, що їхні міста великі й обнесені мурами, а народи, які живуть у них, сильні, і їх неможливо підкорити. Вони згадали й про велетнів, синів Єнакових, а тому, вважали вони, не варто й мріяти, що ізраїльтяни зможуть заволодіти такою землею.
Після цього картина змінилася. В міру того як розвідники висловлювали думки своїх сповнених невір'я і розчарувань сердець, які їм навіював сатана, надія і відвага народу поступалися місцем малодушному відчаю. Невір'я цих мужів кинуло похмуру тінь на всю громаду, і могутня Божа сила, яка так часто виявлялася для добра вибраного народу, виявилась забутою. Люди не бажали замислитися над тим, що Той, Хто провадив їх аж до цього часу, без сумніву, дасть їм цю землю; вони забули, як чудово Бог врятував їх від гнобителів, проклавши дорогу посеред моря та знищивши переслідувачів — військо фараона. Вони відвернулися від Бога і діяли так, ніби все залежало тільки від сили зброї.
У своєму невір'ї вони применшили Божу силу, засумнівавшись у всемогутності руки, яка досі надійно провадила їх. Нарікаючи на Мойсея та Аарона, ізраїльтяни повторили свою стару помилку. От і прийшов кінець усім нашим райдужним сподіванням, говорили вони, виявляється, ми подолали такий шлях з Єгипту, аби оволодіти лише цією пустелею. Вони знову звинувачували своїх вождів у тому, що ті ошукували народ і принесли Ізраїлю стільки лиха.
У своєму розчаруванні народ дійшов до відчаю. Знялося тужливе голосіння, тверезі думки потонули у вирі та сум'ятті обурених голосів. Калев оцінив ситуацію і відважився стати на захист слова Божого, роблячи усе можливе, аби протистати лихому впливові своїх малодушних товаришів. На деякий час народ стих, прислухаючись до слів підбадьорення і надії про обітовану землю. Він не заперечував, що міста тієї країни дійсно укріплені високими мурами, а хананеяни — сильні войовничі люди. Але ж Бог пообіцяв цю землю Ізраїлеві. “Ми таки підемо й заволодіємо нею, — наполягав Калев, — в нас стане сили, щоб перемогти!”
Однак десятеро інших розвідників перервали його, і в ще похмуріших, ніж раніше, фарбах змальовували усі перешкоди. “Ми не зможемо напасти на той народ, — заявили вони, — бо він сильніший від нас… А усі люди, яких ми бачили там, високі на зріст. Там ми бачили велетнів, синів Єнакових, з роду велетнів; і самим нам здавалось, що ми наче та сарана, і такими напевно були й ми в їхніх очах”.
Ці мужі, обравши невірний шлях, уперто чинили опір Калеву та Ісусові Навину, Мойсеєві і Богові. З кожним кроком вони ставали ще запеклішими. Вони були сповнені рішучості зупинити усяку спробу заволодіти Ханааном. Задля збереження свого недоброго впливу на народ десять розвідників вдавались навіть до брехні: “Це земля, яка поїдає своїх мешканців”, — твердили вони. Окрім того, що це свідчення саме по собі погане, воно було ще й брехливим. Ці люди суперечили самі собі. Проголосивши, що край той родючий та багатий і населяють його велетні, вони не давали собі звіту в тому, що усе це було б неможливим, якби клімат краю був настільки не здоровим, що земля “поїдала б своїх мешканців”. Нічого подібного не було. Та коли люди відчиняють свої серця невір'ю, вони віддають себе в руки сатани, і вже ніхто не зможе передбачити, як далеко він їх заведе.